Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2
Шрифт:
Я вклав чек на триста тисяч єн у рамку й поставив на стіл.
Почався і невдовзі скінчився «золотий тиждень» [53] .
Кілька разів я розмовляв із Юмійосі по телефону.
Як довго розмовляти — вирішувала вона. Іноді ми говорили довго, іноді вона обривала розмову на півслові, посилаючись на зайнятість. А бувало й так, що довго мовчала або несподівано клала трубку. Та все-таки завдяки телефону сяке-таке спілкування між нами відбувалося. Ми потроху обмінювалися потрібними
53
Перший травневий тиждень, найдовші вихідні дні в Японії.
Двічі на тиждень вона ходила в басейн. І щоразу, коли згадувала про це, моє серце тремтіло, ображалось і впадало в розпач, як у невинного старшокласника. Мені так кортіло запитати в неї про інструктора з плавання. Що він за людина, скільки йому років, чи вродливий і чи не занадто люб’язний із нею тощо. Та розпитати як слід не вдавалось. Я боявся, що так видам свої ревнощі. Боявся почути від неї: «Гей, ви що, ревнуєте мене до плавального басейну? Я таких людей просто не терплю. Той, хто ревнує мене до такого, — не чоловік, а ганчірка. Ви зрозуміли, що я сказала? Ганчірка! Більше я вас не хочу бачити!».
Тому я прикусив язика і про басейн не питав. Та що довше я мовчав, то щораз більше розросталося в моїй уяві його химерне видиво. От закінчується заняття для всіх, і тоді інструктор проводить із Юмійосі окремий урок. Звісно, інструктор — це Ґотанда. Підтримуючи долонями її за живіт і груди, він показує, як треба гребти кролем. Його пальці гладять груди, прослизають між ноги. «Не звертайте уваги…» — каже він їй.
— Не звертайте уваги, — повторює він. — Я хочу спати лише із дружиною.
Він бере її руку і кладе на свій прутень. Вона його масажує. Прутень, збуджений під водою, — як корал. Юмійосі в захваті тамує подих.
— Усе в порядку, — каже їй Ґотанда. — Бо я хочу спати лише із дружиною.
Химерне видиво басейну.
Бридня. Однак я не міг вигнати це видиво з голови. Щоразу, коли я розмовляв по телефону з Юмійосі, воно дедалі більше мене мучило. Ставало складнішим, поповнювалося різноманітними персонажами. З’явилися Кікі, Мей та Юкі… Ось пальці Ґотанди повзуть по спині Юмійосі — і вона перетворюється на Кікі…
— А ви знаєте, я дуже проста й нічим непримітна людина, — сказала одного дня Юмійосі. Того вечора вона перебувала в похмурому настрої. — Від інших відрізняюся хіба що рідкісним іменем. І більше нічим. День за днем тільки й марную життя за конторкою в готелі… Більше мені не дзвоніть. Я не варта того, щоб витрачати гроші на міжміські телефонні розмови.
— Але ж ти любиш свою роботу в готелі?
— Так, люблю. Сама робота мене не обтяжує. Однак іноді здається, що готель проковтне мене всю… Іноді. І тоді я запитую себе: що зі мною? Все одно, що мене нема. Готель є, а мене нема. Не видно мене. Загубилася…
— А чи не занадто серйозно ти переймаєшся готелем? — сказав я. — Готель — це готель, а ти — це ти. Я часто думаю про тебе, іноді — про готель. Але ніколи не думаю про
— Та я це знаю… Але іноді все переплутується. Зникає межа між нами. І саме моє існування — почуття, особисте життя, — розчинившись, зникає в космосі на ім’я «готель».
— А втім, так буває з усіма. Всі десь у чомусь розчиняються — так, що й межі не видно. Так не лише з тобою відбувається. І я такий, — сказав я.
— Та ні, ви зовсім не такий! — заперечила вона.
— Нехай буде по-твоєму. Зовсім не такий, — погодився я. — Та добре розумію, як ти почуваєшся. Ти мені подобаєшся. Щось у тобі мене приваблює.
Юмійосі надовго замовкла. Занурилася в тишу телефонної трубки.
— А знаєте, я дуже боюся тієї темряви, — сказала вона. — Здається, ніби от-от це знову повториться…
Я почув, як Юмійосі розплакалася. Спочатку я навіть не зрозумів, що це таке. Та, як не крути, це були схлипування.
— Слухай, Юмійосі, — проказав я. — Що сталося? З тобою все гаразд?
— Та, мабуть… Просто плачу. Хіба не можна?
— Та ні, чому не можна… Просто я переживаю за тебе.
— Слухайте, помовчіть трохи, добре?
Я слухняно замовк. Поки я мовчав, Юмійосі ще трохи поплакала, а потім поклала трубку.
Сьомого травня зателефонувала Юкі.
— Я повернулася! — повідомила вона. — Може, зараз кудись з’їздимо?
Я сів у «Мазераті» і поїхав по Юкі на Акасаку. Побачивши таку автомашину, вона насупилася.
— Звідки у вас ця автомашина?
— Тільки не подумай, що я її вкрав. Якось їду я, їду — і раптом потрапляю в озеро. Я рятуюся, автомашина тоне. Виходить із води Фея Озера — викапана Ізабелль Аджані — й питає: «Що ти оце в озеро спустив? Золоту „Мазераті“ чи срібну „БМВ“?» А я відповідаю: «Та ні, жодну з них, а мідну стару „Субару“». І тоді…
— Та припиніть ваші дурні жарти! — суворо обірвала мене Юкі. — Я вас серйозно питаю. Все-таки звідки ви її взяли?
— Із другом тимчасово обмінялися, — сказав я. — Закортіло йому на «Субару» поїздити. От і дав. Навіщо — це вже йому судити.
— Із другом?
— Ага. Ти, може, й не віриш, але й у мене є один друг.
Юкі вмостилася на передньому сидінні, обвела навколо очима. І знову нахмурилася.
— Дивна автомашина, — сказала вона, наче випльовуючи слова. — Якась дурість!
— До речі, її господар подібним чином про неї висловився, — сказав я. — Тільки трохи іншими словами.
Вона мовчала.
Я сів за кермо й погнав автомобіль до узбережжя Сьонан. Дорогою Юкі не проронила жодного слова. Я ввімкнув на тихо касету гурту «Steely Dan» і зосередився на їзді. Погода видалася славна. На мені була барвиста гавайська сорочка і темні окуляри. На Юкі — легкі бавовняні штани й рожева теніска, яка надзвичайно добре гармоніювала з її засмаглою шкірою. Було враження, ніби ми знову на Гаваях. Якийсь час дорогу нам заступала вантажівка зі свиньми. Крізь щілини в дерев’яній клітці їхні червоні очі впивалися в нашу «Мазераті». «Напевне, свині не помічають різниці між „Мазераті“ та „Субару“», — подумав я. Вони не знають, що таке дискримінація. Так само не знають жирафи. І морські вугри.