Тарасові шляхи
Шрифт:
– Чи мені ображатися на цього вандала-поміщика? Це було б нижче за мою гідність.
Спочатку старик завів розмову про освіту, добродійність, але «свиня в торжковських пантофлях» зареготала і одверто спитала, чого хоче від неї і він, і цей «американський дикун» - Брюллов.
– Видно, ви, Карле Павловичу, не могли з ним спокійно говорити, — усміхнувся Венеціанов, коли дійшов до цього місця свого оповідання.
– Не міг, — признався Брюллов, — спокійно говорити про куплю-продаж живої людини.
Венеціанов теж одверто відповів панові, що вони хочуть викупити Тараса Шевченка,
– Отак би прямо й сказали! — зареготав самовдоволено пан.— А то — філантропія. Гроші й більше нічого! Моя остання ціна дві тисячі п'ятсот карбованців.
– Отак і сказав цей пан, і я згодився, — закінчив старий.
– Дві тисячі п'ятсот карбованців! — зітхнув у розпачі Сошенко.
– Не журіться, — мовив Брюллов. — Це вже другорядна справа.
Він загорівся сам, як юнак.
Якісь думки, плани вже зароджувалися в його палкій діяльній голові.
Він, мабуть, і вночі думав про це, бо о шостій годині ранку вже послав свого Лукіяна по Мокрицького.
Мокрицький звик, що його маестро може прислати за ним і о другій годині ночі, бо у нього нічниці і хочеться почитати й побалакати, і о шостій ранку, щоб поділитися якоюсь думкою чи показати надзвичайний колір неба і повітря над Невою.
Але зараз було щось важливіше. Молоді люди не знали, що вирішив Карл Павлович, але щось готувалося. Він посилав записки до Жуковського, їздив до Вієльгорського і мало непобив вірного свого Аполлона, коли той, не чуючи під собою ніг, і від радості, що готується вже щось реальне, і від весняного вітру й перших калюж усе переплутав, а головне — Жуковського покликав не тоді, коли треба. Проте Аполлон стояв перед маестро з таким комічно-розгубленим виглядом, так терпляче вислухав усе «музичне», вилите зопалу запальчастим Брюлловим, що гроза минула швидко, як і почалася, і обидва вони почали дружно й енергійно готувати мольберт і полотно для нової картини. Якої саме — Аполлон не знав і не насмілювався питати.
Другого дня Мокрицький таємниче повідомив Сошенка:
— Сьогодні в нашій майстерні з'явився ще один прекрасний твір — портрет Василя Андрійовича Жуковського, і якби ти знав, яка разюча подібність! Яка надзвичайна сила рельєфу! Ти подумай, сеанс тривав не більше двох годин, а голова здається майже закінченою.
Він не стерпів і повів друга в майстерню. Брюллова не було дома. Перед портретом у кріслі Карла Павловича сидів хлопчик Ліпін.
Це був один з тих самоуків-художників, про яких Карл Павлович подбав ще в Москві і домігся обіцянки дати їм відпускну з кріпацтва.
Приїхавши до Петербурга, Брюллов не забув про них, особливо йому подобався молодший—Ліпін. «Надішліть мені мого синочка», написав Карл Павлович московським друзям. Тепер Ліпін і жив у Брюллова.
Хлопчик зачаровано дивився на портрет і шепотів:
— Як живий... зовсім як живий.
– Киш-ш, — жартома суворо кинув Мокрицький, і Ліпін перелякано скотився з крісла і зник.
– Подивись, Іване, на ці прекрасні руки,— захоплено мовив Аполлон, — які ніжні, задумливі руки! Так і відчуваєш, що зброєю їхньою було легке перо. А очі, уста! Тільки Брюллов може написати такі живі очі людини.
І за своєю звичкою, відомою вже всім
— Воспоминание и я одно и то же,
Я образ, я мечта,
Чем старе становлюсь,
Тем я кажусь моложе.
Але ні Аполлон Мокрицький, ні Іван Сошенко не знали точно; вони тільки догадувалися, для чого взявся Брюллов за цей портрет. Про це договорилися їхні старші друзі — Брюллов, Жуковський, Вієльгорський, Венеціанов і Григорович.
Ціна портрета мусила бути ціною викупу Тараса.
«ЧАС ПРОВОДИЛИ КОНЦЕРТОМ І АКЦЮНОМ»
Чого тільки не вигадував скромний милий Сошенко, щоб тимчасом хоч трохи полегшити долю Тараса.
Аж ніяк не можна було сказати, щоб його як художника так уже цікавило сердите рябе обличчя Ширяєва, проте він взявся намалювати для нього його ж портрет з умовою, що поки не почався малярський сезон, Тарас місяць житиме у Сошенка.
Уже два роки він, як дбайливий вихователь, доглядав його, ввів у «Товариство заохочення художників», познайомив з ким тільки міг, стежив за його читанням і дивувався, як швидко вбирає в себе цей юнак усі знання, що уривками перепадають йому, з якою жадобою ковтає книжки і може вже розмовляти в колі Сошенкових друзів, як розвинена, освічена людина. Але кріпацьке ярмо ще тяжіло над ним, і він був іграшкою в руках свого хазяїна.
Хазяїн, пан Енгельгардт, бундючився і кричав:
– Навіщо мені ці художники? Захочу і продам його сусідові поміщику.
І все ніяк не давав певної офіційної згоди на викуп.
Останні події примусили Сошенка знову прохати своїх старших друзів прискорити цю справу. Знову ж таки для полегшення стану Тараса Сошенко згодився намалювати портрет жінки Енгельгардтового управителя - Прехтеля.
Білява жіночка в кучериках, фіжмах та оборочках, манірно закотивши очі, сиділа в кріслі з застиглим, як у ляльки, виразом обличчя, коли надворі почувся якийсь галас.
Іван Сошенко визирнув у вікно. Два лакеї тягли Тараса, а. червонопикий лисий Прехтель щось кричав, розмахуючи руками.
– Амаліє Густавівно, покличте, будь ласка, свого чоловіка, — тихо, але твердо вимовив Сошенко і поклав пензель на палітру.
Амалія Густавівна перелякано глянула на «пана художника», завжди такого тихого, скромного, і не пізнала його.
— Зараз, зараз! — заспішила вона і, підійшовши до вікна, закричала: — Meib lieber! (Мій милий!) На хвилинку! Що трапилося?— спитала вона, коли розлютований чоловік зайшов до кімнати.
– Це чортзна-що!—кипів Прехтель, і аж слина бризкала у нього з рота. — Цей хлоп почуває себе повним паничем. Він приходить сюди і каламутить усіх людей. Він починає казати їм про їхні права, настроює їх проти пана, проти мене, і я помітив уже, як вони починають сваволити. Я цього не допущу. Мені байдуже, що там базікають, що він художник. Зараз він хлоп, кріпак, і мусить знати своє місце. Я наказав схопити і відшмагати його на стайні різками. Я провчу його!