Тема для медитації
Шрифт:
Він укривається холодним потом. Голос виводить остатні слова й уривається. Він рішуче відчиняє двері й, нагнувшись, заходить до передпокою. На його превеликий подив, там немає й живої душі. Він одкидає рядно, яким завішено вхід у закамарок, що служить кухнею, — але там тільки піч, рогачі й закіптюжена макітра на припічку. Здивовано похитавши головою, він обертається й підходить до дверей, котрі провадять у світлицю.
Допіру він торкається темної залізної клямки, як страх вибухає у нім устократ. Тепер він достеменно знає: за тими дверима — кінець. І от коли він, повагавшись, починає відступати од них, то десь поруч озивається отой голос, який заводить:
Вийде батько, розсідлає, Вийде мати, розпитає. Ой конику сивогривий, А де ж мій син чорнобривий?..Він глибоко вдихає повітря й щосили шарпає ті двері на себе.
Він здригається, охоплений раптовою підозрою, і сього ж менту з передпокою хтось гукає його на ймення. Він обертається й виходить зі світлиці. Бачить: перед порогом стоїть темний вичовганий стіл, який іще хвилину тому був коло вікна. Біля столу стоїть баба й місить коржа. А на лаві, понуривши голову, сидить прегарна дівка у вишитій сорочці й вінку. Її стан обв’язаний грубою конопляною вірьовкою, другий кінець якої зашилено у вушко цебра, що стоїть долі. У цебрі чорніє щось таке, неначе дьоготь. Він придивляється до тої дівки, й зненацька його пронизує здогад: це ж ота прапрабаба, котру спалили ляхи в Коліївщину! Чого ти там ходиш сину, озивається до нього бабуня... бач, ми ж осьо сидимо! Він щось відповідає, й вони починають розмовляти. Дівка сидить на лаві, понуривши голову, й увесь час мовчить. Вони розмовляють десь із годину. Врешті він вирішує, що вже пора йти. Він прощається й, обігнувши стола, хоче протиснутися до дверей. А ти, сину, ото так і блукаєш світами, не маючи де голови прихилити? — раптом питається баба. Він знизує плечима й ніяково усміхається. Баба перестає місити коржа. То скільки ж ти будеш бурлакувати... осьо йди до нас та й живи! — докірливо каже вона. Його переповнює невимовна радість. Він одкриває рота, щоб погодитися... аж зненацька спиняється, уражений страшним здогадом: це ж його занесло на той світ, ув Отхлань, якою править Морана, тут усі мертві, — і їм хочеться, щоб він зостався з ними назавжди! Секунди течуть одна за одною, а він мовчить. Так іще ж час... час іще ж не прийшов! — нарешті вигукує він, безпорадно роззираючись довкруги. Баба схиляє голову набік і замислюється. В передпокої западає тяжка давуча тиша. Він стоїть і чує, як по хребту цебенить холодний піт. А й правда, озивається нарешті баба й знову береться місити коржа... правда твоя, сину, — ще не прийшов!
... розплющив очі й побачив, що у вікнах уже почало дніти. В неяснім сірім світлі речі здавалися чужими й ворожими, і кількоро хвиль він лежав не в змозі поворухнути й рукою, аж сяєво між перехрестями віконних рам поволі стало ясніти, вливаючись до покою, неначе прозора чиста вода, й тоді він зітхнув і, перевернувшись на спину, замислено втупився у низьку запорошену стелю, де по кутках сіріло темне павутиння. Цей сон примарився йому в перші дні після поранення, а нині повторився до найменших деталей. У цьому був якийсь прихований сенс, однак він ніяк не здужав його збагнути. Чітко він усвідомлював лише одне: коло його життя замкнулося. Він прийшов на світ ув оцій хаті з грубими валькованими мурами й глиняною долівкою, а потім виріс і покинув її, й довго поневірявся між людей, устряючи в ріжні халепи та оказії, аж ось йому виповнилося сорок років і він повернувся назад, але навіщо це було потрібно, — він не знав. Логічних пояснень тут було недостатньо. Існувала якась інша, незрима причина того, що це містичне коло замкнулося і він знову бачить у вікні безлисте голе віття яворів, що впам’яталися йому ще за тої пори, як він і балакати не вмів, а просто над головою чорніє випалений у сволокові хрест із химерними контурами, — Коштрубове свастя, як на нього казала баба... Зрештою, найдивнішим у цій ситуації було те, що він геть утратив тут відчуття реального часу! За останню добу йому вже не раз доводилося ловити себе на тому, що він мов би повернувся на чверть сторіччя назад, і попереду в нього знову цілісіньке життя, в якому він підкорить усі вершини й зможе досягти геть усього, що йому бажається... Юр до болю заплющив очі; під повіками спалахнув жовтий огонь, який помалу почав набирати знайомих контурів, аж трансформувався в образ допитливого хлопчини, що дивиться спідлоба рішучим і трохи настороженим поглядом. Юр скількись часу спостерігав це видиво внутрішнім зором, а потім криво посміхнувся. «Ну що, — поспитався він уголос, і ті слова неприродно й жорстоко прозвучали в порожній хаті, — багацько доскочив?» Відповіддю була глуха могильна тиша й тоді він гірко засміявся, лежачи на старому дощатому ліжку й заклавши руки за голову, і сміявся голосніше й голосніше, наглядаючи, як тане образ того хлопчини, згоряючи в омахах жовтого полум’я — аж біль, який, згорнувшись у клубок, дрімав у ньому до сеї пори, зненацька прокинувся од того сміху, заворушивсь, немов гадюка, розпрямляючи своє в’юнке холодне тіло, і в однісінький момент вибухнув...
