Танці шайтана
Шрифт:
— Дядьку, дядьку! Чого ви плачете? Та нам… та вам… сама панна!!!
Сама панна за ігру дала золотого!
— Шша, малєц! Тогото і плачу! Да у нас на єтот золотой вот так можна года два прожіть і нє тужіть!… Да нєт! Вру — гораздо болєє тово, і каждий дєнь по чарє віна іспівать!!! Да как я только вєрнусь в наше родімоє царство, золотой вміг отбєрут. У нас золото нє позволєно подлому люду!… Да і лєпшим сказано: злато, что заімєют в чужіх землях, надоть в казну царєву вєрнуть… Да і стрєльци на граніцє мєня за енто злато лібо в ізмєну ляхам запішут… Лібо —
— Дядьку, дядьку! — Зашарпав Тимко лицедія за полу. — А золотий сховайте в онучу і мовчіть. Нічого їм не кажіть! І дукат лишиться у вас! — Радісно порадив хлопчик з-під машкари.
— Нєльзя у нас власть обманивать!… «желі у нас подлий чєловєк с золотом об'явітся, его в одін міг, і дажє моргнуть нє успєєт, єго викажут стражнікам. Ілі дякам разбойнаво пріказа… А там мастєра зєло вєлікіє!
Лібо на дибу вздьорнут, лібо так батогамі пропарят, что в крові іскупаєшся!…
Прошка замовчав, утер сльози і так голосно висякався аж ведмедиця морду повернула.
Малий був дуже засмучений поясненням Прошки і почав думати, яку б добру пораду дати ведмежатнику. І нічого не міг придумати.
Так вони мовчки втрьох і тьопали засніженою вулицею, то поринаючи у чорну тінь без сліду, то виринаючи в блакитному місячному сяйві. Вони йшли мовчки. Але собаки, тільки до них долинав запах звіра, миттю скаженіли і здіймали шалений гавкіт. В іншу пору від рейваху такого із хат повискакували б люди. Та зараз був ярмарок. А в ярмаркові дні, особливо ночі, все не так.
— Куди ми йдемо? — Зрештою спитав Тимко.
— Да глаза би мої нє відєлі! К жідовіну ідьом золотой пропівать! А пропаді оні пронадом, такіє панскіє ласкі!!!
Коли вояки товклися біля старосвітської садиби, а потім і забрали з собою лицедіїв, мордатий сидів тихо. І молив Бога, щоб його пси, яких він запер у клуні разом із конем, не подавали голосу. Все було гаразд. Але Хвесьчина сучка розбрехалася без всякого угаву. Та на таке ледащо ніхто не звернув уваги.
Потім мордатий обережно, на два пальці, відхилив двері і прислухався.
Сучка вибрехалась, і запала така тиша, що було чути, як перегукуються при брамі стражі і вояки, які привезли лицедіїв. Коли і цей далекий шум затих, мордатий сказав полюбовниці:
— Хвесько! Піди та дізнайся, що там таке трапилося… Щось там не теє…
На босу ногу чоботи, так сяк плат на голову, на плечі кожуха, і вже була перед хвірткою.
Постукала, а як ніхто не відгукнувся, що штовхнула незамкнену хвіртку і заскочила на подвір'я — та й до хати.
І тут двері були незамкнені.
Навпроти челюстей печі, якраз при вікні яскраво палали скалки у просвіті, час від часу закручуючись червоними жаринками. Жаринками опадали в різанку і з шипінням гасли.
Старенька бабуся стояла рачки і віхтем визбирувала воду з долівки і оджимала в різанку.
— Бабусю, голубонько! Ви мене чуєте? Чого це ви двері не зачиняєте?
Такий зараз час непевний! Треба стерегтись… А я оце поклалася спати і навіть не повечеряла! — Хвеська прикрила рукою рота, бо тількино вона виїла з крутілем миску сиру з часником і запила добрим кухликом варенухи. — Лягла зразу спати, як тільки темно стало… Бо мені щось голова боліла, так боліла! А щоб заснути, так я півчарочки наливочки випила і зразу заснула.
Отож я сплю, сплю, і сниться мені щось таке погане, страшне… Ніби вовки вашу хату обступили і виють, виють! Прокинулась — коли бачу: у вас віконце світиться. Думаю: треба мою милу сусідоньку, нашу бабусю, провідати! А чи не сталось там якоїсь пригоди раптом?…
Старенька крекчучи підвелася і широко розставила руки. Бо Хвеська нахабно впритул приступила. Тільки що не штурхонула здоровенними цицьками стареньку бабусю. І витягала щосили шию, намагаючись зазирнути через голову старої.
— Спасибі тобі, сусідонько, за турботи, за те, що згадала стару. Ходи собі з Богом, сусідонько! Іди додивляйся сни. Та нехай тобі добрі сни насняться!
Хвеська ще раз зазирнула за стару, ставши аж навшпиньки. Хмикнула задоволено, крутнулась і, не попрощавшись, вискочила з хати. Вона миттю проскочила на своє подвір'я.
Прожогом залізла на піл до коханця під теплу ковдру.
— Уууу! Так замерзла, аж зуби цокотять! Погрій мене, котику-мурчику мій миленький!…
— Погрію, погрію! Ти діло кажи!
— Та яке там діло?! Я тобі вже казала: у старої лицедії заночували. А як за ними кустодія лядська прискочила ти сам бачив. Може вояки щось і шукали. Тільки певно нічого не взяли. Бо такий здоровенний козуб просто на долівці лежить, і з нього такою рівненькою купою вивалились два менші козубки, якісь дудки, ганчірки чи онучі. І здоровенний моток лика.
— То вони личаки нові плетуть, як старі подеруться…
— Ото і все!… Ну, погрій мене, котику-мурчику. Бо моя киця так замерзла, так замерзла… От помацай — холодненька і сухенька, як у дівчинки… Ну помацай, котику мій миленький! Ну помацай!
— Отакої вигадала! Що я — парубчак який, що куни ще не торкався? Ти ото, Хвесько, як сухе, то намасти сметаною. Та добре ноги задери і розчепір, щоб ото мені черево твоє не заважало! Чуєш?!
Хоч мордатий не вже не довго і не глибоко човгав у Хвесьчиній куні, невірна молодиця настогналась і навищалась досхочу. А в кінці, просто завивши по-собачому, намагалась вкусити його за плече. За це одержала доброго ляпаса. Від цього ляпасу застогнала, струсилась у судомах і з солодкими сльозами опала на постіль.
Мордатий обтерся її сорочкою, кинувши:
— Ну й тече з тебе! Як із телиці!
І поляпав босими ногами до столу. Вхопив навпомацки глечик і пожадливо ковтав кисляк, аж у горлі булькотіло. Перервався і спитав:
— Хвесько! Куди ти мої чоботи запхала? Долівка, як крига! Ти що, раз на тиждень піч розпалюєш?
— Котику мій солоденький! Іди, я тобі ніжки зігрію, я тобі ніжки поцілую!
— Одчепись ти зі своїми поцілунками. Де мої чоботи?
— Ой, котику-мурчику! Я така дурна, зовсім забула, як тебе бачу — геть все забуваю…