Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2
Шрифт:
Вони обидві проводжали мене з ґанку. Як і тоді в Макасі. Але цього разу ніхто не махав рукою. Махати рукою входило в обов’язки Діка Норта. Мати й дочка стояли поряд на кам’яних східцях і, майже не ворушачись, позирали вниз на мене. Як у сцені з якогось грецького міфу. Я закинув сіру пластикову валізу на заднє сидіння і сів за кермо. Вони стояли й дивилися мені вслід, аж поки я не опинився за поворотом. Сонце вже заходило, море на заході почало вбиратися в жовтогарячий колір. «Яка ніч чекає їх обох?» — подумав я.
Потім я згадав про однорукого скелета, побаченого в темній химерній кімнаті торговельного кварталу Гонолулу. «Невже це був скелет Діка Норта?» — подумав я. Напевне, там збираються чиїсь смерті. Шість скелетів — шість смертей. Та хто
Залишилося троє.
Однак чому Кікі привела мене туди? Навіщо їй здалося показувати мені ці шість смертей?
Я спустився з пагорба до Одавари й виїхав на швидкісне шосе Токіо-Нагоя. У Санґендзяя з’їхав на столичну автомагістраль і, добряче поблукавши по кручених вулицях району Сетаґая, з допомогою дорожньої карти нарешті дістався оселі Діка Норта. Звичайнісінького, нічим непримітного двоповерхового будинку. З на диво маленькими дверима, вікнами, поштовою скринькою і ліхтарем на воротах. Біля воріт я побачив на ланцюгу пса змішаної породи, що невпевнено крутився коло будки. У вікнах горіло світло. Чулися людські голоси. Біля порога лежало кілька пар чорних черевиків. Стояла також дерев’яна коробка з-під замовлених сусі [58] . У будинку відбувалося нічне прощання з покійним. «Принаймні хоч після смерті Дік Норт мав куди повернутися», — подумав я.
57
Персонаж із іншого твору Харукі Муракамі — роману «Погоня за вівцею».
58
Сусі (яп.) — колобки вареного рису, вкриті рибою, яйцем, овочами і приправлені оцтом та цукром.
Я витяг з автомобіля валізу, доніс її до дверей і подзвонив. Коли на порозі з’явився чоловік середніх літ, я сказав: «Мене попросили відвезти ці речі сюди», — але вдав, що нічого більше не знаю. Чоловік глянув на бирку валізи й начебто все зрозумів.
— Велике вам спасибі, — сказав він щиро.
Повернувся я у свою квартиру на Сібуя в полоні змішаних почуттів. «Залишилося троє», — подумав я.
«Що, власне, означає смерть Діка Норта?» — розмірковував я вдома, потягуючи віскі. І дійшов висновку, що в його раптовій загибелі не було ніякого сенсу. В моїй картинці-загадці [59] є кілька порожніх місць, але цей фрагмент — смерть Діка Норта — в жодне з них ніяк не вкладається. Хоч клади його виворотом, хоч втискуй боком — нічого не виходить. Може, цей фрагмент зовсім з іншої картинки? Одначе навіть якщо смерть Діка Норта не має сенсу, вона, здається, змінила ситуацію. У не зовсім хорошому напрямі. Не знаю чому, але так підказує мені інтуїція. Дік Норт, по суті, був доброю людиною. І по-своєму щось між собою зв’язував. Та от зараз його вже нема. Щось таки зміниться. Ситуація стане складнішою, ніж досі.
59
Головоломка, в якій треба скласти докупи дрібні фрагменти, щоб вийшла картинка.
Приклад?
Ось вам приклад. Мені дуже не до вподоби застиглий погляд Юкі, коли вона з Аме. А також пустий погляд Аме, коли вона з Юкі… Мені здалося, що саме в цьому ховається щось зловісне. Юкі мені подобалася. Розумна дівчина. Іноді страшно вперта, але загалом — щира. Так само прихильно я ставився до Аме. Коли ми розмовляли наодинці, вона перетворювалась на привабливу жінку. Щедро обдаровану й безборонну. З набагато більшою часткою чогось дитячого, ніж Юкі. Та от присутність їх обох мене страшенно втомлювала. І тоді я розумів нарікання Хіраку Макімури на те, що життя з ними звело нанівець його талант.
Так, це правда — коли мати й дочка були разом, між ними виникала напруга.
Досі між ними стояв
Ось такий приклад.
