Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

Мураками Харуки

— Навіщо ти вбив Кікі? — запитав я Ґотанду. Я не збирався його питати. Слова самі раптом зірвалися з язика.

Він глянув на мене так, наче вдивлявся у щось дуже далеке. Крізь ледь-ледь розтулені губи видніли його сніжно-білі зуби. Ґотанда не зводив із мене очей досить довго. Шум у моїй голові то наростав, то затихав. Так, ніби відчуття реальності то покидало мене, то поверталося назад. Я пам’ятаю його бездоганні пальці, акуратно зчеплені на столі. Коли відчуття реальності відступало, його пальці здавалися тонким витвором мистецтва.

Потім Ґотанда всміхнувся. Дуже спокійною усмішкою.

— Я… убив… Кікі?… — перепитав він повільно, слово за словом.

— Це — жарт, — сказав я, також усміхнувшись. — Я просто так спитав… Чомусь захотілося.

Ґотанда перевів погляд на стіл і на свої пальці.

— Та ні, це не жарт. А дуже важливе запитання. Його треба

як слід обдумати. Чи вбив я Кікі? Це треба серйозно обміркувати…

Я подивився на нього. Його губи всміхались, а очі залишалися серйозними. Він не жартував.

— Навіщо тобі вбивати Кікі? — спитав я.

— Навіщо мені вбивати Кікі?.. Навіщо — не знаю. Чому я вбив її?

— Слухай, я тебе не розумію, — засміявшись, сказав я. — Так ти вбив Кікі чи ні?

— Над цим треба подумати. Убив я Кікі чи ні? — Ґотанда ковтнув пива, поставив склянку на стіл і підпер щоку долонею. — Я сам не впевнений. Звучить по-дурному, чи не так? Але це правда. Я не впевнений. Мені здається, ніби я задушив її. У своїй квартирі. Так здається. А чому? З якого це дива я залишався з нею наодинці? Адже я ніколи цього не хотів. Якась дурниця, ніяк не можу пригадати. Та все-таки ми були удвох із Кікі… Я відвіз її труп автомашиною і десь закопав. Десь у горах. Але я не певний, що так було насправді. Не можу сказати, що так сталося. Тільки здається, що сталося. А доказів нема. Я довго над цим думав. Та дарма, ні до чого не додумався. Найголовніше — як у порожнечу провалилось. Я намагаюся знайти конкретні докази. Скажімо, лопату. Якщо я закопав труп у землю, то, напевне, користувався лопатою. Якби її віднайшов — зрозумів би, що все це правда. Та, як на лихо, нічого не вдається згадати. Пам’ять розсипалася на окремі шматки… Лопату я купив у якійсь крамниці для садівників. Яму викопав, трупа поховав. А саму лопату десь викинув. Так мені здається.Однак усіх деталей не пригадую. Скажімо, в якій саме крамниці купив ту лопату й де саме її викинув. Ніяких доказів не залишилося. Найголовніше — де я труп закопав? Пам’ятаю, що в горах, і більше нічого. У голові — щось схоже на уривки якогось сну. Ще не встиг подумати, що спочатку відбувалось, як уже все змінилося. Все переплуталося. Повний безлад. У пам’яті начебто щось зберігається. Але чи справжня вона? Чи, може, я придумав щось пізніше, відповідно до ситуації? Щось зі мною негаразд… Відтоді, як розлучився із дружиною, все пішло шкереберть. Утомився я. Втрачаю надію. Будь-яку надію.

Я мовчав. Через якийсь час Ґотанда заговорив знову.

— Власне, що в цьому всьому реальність? А що — марення? Що правда? А що гра? От що я хотів зрозуміти. І поки з тобою зустрічався, думав, що от-от зрозумію. Відтоді, як уперше спитав мене про Кікі, я постійно сподівався, що ти допоможеш мені розвіяти цей безлад у моїй голові. Відчиниш вікно і впустиш свіже прохолодне повітря в моє життя… — Він знову зчепив пальці. І видивився на руки. — Та навіть якщо я й убив Кікі, то навіщо? Що мене спонукало до цього? Вона мені подобалася. Подобалося з нею спати. У хвилини розпачу вона та Мей були мені єдиною віддушиною. То навіщо було мені її вбивати?

— А Мей також ти вбив?

Ґотанда довго розглядав свої руки на столі. А потім захитав головою.

— Та ні, Мей я, здається, не вбивав. На щастя, у мене стовідсоткове алібі на ту ніч. Із вечора до пізньої ночі я займався на телестудії дубляжем, а після того разом із менеджером їздив на автомобілі до Міто. Тож я абсолютно чистий. Якби не це — якби ніхто не міг засвідчити, що я всю ніч перебував у студії, — я мучився б сумнівом, чи то не я вбив Мей. Однак я чомусь гостро відчуваю відповідальність за її смерть. Чому? Хоча маю надійне алібі, мені чомусь здається, ніби я сам задушив її своїми руками. Ніби вона вмерла з моєї вини.

Запала довга мовчанка. Увесь той час Ґотанда розглядав свої пальці.

— Ти просто втомився, — сказав я. — От і все. Нікого ти не вбивав. Кікі просто кудись зникла. Вона й тоді, коли жила зі мною, так само раптом пропала. Таке з нею сталося не вперше. У тебе просто комплекс вини. Коли щось не так, ти готовий за все докоряти тільки собі.

