Тарзан, годованець великих мавп
Шрифт:
Пан Філандер перевернувся на бік, озирнувся і нарешті побачив її.
— Джейн! — закричав він. — Джейн Портер! Побий мене грім! — Він звівся на ноги і кинувся до неї, не вірячи, що це вона і що вона жива. — Побий мене грім! Звідки ви? Де ви були? Як…
— На Бога, пане Філандере! — урвала дівчина. — Я не можу запам’ятати такої кількості запитань!
— Ну, ну! — мовив пан Філандер. — Побий мене грім! Я такий здивований і щасливий, що сам не тямлю, що кажу! Та йдіть-бо вже, розкажіть, що з вами було!
21. СЕЛИЩЕ
У міру того, як маленький загін матросів продирався крізь зарості джунглів, шукаючи Джейн Портер, марність їхньої спроби ставала дедалі очевиднішою, і тільки горе старого та безнадійний погляд молодого англійця стримували добросердого д’Арно від повернення.
Він думав, що, одначе, є надія розшукати її тіло або його рештки, бо був переконаний, що її з’їв якийсь хижий звір. Він розгорнув свій загін лавою від того місця, де було знайдено Есмеральду, і таким розтягнутим ланцюгом вони, важко дихаючи та обливаючись потом, продирались крізь переплутані ліани та повзучі рослини. Просувались вони поволі і до обіду пройшли заледве кілька кілометрів у глиб цього краю. Зробили короткий перепочинок, після якого один з матросів натрапив на добре втоптану стежку.
Це була стара слоняча стежка. Д’Арно порадився з професором Портером та Клейтоном і вирішив піти нею.
Стежка вела крізь джунглі на північний схід, і загін рухався по ній вервечкою.
Лейтенант д’Арно був попереду і йшов швидко, бо шлях був порівняно вільний. За ним ішов професор. Позаяк він не міг встигнути за молодою людиною, д’Арно випередив його на сотню кроків коли раптом опинився в оточенні півдюжини чорних вояків.
Д’Арно застережливо крикнув до свого загону, але чорношкірі кинулись на нього і, перш ніж він устиг вихопити револьвер, його скрутили й потягли в джунглі.
Крик лейтенанта привернув увагу матросів, і з десяток людей кинулося, обганяючи професора Портера, на допомогу офіцерові.
Вони не знали причини його вигуку, але збагнули, що попереду небезпека Вони пробігли повз те місце, де було схоплено д’Арно, і тут влучно кинутий з хащів спис прохромив одного з них а слідом за цим на них посипалася хмара стріл.
Вони звели гвинтівки і вистрілили в кущі, звідки було здійснено напад.
Під цю пору підійшла решта загону, і по невидимому ворогу було завдано кілька залпів. Ось ці постріли й чули Тарзан та Джейн Портер
Лейтенант Шарпантьє, який був іззаду, дістався на місце пригоди, і коли довідався про влаштовану засідку, то наказав матросам іти за ним і кинувся у зарості.
Через мить вони зчепилися в рукопашній сутичці із півсотнею чорних вояків із селища Мбонги. Стріл і куль доволі сипалося з обох боків
Якусь хвилину африканські ножі та приклади французів змішувалися у дикому й кривавому герці, потім тубільці зникли в джунглях, а французи лишилися підраховувати втрати.
З двадцятьох четверо було вбито, понад десяток поранено, та ще зник лейтенант д’Арно. Швидко сутеніло, і тягар їхнього становища ускладнювався тим, що вони не могли відшукати слонячої стежки, по якій прийшли сюди. Єдине, що вони могли зробити. — це поставити табір і чекати до світанку на тому місці, де перебували. Лейтенант Шарпантьє наказав розчистити невелику галявину та спорудити довкола табору огорожу.
Цю роботу було закінчено лише пізно по заході сонця, і матроси розклали величезне багаття посеред галявини, щоб працювати при його світлі. Коли табір був наскільки це можливо захищений від нападу звірів та дикунів, лейтенант Шарпантьє розставив вартових, і стомлені, зголоднілі люди кинулися долі, щоб заснути.
Стогони поранених зливалися з ревінням і гарчанням великих звірів, увагу яких привернули шум та світло вогнища, і це відганяло сон від утомлених очей. Смутні, зголоднілі люди лежали всю ніч, чекаючи світанку.
Чорношкірі, які схопили д’Арно, не брали участі у подальшій сутичці, а, протягнувши полоненого якийсь час крізь джунглі, знову вийшли на стежку далі від того місця, де билися їхні одноплемінники. Вони тягли його по траві, і звуки бою дедалі слабшали, аж нарешті перед очима д’Арно з’явилась велика галявина, з одного боку якої було селище з очеретяних хатин, огороджене пакіллям.
Стемніло, але вартові біля воріт помітили групу, що наближалася, і роздивилися, що ведуть полоненого, ледве новоприбулі підійшли до воріт.
За огорожею залунали вигуки. Величезний натовп жінок і дітей висипав назустріч групі.
І почалось для французького офіцера найстрашніше випробування, яке може випасти на долю людини, — зустріч білого бранця в селищі африканських людожерів.
Їхня дика жорстокість посилювалась гостротою спогадів про ще жорстокіші знущання, яких вони зазнали під владою білих офіцерів архілицеміра Леопольда II Бельгійського, чиї звірства змусили їх, жалюгідні рештки колись могутнього племені, тікати з вільної держави Конго. Вони дико, по-звірячому, накинулися на д’Арно, били його палицями та камінням, роздирали кігтявими пальцями. З нього зірвали одяг, і невблаганні удари сипалися на його голе й тремтяче тіло. Француз жодного разу не скрикнув від болю. Він лише молився, аби тортури швидше закінчились.
Але смерть, якої він благав, не могла дістатися йому легко. Вояки невдовзі відігнали жінок від полоненого. Його потрібно було вберегти для цікавішої забави, і його мучителі, після того як виказали перші припливи ненависті, тепер обмежувались плювками, кпинами та лайкою.
Нарешті вояки дісталися до середини селища. Там д’Арно прив’язали до великого стовпа, з якого не зійшла живою ще жодна людина. Одні жінки побігли по домівках по горщики й воду, а інші заходилися розпалювати багаття. У горщиках вони збиралися варити частину м’яса з полоненого, тоді як друга частина м’яса мала бути засушена на вогні; вони вважали, що вояки, котрі мали надійти, приведуть ще багатьох білих.
Святкування було відкладене до повернення тих, хто затримався в сутичці з білими; була пізня година, коли всі зібралися в селищі і танок смерті закружляв довкола приреченого офіцера.
Напівпритомний від болю та виснаження, д’Арно дивився крізь напівсклеплені повіки на те, що йому здалось примхою марення, якоюсь страхітливою маячнею, від якої він невдовзі повинен отямитись.
Люті, розмальовані обличчя… величезні роти та товсті брезклі губи… гострі зуби… вибалушені очі… лискучі тіла та жорстокі списи. Звичайно, такі істоти не можуть існувати на землі — це напевне йому сниться.