Танго
Шрифт:
— Чого ви сюди прийшли?
Він чекав од неї насмішки, яких завгодно вибриків, тільки не цього: в очах Стефанії було стільки жаху, а губи тремтіли й щось безгучно шептали. Нарешті вона ледве чутно промовила:
— Я, пане Ряжанко… Ви, пане Ряжанко… забули в нас оце…
Стефанія поклала на стіл маленьку шкіряну торбинку електричної бритви. Була бліда мов крейда.
— Я, звичайно, розумію, — перебирала вона тремтячими пальцями згинки сукні, — я, звичайно, розумію, що все це дурниці… Що я плету дурниці… але…
В Сергія немов щось увірвалось усередині. Він якийсь час дивився на Стефанію широко розплющеними очима, потім тихо підійшов, і вона
Ряжанка жив неначе в якомусь тумані. Він був украй спантеличений. Досі й не підозрював, що здатний на таке. Коли б хто раніше йому сказав, що так станеться, — зареготав би тому в обличчя, висміяв би. А тепер от маєш…
Раніше думалось — найліпше в своєму панцирі. Той панцир надійно захищав од усього світу. Сергій вважав, що світ гниє, прогнив згори до споду. Сергій не бавився в ілюзії. Знав, що й сам належить до тієї наволочі й теж уражений всесвітньою гангреною. Все було ясно, як білий день. Лишалось тільки знайти шляхи, як знищити гнійницю. Він майже знайшов вихід. Його підказав божевільний дідуган з української колонії. Але це не мало істотного значення. Головне — вихід був. Світ належало знищити й на попелищі збудувати новий, кращий і справедливіший.
Думав, знайшов таки дорогу. За своїм панциром йому, зрештою, було добре. Тепер же став голим і беззахисним. Летів у якусь безодню, падаючи з карколомної висоти. Перехоплювало подих, і хололо серце. Виявляється, серце все-таки є.
І що найдивніше — Сергієві було не огидне те відчуття. Раніше Сергій такого в собі не помічав. І все це почалося того вечора в готелі. Він уперше в житті повірив поетам, які твердять, що тільки той щасливий, хто здатен віддавати всього себе іншим. Ця казочка виявилася всесильною істиною, хай йому чорт.
Сергій і Стефанія стали потайними, ховались від людського ока, вигадували безліч хитромудрих ходів, щоб непомітно прослизнути повз швейцара в готель і з готелю, а в кімнаті не вмикали світла й не відгукувались, коли у двері стукала покоївка, кутались у ковдру з головою й затискали одне одному рот, аби не видати себе зрадливим сміхом, який так і пучив. А потім, коли виходили на вулицю, пірнавали в заплутаний лабіринт кривих вуличок і завулків великого міста й блукали доти, доки випадково не виходили на знайому магістраль. Ходили, міцно притиснувшись одне до одного, побравшись за руки, мов зелені школярі, й навіть не жахались посмішок перехожих. Усе одно їх тут ніхто не знає. Стефанія дивилась на Сергія ясними віястими очима, а йому здавалось — то дві зорі впали з неба навмисне для нього. Раніше Ряжанка обов'язково сказав би, що достатньо вистраждав собі це право, але, зрештою, яке йому діло до всіх на світі філософій!
Додому поверталися далеко за північ, коли гасли останні ліхтарі й неонові реклами. Ще довго стояли біля хвіртки, знесилені великим щастям, яке впало на них, неспроможні розійтись. А потім, коли за Стефанією клацали двері, Сергій сідав на бровці тротуару й палив сигарету. В темряві раз по раз блимав червоний вогник, а десь далеко відмірював час хрипкий годинник. Сергій зводився й поринав у ніч. Це, певно, таки не той годинник, що на березі океану. То було в зовсім іншому місці, десь аж ген там, і дуже давно. І тепер це, власне, й не має значення…
Пан директор улаштовував невеличку вечерю з нагоди успішного завершення сезону. Мігуель нарешті прибув з усією групою й привіз утішні новини: аналізи проб за останній тиждень підтвердили припущення геологів — уран десь поблизу.
Вечеря та мала бути інтимною і, охоплений райдужними мріями, Мільх запросив лише найближчих людей — земляків. До того майже родинного кола належав і Сергій, хоч ні йому, ні Стефанії не кортіло висиджувати в цій компанії цілий вечір і чемно підтримувати наостогидлі розмови. Але ухилитися було неможливо.
Останнім часом Стефанія стала такою вразливою, що ревнувала Сергія до всіх, хто навіть розмовляв з ним. А тут же доведеться стовбичити, вдавати ґречну панянку й прикидатись ледве знайомою із Сергієм. Навіть поруч сісти не можна буде.
Стефанія аж полаялася з батьком, а коли ввечері по неї приїхав Левонтій Горбатюк, вона, несподівано, либонь, і для самої себе, погодилась піти на ту кляту вечерю, але твердо вирішила допекти всім. Яке вони мають право розпоряджуватись її часом, утручатися в особисте життя? Вона кінець кінцем не дівчинка з бантиками й має власну голову на в'язах.
Й коли вони ввійшли до ресторану, де вже сиділи всі запрошені, Сергій Ряжанка аж здригнувся. То була не його Стефанія, до якої він так звик за ці дні, а та, колишня зневажлива й презирлива, яку вже встиг забути. Навіть не глянула в його бік, а, холодно привітавшись із своїми дядьками Пищимухою та бароном фон Маузером, сіли її з незалежним виглядом запалила довгу сигарету на золотому мундштуку. Від передчуття чогось лихого є Сергія болісно стислося серце.
Стефанія почувала себе немов у якомусь важкому сивому тумані. І голоси, що долинали до її вух, неначе теж продиралися крізь туман, глухі й невиразні. Вона знала, поряд сидить людина, задля якої мусить стримувати злість. Але й злість ота була невиразна, схожа на клейкий туман, і Стефанія знала, що не здужає вгамувати її. Раніше подібне почуття теж часом прокидалося в ній, однак тоді не спирало так шалено груди, й вона поступово призвичаювалася до нього, як звикають до важкого повітря. Та коли разом із Сергієм у її життя вдерся пружний струмінь — обертом пішла голова. Що зробити?.. Стефанія не давала собі ради в тому. Одного була певна: рвати треба з кров'ю, прорубувати хідник до вільного вітру. Десь попід ложечкою неприємно холодило, й вона знову немов дивилася додолу з високого балкона або зі стрімкої кручі. Що там унизу? Що чека її? їх… Прірва тягла у безвість, і серце млоїлось, а Стефанія тільки жадібніше затягалась міцною сигаретою…
За столом тривалий час точилася пуста балаканина, але дівчина байдужо мовчала, й Сергієві одлягло: виходить, марно злякався. Коли ж вона, не дивлячись на Сергія, сказала: «Пане Ряжанко, подайте, будь ласка, сифон», — він про себе навіть усміхнувсь і геть заспокоївся. Бач, яка хитра: «Пане Ряжанко!» Потепліло на душі, стало вільно й легко. Він навіть почав дослухатися, про що розмовляють Мільх і Пищимуха. Вдівці двох давно померлих сестер чемно називали один одного паном директором, хоча справжнім директором був Мільх, а його свояк лише завідував комерційною частиною невеличкого підприємства всемогутньої «Юнайтед фрут корпорейшн», що панує над усією Латинською Америкою.