Тайна вечеря
Шрифт:
Чесно кажучи, Євгенові Прокоповичу хотілося, щоб Постишев виявився ворогом народу. Таким, як, скажімо, Якір. Якіра він бачив кілька разів. Синок Якіра вчився в одній школі з його Галиною на розі Московської та Різницької, тільки на кілька класів нижче. Іноді батько завозив свого нахабного нащадка до школи в автомобілі, і Євген Прокопович бачив командарма на передньому сидінні чорного лімузина. Крім того, Євген Прокопович, хоч це й заборонялося, мав звичку вигулювати собак в парку саме навпроти Якірового будинку й не раз спостерігав, як сам Йона Еммануїлович виходив на балкон чи сідав у машину Шкода, не довелося побачити, як виводили його з дому й
Що ж, не довелося, то й не довелося, подумав Євген Прокопович, але не засмутився і непоспішливо попрошкував до Бессарабки.
Йому пофортунило: вісімнадцятка, яка ходила не дуже часто, саме підійшла, вдалося навіть захопити сидяче місце, і Євген Прокопович розпростав ноги, відпочиваючи після церковної служби. А трамвай, натужно гуркочучи, піднімався вгору по Круглоуніверситетській. Євген Прокопович уже бачив стіл, застелений білою скатертиною, вазочку з червоною ікрою посередині й пляшку холодної, з погреба, горілки. Душа співала — біс із ними, більшовиками, меншовиками, денікінцями, колчаківцями, під три чорти всі уряди й революції, коли є затишний дім і смачна їжа.
Здається, лихоліття вже минуло. Відійшов голодний тридцять третій, картки відмінили, й зараз він купить цілий буханець свіжого хліба — слава богу, більшовики не розучились пекти хліб! Євген Прокопович вийшов з трамвая на зупинку раніш, купив у булочній на розі Московської та Бутишевого провулка не тільки хліб, а й дві «французькі» булочки. Петльований хліб можна їсти навіть з борщем, не кажучи вже про шинку й консерви, а до червоної ікри — тільки французькі булочки із свіжим жовтуватим вершковим маслом. Робити такі бутерброди Євгена Прокоповича навчив голова Вільнівськоі судової палати Будрайтіс — великий життєлюб і гурман, він ще вмів незрівнянно готувати зайчатину в червоному вині. Згадавши Будрайтіса, Євген Прокопович скрушно похитав головою. Той, певно, і нині обіймає у Вільні високу посаду, зумів пересидіти революційне лихоліття, пристосувався, як пишуть радянські газети, до загниваючої буржуазії, і по суботах пригощає гостей неймовірно смачною зайчатиною. А він забув навіть її смак…
Почувши кроки Євгена Прокоповича, радісно загавкали пси: передчували — і їм щось дістанеться від недільного обіду. А пляшка вже стояла посеред столу, по прозорому склу стікала від горлечка холодна сльоза, а з кухні долинав запах добре підсмаженого м’яса.
Танюшик з дочкою сиділи за столом, за звичкою чекаючи господаря. Євген Прокопович сам накраяв хліба й розрізав булочки, Танюшик густо намастила ікри, і усі випили по повній чарчині.
Євген Прокопович відклав бутерброд з ікрою, підчепив виделкою шматок оселедця — оселедця з цибулею та картоплею в мундирах вважав за найкращу закуску, ще, правда, фаршировану по-єврейському щуку — єдине єврейське, що визнавав.
Коли вгамували перший голод, Танюшик, яку аж розпирало від нетерпіння, мовила начебто байдуже:
— А у нас, Женюсик, новина…
Євген Прокопович задоволено відкинувся на спинку стільця. Тепер міг послухати й дворові плітки.
— Яка? — підохотив.
— Дядько Кирюша… — почала таємниче Танюшик. — Ти ж знаєш, він зранку в неділю п’є свою чвертку й іде на прогулянку. А тут нагодився до нього гість — такий самий, як і Кирюша, арсенальський слюсар. Певно, чверткою не обійшлось, і потягло їх на подвиги. Чи то повстання своє згадали, чи то сеча в голову вдарила — поїхали на Бессарабку. Щоб випити у якомусь шалмані ще по склянці портвейну.
