Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2
Шрифт:
Я зиркнув на неї.
— Просто дивина!.. Ти кажеш те саме, що казав Ґотанда.
— Справді?
— Справді. Він також увесь час побоювався, що між нами щось зникне. Та чи варто так побоюватись? Усе на світі колись зникає. Ми живемо в постійному русі. І більшість речей навколо нас, поки ми рухаємося, раніше чи пізніше опиняється в минулому. І тут нічого не вдієш. Настає час — і те, що має зникнути, зникає. А поки той час не настав, залишається з нами. Візьмімо для прикладу тебе. Ти ростеш. І через років два
— Та я думаю, що ви мені завжди подобатиметеся. І час виявиться безсилим.
— Я радий це чути. І сам хотів би так думати, — сказав я. — Та якщо говорити об’єктивно — ти ще не дуже добре знаєш, що таке час. У світі є багато речей, які не варто вирішувати навмання. Бо з часом вони згниють, як м’ясо. Несподівані речі зазнають несподіваних змін. І ніхто наперед не знає, що з ним станеться.
Юкі довго мовчала. Касета скінчилася й автоматично музика заграла з самого початку.
Літо… Куди не глянь, усюди впадали в очі його прикмети. Поліцейські, старшокласники, водії автобусів — усі в сорочках із короткими рукавами. Траплялися дівчата й без рукавів. «Ой, а ще недавно сніг падав! — подумав я. — І серед того снігопаду ми співали з нею вдвох „Help me, Ronda“. Всього-на-всього два з половиною місяці тому».
— Ви справді не будете мене ненавидіти?
— Звичайно, не буду, — відповів я. — Такого просто не може бути. У нашому ненадійному світі лише в цьому я не сумніваюся.
— Абсолютно?
— Абсолютно. На дві тисячі п’ятсот відсотків.
Вона всміхнулася.
— Саме це я хотіла почути.
Я кивнув.
— Ви любили Ґотанду, правда? — спитала вона.
— Любив, — відповів я. Сказавши це, я раптом запнувся. На очі наверталися сльози, але я їх стримав. І глибоко зітхнув. — Із кожною нашою зустріччю він щораз більше мені подобався. Таке рідко буває. Особливо коли досягнеш мого віку…
— А він її убив?
Я трохи помовчав, розглядаючи літнє місто крізь темні окуляри.
— Ніхто цього не знає. Та, зрештою, яке це має значення?
Він тільки чекав слушної нагоди.
Виставивши лікоть у вікно й підперши щоку долонею, Юкі дивилася на навколишній краєвид і слухала гурт «Talking Heads». Я подумав, що порівняно з нашою першою зустріччю вона трохи подорослішала. Чи, може, так мені здалося. Адже минуло тільки два з половиною місяці…
«Літо…» — подумав я.
— Що ви тепер збираєтеся робити? — спитала Юкі.
— Справді, що робити? — сказав я. — Нічого ще не вирішив. Що б такого придумати? В усякому разі, ще раз побуваю в Саппоро. Завтра або післязавтра.
Я мушу зустрітися з Юмійосі. І з Чоловіком-Вівцею. Там — моє місце. Я йому належу. Там хтось плаче за мною. Я мушу ще раз туди повернутись і з’єднати докупи розірване кільце.
Поблизу станції Йойоґі-Хатіман Юкі захотіла вийти.
— Поїду електричкою на лінії Одакю, — сказала вона.
— Довезу тебе куди треба, — запропонував я. — Бо сьогодні до вечора я вільний.
Вона всміхнулася.
— Дякую. Не турбуйтесь. Це дуже далеко й, крім того, електричкою буде швидше.
— Дивно… — сказав я, знімаючи окуляри. — Ти сказала «дякую»?
— А що, хіба не можна?
— Звичайно, можна…
Секунд десять-п’ятнадцять вона дивилася мені в вічі. На її обличчі не було якогось певного виразу. Тільки блиск в очах і форма губ потроху змінювалися — губи стискались, а проникливі очі оживали, нагадуючи мені про літнє сонце. Про сонячне проміння, що яскраво вигравало на поверхні моря того, минулого, літа.
— Ти просто мене зворушила, — додав я.
— Дивак! — сказала вона. Вийшла з автомобіля, хряснула дверцятами й, не озираючись назад, пішла тротуаром. Я пильно стежив за її стрункою постаттю в людській юрбі. А коли вона зникла, я відчув нестерпний смуток. Ніби хтось знехтував моєю любов’ю.
Насвистуючи «Summer in the City» гурту «Lovin’ Spoonful», я проїхав з Омотесандо на Аоямадорі з наміром накупити продуктів в універмазі «Кінокунія». Та, заїжджаючи на автостоянку, я раптом згадав, що завтра або післязавтра відлітаю до Саппоро. Не треба готувати їжі, не треба купувати продуктів. Од такої думки я навіть розгубився. Бо зараз я зовсім не мав що робити.
Я ще раз без ніякої мети покружляв по місту й повернувся додому. Квартира здавалася страшною пусткою.
«От тобі й на!» — подумав я. І, звалившись на ліжко, втупився у стелю. «Всьому цьому можна дати назву», —подумав я. І вголос вимовив:
— Відчуття втрати.
Що й казати, не дуже приємні слова.
— Ку-ку! — сказала Мей. І її голос прокотився дзвінкою луною у порожній кімнаті.
42
(Сон про Кікі)
Мені снилася Кікі. Гадаю, що це був сон. А якщо не сон, то якась дія, споріднена з ним. Що таке «дія, споріднена зі сном»? Сам не знаю. Але таке буває. На пограниччі свідомості існує багато чого такого, чому й назви не придумати.
Однак я вирішив назвати це сном. Бо, як мені здається, таке визначення найточніше відповідає суті того, що я пережив.
Кікі снилася мені вдосвіта.
І вві сні був досвіток.