— Та ні. Якби тільки це. Все не так просто. Мабуть, я таки вбив Кікі. А Мей, здається, не вбивав. Одначе відповідальність за смерть Кікі лежить на мені. Я це відчуваю. На моїх руках ще залишилося відчуття того, як я її душив. Як яму копав для неї. Я вбив її. Цілком реально.

— Та навіщо було тобі її вбивати? Нема в цьому ніякого сенсу.

— Не знаю, — сказав він. — Може, це інстинкт саморуйнування. Таке я помічав за

собою здавна. Своєрідний стрес, який часто настає, коли виникає прірва між мною справжнім і роллю, яку я виконую. Цю прірву я чітко бачу власними очима. Як розколину в землі під час землетрусу. Темну, глибоку — аж голова паморочиться. І коли до цього доходить, я несвідомо щось руйную. А як похоплююся, вже пізно щось виправляти. Із дитячих років таке часто зі мною бувало. Постійно щось трощив. Олівці ламав. Скло розбивав. Моделі з конструктора ногами топтав. Навіщо — не знаю. Звісно, на очах у людей я цього не робив. А лише наодинці. У початковій школі, пам’ятаю, штовхнув товариша у спину, і той звалився з обриву. Навіщо я це скоїв — не знаю. Похопився — товариш унизу лежить. На щастя, обрив виявився не дуже крутим, і товариш відбувся невеликою раною. Та й сам вважав, що я штовхнув його ненароком. Бо штовхалися ми часто. Та нікому й на гадку не спало, що я навмисне так учинив. Якби ж то! А сам я добре знав, що роблю. Власними руками скинув свого товариша з обриву. І таких учинків я можу налічити безліч. У середній школі поштові скриньки підпалював. Кидав туди запалену ганчірку. Позбавлена будь-якого сенсу підлота. Я це розумів, та все одно робив. Не міг стриматися. Мені здавалося, що такою беззмістовною, підлою поведінкою я нарешті зможу повернутися до самого себе. Мої вчинки несвідомі. Однак відчуття того, що я накоїв, залишаються в пам’яті. Міцно прилипають до моїх рук. Хоч як старайся — не відмиєш. До самої смерті. Страшне життя. Вже терпіти несила…

Я зітхнув. Ґотанда похитав головою.

— Та я не можу нічого перевірити, — провадив він далі. — Нема ніяких доказів, що я вбивця. І трупа нема. І лопати. І штани не заляпані землею. І на руках ніяких мозолів. Зрештою, копанням однієї могили мозолів не натреш. Де закопав — також не пригадую. Навіть якби пішов у поліцію та в усьому зізнався — хто мені повірив би? Нема трупа — нема вбивства. Спокутувати вину — і то нема перед ким. Кікі зникла. Тільки це мені відомо. Я не раз намагався тобі в усьому зізнатись, але не зумів. Побоювався, що, може, наша дружба розпадеться, якщо я все розповім. Знаєш, поки я з тобою зустрічався, почав розслаблятись. І врешті-решт перестав відчувати прірву в собі. Це для мене — дуже цінна річ. Я не хотів утрачати нашої дружби. А тому відкладав нашу розмову на потім. Думав: наступного разу, трохи пізніше… І от дотягнув до сьогодні. А насправді вже давно мав би зізнатися в усьому…

— Зізнатися? — перепитав я. — Але ж, як ти казав, у тебе нема доказів…

— Справа не в доказах. Я мав тобі сам про все розповісти. Але я приховував.От у чому проблема.

— Ну, добре. Припустімо, що ти справді вбив Кікі. Але ж ти не збирався її вбивати, чи не так?

Він подивився на розкриті долоні.

— Не збирався. Не мав для цього причини. Навіщо мені було її вбивати? Вона мені подобалася. Ми з нею дружили — хоч і в досить обмеженій формі. Про що тільки не розмовляли! Я розповідав їй про дружину. Кікі уважно мене слухала. Навіщо я мав би її вбивати? Та все-таки вбив. Ось цими руками. Хоча й не мав такого наміру. Я душив її, наче свою тінь. І поки душив, думав: це — моя тінь. Якщо я уб’ю цю тінь, моє життя піде на лад. Та це не була моя тінь. А Кікі. Щоправда, все сталося там, у світі темряви. Там — зовсім інший світ, відмінний од нашого.Розумієш? Не цей. І заманила мене туди Кікі. Казала: «Будь ласка, задушіть мене! Я дозволяю». Сама заманила й дозволила себе задушити. Я не брешу. Саме так і було… Я сам не збагну, як таке могло статися. Наче якийсь сон. Що довше я думав, то дедалі більше реальність наче у воді розчинялася.

Я допив залишки теплуватого пива. Сигаретний дим, піднімаючись угору, густішав і в потоці повітря гойдався, як під час якогось надприродного явища. Хтось штовхнув мене у спину й попросив вибачити. По гучномовцю оголосили про готовність піци номер такий-то, столик такий-то.

— Ще вип’єш пива? — спитав я Ґотанду.

— Вип’ю, — погодився він.

Я підійшов до прилавка, купив два пива й повернувся за столик. Не промовляючи ні слова, ми взялися до пива. У піцерії кишіло людьми так, як на станції Акіхабара [65] в годину пік: відвідувачі безперестанку вешталися повз наш столик, не звертаючи на нас ніякої уваги. Ніхто не витріщався на Ґотанду.

65

Акіхабара — великий торговельний район Токіо, що славиться продажем різноманітної електронної техніки.