Тарасові шляхи
Шрифт:
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!
Тарас враз згадав пісні Міцкєвича і запальні слова на клаптику паперу, які читала мила Дзюня. Так он який Пушкін, Олександр Сергійович!
Потім на деякий час суботні вечірки припинилися. Хазяїн мовчав, закусивши рудий вус, люто дивився на всіх, ніби всі були його ворогами. Брати хазяйчині ніяково поглядали на нього. Виявилося - він разом з двома товаришами подавав свої роботи і «прошеніє» до Академії на звання вільного художника. Тим дали,
– Без мене однаково пани художники та архітектори не обійдуться,— кинув він похмуро Катерині Іванівні.— Що, я дарма стільки років працюю? Як який будинок оздоблювати — Ширяєва кличуть.
Дуже несвоєчасно підступив до нього на той час Тарас:
– Дайте щось перемалювати. У вас є малюночки різні.
– Що?
– гримнув хазяїн. — Я для твоїх брудних лапищ їх збирав, чи що? Знай своє місце і не пнися у калачний ряд.
З болем відійшов Тарас. А ще книжки читає, з художниками водиться, а сам — як пес на сіні. Все-таки на клаптиках паперу завжди в короткі вкрадені хвилинки щось малював Тарас - вигадував нові візерунки для стін, плафонів, доповнював, змінював те, що бачив.
Товариші-хлопці з захопленням дивилися:
– Так і хазяїн не вигадає! їй же богу! Йому завжди візерунки інші художники вигадують.
Глянувши на малюнок, який Тарас не встиг заховати за пазуху, і хазяїн переконався в цьому.
«Рисувальником буде, - подумав він. Примружив презирливо очі. — Ну, почекайте тепер, хто перестрибне артіль майстра Ширяєва!»
Наказав Тарасові зробити візерунок для плафона квартири, яку почав оздоблювати, скупими точними словами пояснивши, що потрібно.
– З отого, лобатого, діло буде! — сказав підмайстрам. Але становище Тараса не покращало. Те ж горище, благенький сінничок, бурда на обід з шматком чорного хліба, малярський халат, що не прався роками. Тільки роботи додалося.
Майстер живописних та малярних справ Ширяєв умів узяти все, що тільки було можливо, із своїх підлеглих. І як його боялися всі підлеглі, як його боявся Тарас! Йому здавалося, все найгірше, найбрутальніше, найсуворіше, що було в усіх його попередніх учителів, об'єдналося в цьому хазяїнові.
День за днем, рік за роком минає четвертий рік відтоді, як він працює у Ширяєва. Минає двадцять два роки його власного життя.
Ні свята, ні радості. А сірі допитливі очі все з такою ж цікавістю дивляться на світ, а непокірний русявий чуб, що падає на круте широке чоло, додає ще більше впертості круглому, трохи кирпатому обличчю.
– Хлопці, а ви знаєте, що завтра свято в Петергофі? — питає він увечері хлопців.— Щороку 1 липня свято, а ми ні разу й не були. Кажуть, у Петергофі фонтани, палаци, ілюмінація буде. Завтра ж неділя...
– Не мели, Тарасе, — зупиняють його товариші.- Так тебе хазяїн і відпустить! І чого тільки тобі в голову не приходить?!
Справді, чого тільки не приходить у голову Тараса? Він уже п'ятий рік у Петербурзі і ні разу не був у Петергофі. Хлопець мовчки лягає, але вирішує спробувати щастя. Завтра ж неділя. Він скаже хазяїнові, що ходив на панський двір до управителя
Він лягає з твердим наміром встати, поки ще не розвидниться, і вирушити подивитися Петергоф. У кишені є полтина — гірко зароблена, давно захована.
У петербурзькій щоденній газеті «Северная пчела», в розділі «Внутренние известия», кілька днів згодом такими пишними словами описували це надзвичайне свято:
«1 липня жителі Санкт-Петербурга і численні гості з інших міст і навіть з чужих земель святкували день народження імператриці всеросійської в чарівному, єдиному, незрівнянному Петергофі, який носить на собі, як і всі витвори Петра Великого, печать величі, оригінальності і незвичайності.
Тисячі екіпажів вирушили з застави, дев'ять пароплавів безперервно ходили туди й сюди за пасажирами. Сотні тисяч народу, задоволені, веселі, захоплені радісним днем, коливалися по алеях Петергофського саду.
Торжеству неба відповідало торжество на землі. Ми часто бачили свято петергофське, та ніколи воно не здавалося нам таким блискучим, таким велетенським, розкішним і вдалим, як нині. Жодна лампа не зрадила свого обов'язку; філігранні грати розливали чарівне світло в зелені, через яку проглядало блакитне небо. Величезна зірка з вензелем імператриці сяяла над каналом, в тихій величі, без жодної невдачі».
Здавалося, всі жителі Петербурга вирішили побувати на святі в Петергофі. Вони наводнили всі вулиці і провулочки маленького міста, і по ньому важко було пробратися. Навіть навколо Петергофа вся місцевість була вкрита різноманітними екіпажами, бричками, каретами, палатками. А про самий парк і казати нічого, стільки там було народу! Але розважався кожен по-своєму.
У широких алеях гуляла розкішно вбрана «чиста публіка». Які пишні туалети дам! Які модні сюртуки, галстуки, жилети, розшиті золотом, у чоловіків! Наче пави і павичі, виступали вони повільно, поважно. Здавалося, вони боялися виявити справжню веселу цікавість до свята, а більше намагалися себе показати. Хоча важко було стримати своє захоплення перед грою знаменитих петергофських фонтанів, які каскадами падали з терас, утворювали надзвичайної краси алею від палацу до моря.
Прогулявшись статечно по алеях, сідали відпочити на веранді «Мон плезіру».
Куди веселіше було коло палаток з претенціозними назвами «Париж», «Лондон», «Ліссабон». Там юрбилися простіші люди. Регіт лунав біля різних мудрованих грибків, альтанок. Недосвідчені дівчата та хлопці з простолюддя сідали під ними на лавочки, і раптом їх обливав дощ.
Лунали вигуки продавців різних ласощів, що з лотками на шиї ходили між натовпом. Але то там, то тут з'являлися в юрбі блакитні мундири, і коло них одразу німів сміх і гомін.
Тарас, звичайно, не приїхав екіпажем, не приплив пароплавом. Він одшмагав пішака весь шлях від Петербурга до Петергофа і, зморений, захеканий, розчервонілий, зайшов до парку. Він тільки окинув оком верхній сад з широким басейном, звідки підводився бог морів Нептун із своїми підвладними, і поспішив униз, за палац, де, як казали, можна було побачити неймовірні дива.