Тарасові шляхи
Шрифт:
Так, «Кобзаря» прийняли в Петербурзі. На черговій вечірці у Гребінки шумно вітає Панаєв, басом співає «многая лета» Гулак-Артемовський, що вже полонив «на Великому театрі» весь Санкт-Петербург, а Гребінка задоволене посміхається:
– Що ж, «Тарас був парубок моторний». Що не кажіть, а такого ще не було в нашій поезії. А от у моєму альманасі «Ластівка» будуть нові твори нашого милого кобзаря.
От і з України лине перша вісточка. Пише «коханому паночку Тарасові Григоровичу Шевченку» старий Квітка-Основ'яненко:
«Господи милостивий, читаю... Ну, ну. Бодай ви мене не злюбили,
Читали, плакали і навіть вірші присвячували невідомому кобзареві на далекій Україні.
А народ, простий народ... О! Читали всі, хто тільки був письменний.
І Тарас відчув ще більший, ще кревніший зв'язок з тими, для кого писав. І велику відповідальність перед ними. І відчув, що він «не одинокий», він «не сирота», він кобзар свого народу.
*
Брюллов часто говорив Тарасові.
– Усе життя я мрію створити картину з російської історії. Скільки героїчного виявив народ у боротьбі з ворогами, що намагалися захопити нашу землю. У Москві я гадав, що напишу картину, присвячену Москві. Але зараз інший сюжет хвилює мене.
Вечорами він весь час щось малював, накидав на картон. Тарас розумів, що його вчитель задумав велику картину.
Якось уранці в кооидорі Академії Брюллова зустрів Струговщиков. Карл Павлович був у збудженому настрої. Хлопчик Ліпін, його «синок», тягнув цілу купу художнього начиння!
– Йдемо на облогу Пскова,—заявив Брюллов.
– Пам'ятаєш, я показував тобі ескіз. Працюватиму у великій майстерні, нікого не пускатиму. Ти вже будь другом, надсилай з моїм Лукіяном по дві чашки кави, два яйця та миску супу. І нікому ані-ні! Ну, почнемо благословясь!
Тарас був заглиблений у свої академічні заняття, та й чекав, поки Брюллов сам покаже йому свою роботу. Справді, тижнів за два Брюллов зайшов до нього у сірій робочій блузі, з пензлем у замазаних фарбою руках. Тарас глянув на нього і зареготав — маестро схуд, заріс бородою, але очі задоволено блищали.
– Ну, що ви наробили за цей час? Показуйте все і ходімте до мене. Я вам свою програму покажу!
Тарас із острахом увійшов у майстерню і зупинився приголомшений перед величезним полотном. Жива облога Пскова була перед ним!
Так от на якому героїчному епізоді захисту своєї батьківщини зупинився Брюллов! Для цього він читав і перечитував історію Карамзіна, літописи, їздив торік у Псков, накидав безліч ескізів.
Тарасові здавалося, він чує зойк і брязкіт списів об залізні щити лівонських загарбників; він наче чує, що каже стара мати, виряджаючи на подвиг сина. І сам наче відчуває ту спрагу, з якою п'ють втомлені воїни воду з відра, простягнутого дівчиною.
Багато художників були не задоволені останньою картиною Брюллова, та правда, вона була ще не закінчена, і він сам був ще незадоволений і скоро охолов до неї. Товариші вважали, що нема в ній стрункості, композиції, надто строкаті фарби. А Тараса захопила ця картина, героїчна тема
Він годинами простоював перед нею, і уява домальовувала і розповідала те, чого ще не встиг зробити Брюллов. Адже написати щось велике з героїчного минулого свого народу було також і його мрією!
А чим не величні сторінки історії: народні повстання проти чужоземних загарбників, гайдамаки, про яких розповідав старий дід Іван, про яких співав сліпий Волох на монастирському цвинтарі на храму?
Він чув нещодавно розмову Гребінки з одним земляком — паном Мартосом.
– Це все-таки пляма в нашій історії,— казав Мартос.— Гайдамаки — це розбійники, грабіжники. Я цікавився цим, та нічого, крім романа Чайковського польською мовою «Вернигора», я не знайшов.
Тарас слухав мовчки панську розмову, але коли той запропонував прочитати роман (адже Тарас знав польську мову), він узяв. Дома почав читати і з огидою відкинув геть. Що міг писати польський гоноровитий шляхтич про гайдамаків, які боролися саме проти шляхти? Адже не проти польського народу вони йшли, а проти шляхти! Звичайно, проти шляхти, єзуїтів, ксьондзів, проти всіх тих, хто сіяв ворожнечу між простим народом.
Все дужче і глибше замислювався Тарас над долею свого українського народу, над кревним зв'язком його з російським, над зв'язками з іншими слов'янськими народами.
Він тепер уважно переглядав журнали і в цьому ж таки 1840 році в «Отечественных записках» натрапив на статтю Іоанна Колара — «Про літературну взаємність між племенами і наріччями слов'янськими».
Це були ліричні міркування одного із знаменитих учених-славістів. Гребінка й інші літератори захоплювались цією статею.
Багато що в ній подобалося й Тарасові, особливо думки про єдиний корінь слов'янських народів. «Слов'янські коліна — чада єдиної праматері, розвіяні бурею часів, втішаються і радіють, згадуючи про своє спільне походження». «Слов'янський народ прагне до своєї початкової єдності,, як рослина, що досягне цвіту і плода - до свого сім'я і зерна».
«Це все вірно, це все вірно, — думав Тарас. — Він вірно пише —землю можна знайти іншу, але іншої мови і народу — ніде й ніколи, земля сама по собі мертва, народ — це наша кров, життя, дух».
– А от як він чудово підмітив,— сказав Євген Павлович. — У кожного народу на носі окуляри самолюбства, і крізь них він дивиться на всесвітні події, але зарозумілість завжди йде поряд з неуцтвом. Послухайте, ода «Бог» Державіна перекладена мовами японською, китайською, татарською, вишита золотом на шовку і висить в їхніх храмах, а в Німеччині не знають ані оди, ні поета!
Багато він хорошого написав,— сказав Тарас роздумливо, — цей учений муж, треба ще Шафарика мені почитати, але надто у нього все мирно, лагідно. Любов до свого народу, покора царям, хоча б вони були з іншого народу. Яка ж може бути любов між народами при покорі царям?
Та Євген Павлович замахав руками, не любив він таких небезпечних розмов.
Яка може бути єдність народів при покорі панам, царям? І чи буде колись нерозмежована, щаслива, вкрита житом, пшеницею велика слов'янська земля? Хто посіяв споконвіку ворожнечу між слов'янськими дітьми? Між поляками і українцями?