Танго
Шрифт:
Левонтій щиро здивувався.
— А що ж там: порожньо?
— Суцільна жовч, — спокійненько відповіла Стефанія й відставила порожню філіжанку.
Буркнувши: «Охо-хо-о… Піду вікна порозчиняю, бо парить», старий Мільх учасно втік, а Левонтій сидів, безглуздо кліпаючи очима. Він ще не знав, чи радіти йому, чи сумувати.
Сергій пильно дививсь на Стефанію. Вона мовчки насолоджувалася перемогою.
— Що ви од мене хочете?
Стефанія раптом збагнула, що передала куті меду, й спробувала повернути все на жарт, але це не дуже виходило, й вона нарешті
— Вибачте, панове. Сьогодні приїздить з відпочинку мій братик Петрусь.
— Левко, виклич мені таксі, — звернувся Сергій до Горбатюка, коли Стефанія вийшла.
— Оце зараз?
— Оце зараз.
Якщо припреться ще й отой покидьок «Педро», тут більше нема чого робити. Давно пора.
Левонтій теж вийшов. Але, перш ніж наважитись на такий крок, він залагодив усе з Мільхом та Стефанією. Коли ж повернувся, Сергій уже стояв одягнений.
У таксі Левонтій почав довго й плутано пояснювати водієві, куди їхати, але Сергій перебив:
— Перший-ліпший готель!
Горбатюк прикусив язик і мовчки відкинувся на спинку сидіння. Вуса його обвисли. Мовчи, глуха, менше гріха, а то ще, гляди, передумає. Від цього дурисвіта можна чекати всього. Пришелепуватий він якийсь…
Наступного дня Сергій не виходив з номера й до самого вечора був спокійний. Нарешті можна лежати й не боятися, що хтось почне докучати тобі. Але тритижневе лежання, певно, далося взнаки. М'який матрац муляв гірше за бамбукове ліжко в старого Педро. Ряжанка ще трохи задурював себе думками то про Тальталь, то про експедицію. Цікаво, чому їх і досі немає? Невже технік Мігуель хоче вислужитись, навіть не лякаючись дощів? Чи, може, таки й справді відкрив щось варте уваги? Звичайно, все може бути. Адже експедиція була на правильному шляху. Про це підказувало безліч прикмет. Принаймні якщо й не зараз, то після дощів уран буде…
Ну, а що ж потім?
Думки знову перекидалися сюди, в столицю, її Ряжанка вигадував іншу розвагу. Але далеко на мальованому коникові не втечеш, на голову знову почала тиснути непривітна кімната, й Сергій нарешті не витримав.
Насамперед слід подбати про гроші. Старенька покоївка не вічно ж носитиме бутерброди в кредит. Грошей можна одержати в конторі. За літо, хвалити бога, заробив. Але вже пізно, там немає ані душі.
До Левонтія йти не хотілося. Куди ж тоді?
Ряжанка вийшов з готелю й подався неширокою вулицею навмання. Рани докучливо поболювали, але він намагався не кульгати. Зрештою кому цікаво, що в нього болить нога?
На головній магістралі було завізно, як завжди у добі тропічні вечори, коли, зморений жахливою спекою люд виходить розважитись. Особливо в останні погожі дні перед дощами. Сергій плентавсь, не добираючи шляху, нарешті зупинився, мов укопаний.
Це було майже незбагненно. Як він опинився тут? Сергій огледівся. Гомінкі вулиці лишились позаду. Він стояв па широких сходинках, які вели до пляжів. Серце стислось і немов завмерло. Мабуть, приблизно таке відчуваєш біля могили близької тобі людини: і біль, і тихий сум, і свідомість неминучості…
З океану тягло приємною прохолодою, яка ніжно пестила розпарене тіло. Місяця не було, зате яскраво миготіли смарагдові зорі. Десь там, у темряві, та тверда смужка мокрого піску, якою вони ходили. Може, й той самий дух несміливої ніжної надії й досі витає над вологою піщаною стежкою… Сергієві нестерпно закортіло туди, де живий океан лиже сонним язиком спраглий берег. Він пішов навпростець, але кроків за десять його аж сіпнуло. З темряви хтось невдоволено загарчав. Посипалась брутальна лайка. Певно, потривожив сон одного з численних волоцюг великого міста. Тепер пляж їхній. «Третя зміна».
Океан щось улесливо нашіптував. Сергій довго дививсь на захід, потім повільно попростував уздовж берега, припадаючи на поранену ногу.
Десь попереду неясно вимальовувалася світла пляма. Певно, теж бездомник блукає. Ряжанка збочив у сухий пісок і присів навпочіпки. Повз нього пропливла постать у білому. То була жінка. Вона спроквола переступала нога за ногою, не помічаючи нікого. А коли її кроки затихли, Сергій дременув до виходу. В постаті було щось дуже знайоме. Грузнучи по кісточки в теплому рипучому піску, він мало не падав. Заспокоївся тільки тоді, коли вийшов на вулицю.
У кишені шерхотіла невеличка папірчина. Сергій подивився до світла — на таксі вистачить. Зупинив першого-ліпшого водія й назвав адресу Горбатюка.
Левонтія вдома не виявилось. Знайшов його випадково в шинку «Санта-Лючія». «Вусатий кіт» сумирно куняв над столиком. Біля нього стояла порожня пляшка бренді. Він спочатку продер одне око, потім друге, й нарешті вуса повільно поповзли до вух.
— А-а!.. Це ти мене штурхав? А я, бачиш… той… Ну. юринда! Вип’ємо, га? Р-родріг-го!
Сергій відмовився.
— А ч-чого ж тебе сюди той… га? — очиці в Горбатюка стали злими. Вуса задерикувато стирчали вперед.
— Гроші в тебе є?
Вуса заворушились. Левонтій раптовим рухом сіпонув відлогу піджака — аж ґудзик додолу брязнув.
— На!.. На… 3-забирай і гроші!..
Він витяг з бічної кишені бганку банкнотів і кинув на стіл, Сергій узяв один папірень, мовчки встав і подавсь на вулицю. Левонтій спробував підвестись і собі, але безнадійно махнув рукою й знову сів, заплющивши оченята. Та за хвилину, звертаючись до стільця, де щойно сидів Сергій, промовив:
— Т-ти думаєш, як той… так я вже й н-нїчого не той?..
Проминувши кілька кварталів, Сергій зайшов у якусь кав'ярню й повечеряв. Але смачна страва та пляшка кока-коли не повернули настрою, й додому повертавсь, наче до карцеру.
Ключа від кімнати на дощечці не виявилося, швейцар сказав, що гості в нього. Сергій невдоволено зморщився. Левка нечистий приніс. Мало приємного вовтузитися з п'яним бовдуром. Коли штовхнув двері, остовпів. На стільці біля розчиненого вікна сиділа Стефанія. Сергій зціпив зуби.