Тарасові шляхи
Шрифт:
Оце я сиджу за мольбертом, оце Михайло Іванович, а оце Маркевич пише слова до лібретто. Він історик України, Маркевич, етнограф, разом з Глінкою закінчив пансіон. І з ним я вас обов'язково познайомлю.
– Ви там дуже добре провели час, у цій Качанівці, як я бачу, і дуже плідно. Он скільки зробили! — зауважив Тарас.
– О, так! Глінка казав, що він ніде ще не працював з такою охотою, як на Україні. Він прислухався до пісень дівчат, старих лірників. У пана Тарновського непоганий свій оркестр, і там виконували все, що Глінка вже написав для «Руслана і Людмили». А знаєте, замість
– А хто цей пан Тарновський?
– Як вам сказати? Дуже багатий дідич — 9000 кріпаків, величезний маєток, палац. Я б не сказав, що сам розуміється в мистецтві, але любить «покровительствовать». Йому було приємно, що Глінка гостює у нього, що придворна капела співатиме спочатку в його церкві, в його залі. Та він буває сам часто в Петербурзі, і я вас введу в його дім. Він любить мистецтво.
– Він старий?
– Не дуже, років під п'ятдесят.
— Є діти?
– Ні, нема, але у нього живуть його племінниці... дівчата... — Вася знову раптово засмутився й замовк.
– І племінниці теж бувають у Петербурзі?—наче нічого не помітивши, спитав Тарас.
– Не знаю, чи приїде цієї зими, — сказав Вася. — Він так і сказав «приїде» а «не приїдуть», бо перед очима була лише одна з племінниць...
Вони говорили, говорили без кінця, нарешті на півслові голова Штернберга схилилася на подушку Тарасового ліжка, де він сидів, і юнак заснув міцним сном, з усмішкою на устах.
«Є на світі такі щасливі люди, — думав Тарас, дивлячись на одверте, щире Васине обличчя.
– Їм не потрібна ніяка рекомендація. Не встигнеш і отямитись, а стаєш уже з ним рідним, без найменшого зусилля з твого боку. А є й такі найнещасніші люди, з якими з семи пічок хліба з'їси, а все-таки не дізнаєшся, що воно таке — людина чи амфібія? Подалі від таких!» Він одразу відчув, що Вася Штернберг саме належить до першої категорії.
Тарас раптом усміхнувся, схопив олівець і накидав портрет несподіваного друга.
Вони стали жити вкупі. Саме з Штернбергом потоваришував Тарас найдужче може й тому, що зустрівся з ним уже вільним і почував себе з ним рівним.
– А як закінчимо Академію, — захоплено казав Тарас,— поїдемо на Україну.
– А за кордон? — питав Штернберг.
– Ой, за кордон треба, і яка охота! Але спочатку на Україну. Змалюємо все її життя, наші річки, гаї, наших людей, картини з історії. І знаєш, треба поширювати гравюри, тоді ж усі люди, в кожній хаті, зможуть знайомитися з високим мистецтвом живопису.
А поки що вчилися, бігали на лекції, інколи підробляли, малюючи портрети, ілюстрації до журналів, інколи сиділи без грошей, інколи справляли свята з будь-якого випадку, наприклад, купівлі... лампи! Веселе було свято на честь лампи.
Про цю дешеву, звичайнісіньку лампу довго мріяли і Тарас і Штернберг. Нарешті, одержавши гроші за роботу, купили-таки лампу, урочисто принесли додому, і так кортіло їм спробувати її, що запалили її серед білого дня. Сіли поважно і серйозно один проти одного (лампа на столі посередині) і вдавали, що без цього світла читати не можна.
– Чи ви здуріли, хлопці? — засміявся їхній товариш по Академії,
– Бачиш, лампу купили! — сказав з дитячою погордою Штернберг.
– Ну, то треба покропити, якщо таке свято! — загомонів Петровський.—Хлопці, не відкручуйтеся.
– Воно й правда, треба! —згодився Тарас.
– А гроші ще лишилися?—спитав хазяйновито Штернберг.
І гроші і харчі в них були по-студентському спільні. Тарас вивернув кишені.
– Чорт ма! — зітхнув він. — На самий чай та сухарі вистачить.
– Ну, прощаю на сей раз — питимемо чай з сухарями та з твоїми, Тарасе, піснями.
Усі знали, що Тарас любить музику, співи.
Так весело відсвяткували придбання лампи.
На жарт, на різні витівки хлопці були мастаками. Петровський, який жив у дворі Академії, саме працював над картиною «Агар в пустині». Він умовив позувати йому тихеньку скромну дівчинку — дочку сторожа, але потрібні були крила, крила для янгола, який з'являється до Агар.
– Треба купити гусака, — вирішив він. — Гусяче крило буде за модель.
Тому що грошей не було, Петровський одяг шинель і поплентався в другий кінець міста до матері по карбованець.
Але ж друзі — в тому числі Тарас — вирішили, що це буде несправедливо: купувати гусака, коли всі сидять без копійки. Карбованець був негайно конфіскований, і на столі з'явилася вечеря.
– Розбійники!
– патетично підіймав угору руки Петровський. — Де я тепер візьму янгольські крила? Я своєчасно не здам програму.
– Почекай, — раптом збагнув Тарас. — Зараз будуть тобі янгольські крила.
За кілька хвилин він з'явився, ховаючи під полою плаща здоровенного гусака. Гусак бився величезними крилами і витягав шию. Та шию бідолашному негайно скрутили і білі крила відрізали.
– Чим тобі не янгол! — сміявся Тарас, начепивши собі крила на плечі.
– Та де ти його взяв? — допитувалися хлопці.
– А там, за садком Академії, пасуться багато.
– Та то ж комендантові!
– Ну, бог з ним, поквитаємося.
Другого дня, одержавши гроші в журналі за ілюстрації, Тарас урочисто поніс карбованця за гусака комендантові і віддав з таким чемним поклоном, що той не встиг і розсердитися. Та й чого було сердитися, коли карбованець — цілком добра ціна — був у нього в руці.
Академія, лекції, робота, товариські вечірки, зустрічі з старшими друзями - Брюлловим, Жуковським, Вієльгорським, Григоровичем, Гребінкою, нові знайомі — це були щасливі, світлі роки життя Тараса.
Тепер він сам був на Олімпі, поряд з ними, своїми друзями. Та ні! Для нього це не був Олімп. На цю гору він піднявся з самого низу, шлях був важкий, невторований, і зійшовши на гору, він не забув його. Навпаки, з гори він побачив далеко більше, ніж усі його друзі, його вчителі, бо крім того чистого знання науки, мистецтва, літератури, що мали вони і передавали йому,— озброєний цим, він ще дужче зрозумів, ще яскравіше бачив страшні контрасти життя і не міг байдуже ставитися до цього, йому мало було відтворювати це в лініях і фарбах. Його енергія, сила протесту жадала іншого виходу. І не в живопису, а в творчому слові він відчув найбільшу свою міць.