Тайна вечеря

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Цікавий фрукт! — погодився Кушнір. — Якщо добре притиснути, викладе все.

— А як бути з Романюком?

Проте Кушнір уже втратив інтерес до якогось директора тресту.

— Дивись сам…

Цих двох слів було досить, щоб тепер Сокирко міг сказати заступникові наркома те, в чому був переконаний: Романюк не винний. Але слід було обставити цей висновок, хоч трохи піднести себе.

— Я розібрався в справі Романюка, — сказав Іван, — і вважаю, що його заарештовано даремно. Нема жодних доказів вини,

я погодив це питання з Кушніром, і майор думає так само.

Сокирко побачив, як посвітлішали Онищенкові очі, й подумав, що керівникові такого рангу слід мати твердіше серце, не піддаватися емоціям і не захищати навіть друзів. Політика вимагає жорстокості, тим паче політика внутрішня, тут потрібно рубати з плеча, без дипломатичних вивертів.

— Я знав, що Микола Олексійович не винний, — полегшено мовив Онищенко.

«Загримів би твій Микола Олексійович туди, де козам роги правлять, — подумав Іван, — і ти сам би перший відрікся від нього».

Сказав:

— Якщо ви не заперечуєте, завтра я підготую постанову про звільнення товариша Романюка.

— Звичайно.

— Вранці передам вашій секретарці на підпис. Лиш тепер Онищенко остаточно взяв себе в руки.

— Радий, — сказав, — дуже радий, що в нашому Наркоматі є такі принципові працівники.

Сокиркові захотілося підвестися і виструнчитись, але похитав головою і зауважив:

— Маємо чесно виконувати свої обов’язки.

— Саме чесно, — схвалив Онищенко.

Він розстебнув комір сорочки, мабуть, розмова з Сокирком далася нелегко, та все вже позаду, упевненість повернулася до Сидора Гавриловича, повеселішав і сказав гостинно:

— Ви тепер у нас начебто своя людина, то ходімо на кухню, не будемо накривати стіл у вітальні.

— Звичайно… — підхопився Іван. — Та й узагалі, не морочте собі голову з чаями…

— Ходімо, ходімо… — по-дружньому підштовхнув його Онищенко. — Антон хоче з вами познайомитися, йому така компанія не зашкодить. — Зміряв Сокирка чіпким поглядом і сказав відверто, що думав: — Наша гвардія!

Іван сором’язливо опустив очі. Спочатку хотів заперечити, хоча б для годиться: мовляв, яка там гвардія, справжня гвардія — це ті, хто брав владу й бився за революцію, ми ж ідемо торованим шляхом, проте якесь внутрішнє чуття підказало — мовчи і згоджуйся.

— Університет закінчуєте цього року? — запитав Онищенко.

— Іспити незабаром.

— Добре, що закінчуєте. У Наркоматі мають працювати освічені кадри. Я надіюсь на вас.

— Важкувато… Роботи багато, а університетські професори безжальні.

— Ви ще молодий і сил вистачить.

— Ночами не сплю.

— Та й мені рідко коли випадає чаювати з сином.

— Класові вороги не вгамовуються! — сказав Іван і крадькома зиркнув на Онищенка: чи не надто патетично, як на мітингу, але заступник наркома закивав схвально:

— Товариш Сталін дав нам орієнтир: боротьба розгортається, і каральний меч революції не може лежати в піхвах.

Це було мовлено не менш патетично, проте вони залишились задоволені — приязно перезирнулись і пішли на кухню, де Антон уже дзеленчав чашками.

Посеред столу стояла таріль з горою бутербродів і вазочка з печивом. Антон налив усім по повній великій фаянсовій чашці, вмостився поруч із Сокирком, штовхнув його ліктем у бік:

— Я вас з батьком підслухав: ти університет закінчуєш?

— Хай йому грець.

— А я вже два роки — вільний птах.

— Цікаво в газеті?

— Спокійно не поспиш.

— У нас також.

— Батько розповідає…

— Ти щасливий — світ бачиш, а я все в кабінеті.

— У Кривому Розі нову домну почали, на тому тижні поїду. Комсомольська будова.

— Комсомольці тепер усюди попереду.

— Батько казав: ти очолював осередок на селі. Хочеш, напишу про тебе нарис?

— Знайшов героя…

— А що, — загорівся Антон, — відповідальний працівник держбезпеки, із сільських активістів, тепер на передньому краї…

«Нарис — це було б здорово», — подумав Іван. Уявив статтю в газеті зі своїм портретом та заголовок: «Комсомолець-висуванець Іван Сокирко». Або ще краще: «Чекіст Іван Сокирко викриває ворогів». Головне, щоб великими літерами «Іван Сокирко». Після такої статті прямий шлях до наркоматівського парткому. А вже у парткомі…

Сокирко подививсь на Антона й закинув гачок:

— Гадаєш, надрукують?

— Про кого ж тоді писати? Залиш мені телефон, завтра погоджу тему з редактором і подзвоню. Тату, ти не заперечуєш, щоб я написав нарис про Івана?

Онищенко тримав чашку обома долонями, з насолодою вдихав аромат китайського чаю і думав про своє. Не одразу збагнув, чого хоче син. Нарешті зміст мовленого дійшов до нього.

— По-моєму, це прерогатива редакції, — мовив стримано.

— Гадаю, редактор не заперечуватиме. А в наркоматі?

— Я також.

— От і домовились.

Онищенко побачив, як Сокирко почервонів од задоволення. Що, ж, усе закономірно: підростає нове покоління чекістів — енергійні, розумні, освічені хлопці. Хіба погано, що і честолюбні? Це він з товаришами під час громадянської, а потім, ліквідовуючи куркульські банди, не думали про чини й посади, ніколи було, тепер інші часи, країна міцніє, ліквідовано голод, розруху, міста почали розбудовувати, можна й про сімейний затишок подбати, і про комфорт, зрештою, про службове становище. Все нормально. Аби тільки честолюбство не взяло гору, бо просування по службі й кар’єризм — різні речі. Однак Сокирка навряд чи можна запідозрити в кар’єризмі: чесний і розумний, справжній чекіст. Он як швидко й правильно вирішив справу Романюка.