— Знаю той шалман, — перебив Євген Прокопович, — біля кінотеатру Шанцера в пасажі, зовсім непогане вино подають. Колись мене пригощали там хересом…
— Стривай, я ж тобі про дядька Кирюшу… Скільки вони того портвейну вижлуктили, невідомо. Але після того випхались на середину Хрещатика…
— Не може бути, — не повірив Євген Прокопович, — на Хрещатику завжди міліція, а перехід дозволено тільки на перехрестях.
— Женюсику, але ж п’яні!
— Отож міліція п’яних на Хрещатику не потерпить.
— У тім-то й річ, що міліція лиш дивилась, як наш Кирюша з другом посеред Хрещатика шпацірують. Аж до Думи допхалися, і ніхто не затримав.
— Брехня!
— Не брехня. Дядько Кирюша, хоч і п’яний як чіп, хоч на ногах ледь тримався, а революційні гасла проголошував: «Хай живе товариш Сталін!», «Хай живе товариш Ворошилов!» Дійшов, кажуть, аж до Будьонного. І все це на очах отетерілої м. ліції: спробуй затримати, коли трудяща людина славить самого товариша Сталіна! Не знаю, чим би вгр й скінчилось, якби не згадав дядько Кирюша, що є на Хрещатику ще один винний магазин — звернули туди, а там уже рідна міліція з ними й упоралася. Однак якийсь начальник наказав не забирати, а доставити додому в автомобілі. Побачив би, як висаджували: на ногах не стоять, міліціонер під лікті тримає…
— Свиня твій дядько Кирюша, — заявив Євген Прокопович. — Хоч і гегемон
Євген Прокопович хотів зауважити, що всі ці арсенальські слюсарі, починаючи з дядька Кирюші, хоч і заробляють більше за нього, типові свині, але не став: Танюшик і Галина і так з ним згодні.
Помітивши, що пляшка порожніє, дружина урочисто підвелася й пішла на кухню за печенею. Настав пік їхньої недільної трапези: раз на два тижні після зарплати Танюшик готувала повну каструлю м’яса, і кожен міг їсти, скільки хотів. Потім кістки та залишки печені Галина перемішувала з кашею, і Дінго з Джільдою також мали святковий обід.
Євгенові Прокоповичу їсти вже не хотілося, але Танюшик поклала йому найапетитніші шматки, й він таки доїв усе із задоволенням і випив ще чарчину, залишивши трохи горілки й на завтра. Обід, щоправда, буде не такий смачний, однак пристойний, і чарка не завадить.
Танюшик почала розмову про «Сільву», на яку вони мали йти наступного тижня: завком Чернякового підприємства не без прихованого втручання Євгена Прокоповича придбав для робітників абонемент в оперету, і останні два роки вони могли раз на місяць, іноді навіть частіше, безкоштовно відвідувати вистави. Такі дні, особливо, коли вони збігались із зарплатою, а отже, зі смачним обідом, ставали подвійним святом, хоч догодити Танюшику було важко. Від вистав вона не залишала каменя на камені, нещадно розносила ті, в яких співала колись сама, — «Сільву», «Фіалку Монмартра», «Летючу мишу»… Боже мій, невже тепер існує оперета? Ганьба!..
Євген Прокопович згоджувався з Танюшиком наполовину: звичайно, жодна з нинішніх примадонн не варта й Танюшикового мізинця, але ж вистави, порівняно з іншими, які йдуть на київських сценах, цілком пристойні. Це вам не якась «Диктатура» чи «Загибель ескадри»… Щоправда, кажуть, цей всюдисущий Ісаак Дунаєвський написав оперету «Партком» — про радянську дійсність. Євген Прокопович з Танюшиком щиро реготали, уявляючи сцени з цього більшовицького шедевру: хор комуністів з дореволюційним стажем, дует секретаря парткому і комсомольської активістки, танок кандидатів у члени ВКП(б)…