Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2
Шрифт:
— Гей, заспокойся і розкажи — я не докорятиму, — сказав я, легенько стиснувши її руку. — То ти це бачила?
— Так, чітко бачила. Таке зі мною трапилося вперше… Бачила, як він убив її. Задушив ту жінку з фільму. А потім відвіз трупа на автомашині кудись дуже далеко. Відвіз на тій італійській автомашині, на якій ми одного разу каталися. Це його автомашина, правда?
— Так, його, — підтвердив я. — А що ти ще знаєш? Спокійно подумай. Будь-яка деталь мені цікава. Як щось знаєш — усе розповідай.
Вона відвела голову з мого плеча й, ніби її випробовуючи, разів два-три нею покрутила. Потім
— Знаю не так уже й багато. Запах землі. Лопата. Ніч. Перегукування нічних птахів. От і все, здається. Він задушив її, відвіз кудись на тій автомашині й закопав у землю. І більше нічого. Тільки от що дивно — жодного злого наміру не відчувається. Нема відчуття, що йдеться про злочин. Це, скоріше, якась церемонія. Надзвичайно спокійна. І вбивця, і жертва такі спокійні. Якийсь дивний спокій. Не знаю, які слова підібрати. Ніби все це відбувається на краю світу — такий спокій.
Я надовго заплющив очі. І намагався зібратись із думками в тій спокійній темряві, але не зумів. Я спробував знайти під ногами опору й встояти, та мені не вдалося. Враження складалося таке, ніби речі та явища цього світу, що закарбувалися в моїй пам’яті, вмить розсипалися, втративши будь-який зв’язок між собою. Все розбилося на дрібні шматки й розлетілося. Слова Юкі я просто взяв до відома. Не вірив, але й не відкидав. Вони самі собою проникли мені в душу. Звичайно, це одна з можливостей. Однак у ній містилася страшенно нищівна сила. Висловлена устами Юкі, ця можливість, немов буря, розметала певну систему, яка ледь-ледь формувалася в моїй голові ось уже протягом кількох останніх місяців. Хоча цій системі, невиразній, тимчасовій, бракувало, точно кажучи, доказовості, вона по-своєму служила міцною опорою в моєму житті. І от ця опора зараз безслідно зникла.
«Така можливість існує», — подумав я. І в ту саму мить відчув, ніби щось скінчилося. Ледь помітно, але вирішально. Та от що — я не знав. А думати не хотілося. «Подумаю згодом», — вирішив я. І знову відчув самотність. Сидячи удвох із тринадцятирічною дівчиною під дощем на морському березі, я був нестерпно самотній.
Юкі легенько стиснула моє зап’ястя. Дуже довго вона його стискала. Маленькою теплою долонею, що здавалася чимось нереальним — лише відтворенням спогадів про минуле. «Спогади», — подумав я. Від яких на душі тепло. Але якими нічому вже не зарадиш.
— Ходімо, — сказав я. — Відвезу тебе додому.
Я відвіз її до Хаконе. Дорогою ми обоє мовчали. Тиша була настільки нестерпною, що я навмання взяв якусь касету і вставив у магнітофон. Заграла музика, але яка — я сам не розумів. Всю свою увагу я зосередив на дорозі. Координуючи рухами рук та ніг, перемикав швидкість і повертав кермом. На вітровому склі одноманітно вистукували двірники: цок-цок, цок-цок, цок-цок…
Я не мав охоти зустрічатися з Аме, а тому попрощався з Юкі внизу сходів.
— Гей! — сказала Юкі. Вийшовши з автомобіля, вона стояла, міцно обхопивши груди руками, ніби їй було холодно. — Тільки не беріть мої слова за чисту монету. Просто мені так здалось. Як я вже казала, сама не знаю, що в цьому правда, а що — ні. І не зненавидьте мене, чуєте? Бо інакше я не витримаю.
— Я не збираюся тебе ненавидіти, — усміхаючись, відповів я. — І твої слова не візьму за
— Ви з ним зустрінетеся?
— Звичайно, зустрінусь. І прямо спитаю. Іншого виходу нема.
Юкі здвигнула плечима.
— Ви на мене не сердитесь?
— Звичайно, не серджусь, — відповів я. — нема за що на тебе сердитися. Ти ж нічого неправильного не зробила.
— Ви були дуже добрим, — сказала вона. Чомусь у минулому часі.— Я вперше в житті зустріла таку людину, як ви.
— Я також уперше в житті зустрів таку дівчину, як ти.
— Бувайте! — попрощалась Юкі. І пильно глянула на мене. Вона начебто вагалася. Здавалося, ніби хотіла чи то щось додати, чи то потиснути за руку, чи то поцілувати у щоку. Та, звісно, нічого такого не зробила.
По дорозі додому я відчував у салоні автомобіля те її вагання. Слухаючи незнайому музику і зосередившись на керуванні, я повернувся в Токіо. На виїзді з автомагістралі Токіо — Нагоя дощ перестав. Але вимкнути двірники я здогадався лише тоді, коли під’їхав до своєї автостоянки на Сібуя. Хоча я помітив, що дощ перестав, але вимкнути двірників не спромігся. У голові панував повний безлад. Щось треба із цим робити… Сидячи у припаркованому автомобілі, я надовго впав у задуму. Щоб відірвати руки від керма, потрібно було багато часу.
39
А щоб зібратися з думками, часу було потрібно ще більше.
Найперше питання: вірити чи не вірити словам Юкі? Я спробував проаналізувати їх як чисту можливість, вилучивши, наскільки це можна, з розгляду емоційні фактори. Це вдалося зробити порівняно легко. Бо мої почуття заніміли так, ніби від самого початку їх покусали бджоли. «Можливість існує», — подумав я. І з плином часу ця можливість розбухала, розросталась і набувала рис достовірності, якій не можна було опиратись. Я зайшов у кухню, скип’ятив води, змолов зерна кави і, не поспішаючи, старанно приготував собі напій. Добув із буфету чашку, налив туди кави, сів на ліжку і взявся пити. А коли чашка спорожніла, згадана можливість перетворилася на щось, дуже близьке до твердої впевненості. «Можливо, це справді так», —подумав я. Тобто що Юкі привиділася правдива картина. Що Ґотанда вбив Кікі, відвіз кудись трупа і там закопав у землю.
«Дивина та й годі», — подумав я. Ніяких переконливих доказів нема. Тільки те, що відчула вразлива тринадцятирічна дівчина, дивлячись кінофільм. Однак в її словах я чомусь не сумнівався. Звісно, вони мене шокували. Але картину, що примарилась Юкі, я майже інтуїтивно сприйняв. Цікаво, чому? Звідки взялася така впевненість? Не знаю, хоч убий.
Та байдуже, що не знаю. І я вирішив рухатися далі.
Наступне питання. Навіщо було Ґотанді вбивати Кікі?
Незрозуміло. Ще одне питання: Мей також убив він? Якщо це правда, то чому? Навіщо було Ґотанді вбивати Мей?