Кілька разів я зустрічався з Ґотандою й кілька разів телефонував Юмійосі. Загалом її ставлення до мене залишалося прохолодним, але, судячи з її голосу, вона начебто тішилася тим, що я дзвоню. Принаймні не дратувалася. Не пропускаючи ні разу, двічі на тиждень вона відвідувала плавальний басейн, а вихідними днями іноді зустрічалася з хлопцем. Розповідала, що минулої неділі виїжджала з ним на якесь озеро.
— У мене з ним нічого нема. Ми просто приятелі. Вчилися в одному класі середньої школи. Він у Саппоро працює. От і все.
— Та я не маю нічого проти, — сказав я. І справді мене це не обходило. Мене турбував тільки басейн. А на яке озеро приятель возив її, на які гори витягував — мене зовсім не цікавило.
— Однак я подумала, що краще вам про це розповісти, — сказала Юмійосі. — Бо я ненавиджу, коли люди щось приховують.
— Мене це абсолютно не обходить, — повторив я. — Я ще приїду в Саппоро, ми зустрінемось і поговоримо. Ось що для мене важливо. Ходи на побачення з ким завгодно. Того, що відбувається між нами, це ніяк не стосується. Я постійно думаю про тебе. Як я вже казав, відчуваю, що нас щось пов’язує.
— Наприклад, що?
— Наприклад, готель, — відповів я. — Там є місце для тебе. А також для мене. Особливе місце для нас обох.
— Ага… — протягла вона. Не схвально, але й не заперечно. А просто нейтрально.
— Після того як ми розсталися, я зустрічався з багатьма людьми. Потрапляв у різні перипетії. Та все одно ти мені з думки не виходиш. Постійно хочу побачитися з тобою. Та все не можу поїхати. Бо ще багато справ не залагодив.
Щире, але нелогічне пояснення. У моєму дусі.
Між нами залягло мовчання середньої тривалості. Мовчання, за яким, здавалось, її нейтральність мала б зсунутися в позитивний бік. Хоча, врешті-решт, мовчання — це лише мовчання. Можливо, я все бачу в рожевому світлі.
— А як ваша робота? Посувається? — спитала вона.
— Гадаю, що так… Мабуть, таки так. Принаймні хочеться так думати, — відповів я.
— Було б добре, якби ви залагодили її до наступної весни, правда? — сказала вона.
— І не кажи, — погодився я.
Ґотанда мав трохи втомлений вигляд. Далося взнаки те, що йому доводилося викроювати час зі свого щільного робочого графіка для зустрічей із колишньою дружиною. Так, щоб не потрапити людям на очі.
— Ти ж погодишся з тим, що так вічно тривати не може. У цьому я не сумніваюся, — сказав Ґотанда, глибоко-глибоко зітхнувши. — Я зроду не схильний до такого хитромудрого життя. Загалом я — людина сімейного складу. А тому щодня страшно втомлююся. Здається, ніби нерви вкрай натягнуті…
Він розвів руки в сторони, ніби розтягуючи гумовий пояс.
— А ти б краще взяв відпустку й разом із нею гайнув на Гаваї, — порадив я.
— Якби я міг, — відповів він. І насилу всміхнувся. — Якби я міг — яке то було б щастя! Кілька днів ні про що не думати й валятися з нею на пляжі. Було б досить і п’яти днів. Е ні, п’ять — це розкіш. Хоч би три дні. За три дні втому як вітром здуло б…
Той вечір я провів у нього на Адзабу — вмостившись на шикарному дивані й потягуючи віскі, переглядав рекламний ролик із його участю. Відеоролик про таблетку від захворювання шлунково-кишкового тракту. Я вперше його побачив. Чотири прозорих ліфти якогось офісу із шаленою швидкістю то піднімаються, то опускаються. Ґотанда в чорному костюмі, зі шкіряним портфелем у руці — справжній представник ділової еліти — перебігає з ліфта в ліфт. У першому радиться з начальником, в другому домовляється з кралею-секретаркою про побачення, у третьому квапливо докінчує якусь роботу, в четвертому дзвонить по телефону. Перестрибувати з одного ліфта в інший — непросте заняття. Ґотанда залишається спокійним, нітрохи не міниться на обличчі, але насправді відчайдушно віддається цьому заняттю. За кадром чути голос: «День за днем втома наростає. Стрес накопичується у шлунку. Вам, вічно зайнятому, — найніжніші ліки…»