Техану
Шрифт:
— Не барися, Терру! Знайди кого-небудь!
Похитуючись, вона й сама було побрела до села, аж раптом побачила, що через пасовище, спираючись на грубий глодовий костур, до неї поспішає Слань.
— Ти кликала мене, люба?
Тенар одразу ж відлягло від серця. Вона знову могла нормально дихати і думати. Тітонька Слань не стала марнувати час на розпит, а почувши, що треба перенести пораненого, прихопила міцну плетену рогожу, що висіла на плоті, і поквапилася до урвища. Разом із Тенар вони поклали чоловіка на цю рогожу і вже потягли його до будинку, коли їм на допомогу приспіла Колючка, а за нею — Терру і коза Стрибуха. Колючка була
Тенар і Терру спали разом — у ванькирі біля західної стіни. Навпроти було Оґіонове ложе, застелене щільним лляним простирадлом. На нього вони й поклали пораненого. Тенар накрила його ковдрою, натомість тітонька Слань пошепки мимрила якісь закляття, а Колючка й Терру просто стояли і дивилися.
— Ну, а тепер дайте йому відпочити, — сказала Тенар і випровадила всіх на ґанок.
— А хто це? — запитала Колючка.
— І що він робив біля урвища? — поцікавилась тітонька Слань.
— Ти знаєш його. Колись він був учнем Оґіона... тобто Айґаля.
Відьма похитала головою.
— То був хлопець з Десяти Вільх, люба, — заперечила вона. — Потім він став Архімагом на острові Роук.
Тенар ствердно кивнула.
— Ні, люба, це не він, — вела далі Слань. — Він лише схожий на Архімага. Але це не він. Цей чоловік — зовсім не маг. Навіть не ворожбит...
Колючка з цікавістю позирала то на Тенар, то на Слань. Вона мало що розуміла з того, про що вони говорять, але їй взагалі подобалося слухати, як люди розмовляють між собою.
— Але ж я впізнала його, тітонько Слань! Це Яструб, — Промовлене нею давнє, звичне ім'я Геда раптом розбудило в душі Тенар колишню ніжність, і вона вперше справді зрозуміла, відчула, що це Гед, що всі ті довгі роки, які минули з дня їхньої першої зустрічі, не змогли знищити тісного зв'язку між ним і нею. Тоді вона побачила світло у глибокому підземеллі, зорі серед темної ночі, і його обличчя, озорене цим сяйвом... — Я знаю його, тітонько Слань, — Тенар усміхнулася. — Він був першим чоловіком, якого я побачила у своєму житті.
Слань щось пробурчала — було видно, що вона вагається. Їй не хотілося перечити "пані Ґої", але слова Тенар здавалися відьмі вкрай непереконливими.
— Бувають різні ошуканства, перетворення, подоби... — пробурчала вона. — Краще будь обережна з ним, люба. Як він потрапив туди, на самісінький край урвища? Начебто ніхто не бачив, як він ішов через село...
— А хіба ніхто... ніхто не бачив?..
Вони разом витріщилися на Тенар. Вона спробувала було сказати "того дракона" — і не змогла. Її вуста і язик не слухалися, слово "дракон" не вимовлялося. Натомість склалося інше слово, яке змусило Тенар видихнути:
— ...Калесина...
Терру пильно дивилася на неї. Здавалося, від дівчинки аж пашить гарячим теплом, так наче її спопеляє гарячка.
— Штукарство! — сказала тітонька Слань. — Тепер, коли наш старий маг помер, сюди неодмінно збіжаться всілякі штукарі та шахраї.
— Удвох із Яструбом ми на маленькому човнику припливли з Атуану на Хавнор, а потім — на Ґонт, — не здавалась Тенар. — Ти ж бачила його, коли він привіз мене сюди. Тоді він іще не був Архімагом, але виглядав так само, як зараз. Хіба у когось іще є такі шрами?
Стара відьма ображено замовкла. Тоді поглянула на Терру.
— Ні, — сказала вона, — от тільки...
— Невже ти думаєш, що я б його не впізнала?
Тітонька Слань скривилася і, опустивши очі, навіщось потерла пальцем об палець.
— У цьому світі багато зла, пані, — нарешті сказала вона. — Є такі створіння, які здатні відібрати у людини її тіло, її подобу... навіть її душу...
— Ти гадаєш, що це перевертень?
Тітонька Слань аж зіщулилась від того, що страшне слово було промовлене вголос, і ствердно кивнула:
— Та ж недарма кажуть, що колись маг Яструб уже навідувався сюди — то було давно, ще до того, як він привіз тебе, — і його переслідувала чорна потвора, жахливе породження Темряви. Може, та Тінь і досі ходить за ним...
— Той дракон, що приніс Яструба сюди, — сказала Тенар, — називав його Істинним іменем. І я теж знаю це Ім'я! — У її голосі задзвенів гнів на підозріливу відьму, яка нізащо не хотіла їй вірити.
Тітонька Слань замовкла. І це її мовчання було куди промовистішим, ніж будь-які слова.
— Можливо, що Тінь, яка ходить за ним, — це Тінь його смерті. Можливо, зараз він просто вмирає! Не знаю. Якби Оґіон...
Згадавши Оґіона, Тенар заплакала: Гед запізнився, дракон приніс його надто пізно. Проковтнувши гіркий клубок в горлі, вона підійшла до коминка і заходилася розпалювати вогнище. Тоді простягнула Терру порожній чайник, і при цьому легко провела рукою по її обличчю. Страшні шрами були гарячими на дотик, але гарячки дівчинка не мала. Відтак Тенар заспокоїлася і повернулася до хатніх справ. Адже коли в одному домі збираються відьма, вдова, нещасна дитина і недоумкувата пастушка, то комусь із них однаково доведеться робити те, що належить робити, дбаючи про хліб насущний! І годі лякати дитину риданнями! Якщо той дракон вже полетів, то чого ще їй чекати, крім смерті?
ОДУЖАННЯ
Гед лежав непорушно, як небіжчик, — життя ледве жевріло у його тілі. Де ж він блукав? Яких випробувань довелось йому зазнати? Увечері, при світлі вогнища, Тенар зняла з Геда брудний і поношений, просяклий потом одяг, потім обмила пораненого і поклала його на чисте лляне простирадло, накривши теплою вовняною ковдрою. Він зроду був невисоким і доволі тендітним на вигляд, а проте завжди випромінював невичерпну життєву силу. Тепер же Гед настільки схуд, що, здавалося, вся його снага зненацька вивітрилася — він був тільки блідою тінню себе самого. Навіть шрами, які зміїлися через його ліве плече і ліву щоку від скроні до підборіддя, тепер ніби зменшилися, змарніли, вкрилися поволокою часу. А ще він зовсім посивів...
"Я страшенно втомилася від смертей і від жалоби! — подумала Тенар. — Мені вже набрид цей вічний похорон, набридла гіркота втрат. Але його мені, мабуть, ховати не доведеться! Хіба для цього він летів сюди верхи на драконі?"
"А я ж колись хотіла його вбити, — пригадала вона. — А тепер присилую жити!" І вона поглянула на нього з викликом, а не з жалем. — "То хто ж кого врятував тоді, в Лабіринті, Геде?"
Він спав і нічого не чув. А Тенар надзвичайно втомилася. Вона вмилася теплою водою і лягла поряд із Терру, котра скрутилася під ковдрою тихим теплим клубочком. Тенар відразу заснула, й уві сні раптом перенеслася у безмежний повітряний простір, оповитий золотавим маревом. Вона летіла. І кликала: "Калесине!" І чийсь голос летів їй назустріч крізь потоки світла.