ГЛОСАРІЙ. Ой ти, мій комоню, ой ти, мій вороню, да поїдьмо в чистеє поле до Вкраїни-ріки! На Вкраїні-ріці білі соколи кичуть, за рікою злії бубни гудуть, в чистім полі корогви поганськії мають — ідуть шеремети о три лави на землю Троянову. Ой ти, мій комоню, ой ти, вороню, понеси ж мене до Вкраїни-ріки! Не кровавая зоря з-за Великого Лугу вставала, виїжджав з чистого поля козак-богатир, лицар переяславський, — меч його у три пуди, лук його на огні пряжений, щит його спижем кутий. Ой ти, мій комоню, ой ти, мій вороню, да поїдьмо у чистеє поле до Вкраїни-ріки! В чистім полі сурми кричать, мечі вигрімляють, бистрії сулиці співають — три дні й три ночі козак-богатир шереметську рать воював, по коліно в кривлі поганській потопав, четвертого дня на силі молодецькій не змагав. Стали його шеремети опадати, стали щаблями бити-рубати, борзими комонями білеє тіло козацьке тратувати. Ой ти, мій комоню, ой ти, вороню, понеси ж мене до Вкраїни-ріки! Над рікою огонь горить, в чистім полі козак лежить — на четверо порубаний, на осьмеро посічений, злими стрілами постріляний. Пливла по бистрій воді риба-щука, став він до неї промовляти, став їй остатнє слово казати: «Ой ти,рибо-щуко, всім рибам матер'aко! Попливи, рибо-щуко, по Вкраїні-ріці, припливи до города Голуня в землі переяславській, принеси звістку князеві та його дружині хоробрій — що полянам, що ковуям, що чорному людові! Я в чистім полі рать поганську воював, за люд український, за край Троянів кривлю свою проливав — хай білеє тіло моє козацьке в човен-дуб покладають, по Вкраїні-ріці пускають, до щурів да пращурів у Господній Ирій виряджають...»
... смерть, яка виступає найголовнішою загадкою людського буття. Усвідомлення усієї глибини цієї проблеми приходить до людської істоти з віком: у дитинстві вона гаряче вірить у своє особисте безсмертя й нездатна уявити, що колись покине цей світ, а замолоду аж надто зайнята боротьбою за місце в суспільній ієрархії, щоб замислюватися над проблемами екзистенційного характеру, — й тільки тоді, коли пристрасті потроху вже холонуть, а роки починають шугати, неначе вагони швидкого поїзда, вона кидає погляд уперед і бачить прірву, з якої дихає холодом. Якщо сформулювати проблему небуття точніше, то врешті-решт вона буде зводитися до одного-єдиного запитання: чи існує життя після смерти?
В цій короткій фразі криється увесь трагізм і безнадія, які охоплюють пересічну особистість, коли їй виповнюється сорок років. Краща (і більша) частина життя вже минула; підсумовуючи здобутки, людська істота озирається назад — і з жахом бачить, що прожила намарне: ідеали, котрим вона служила з самопосвятою мученика, виявилися ілюзіями; авторитети, які були для неї недосяжними взірцями, безнадійно скомпрометували себе; найдорожчі люди, які держали на плечах її духовний світ, один за одним пішли з життя, й на їхньому місці зяє порожнеча, яку вже ніколи й нічим не заповнити. Найгіршою ж у цій ситуації видається відсутність перспектив: якщо раніше все було попереду, то після сорока років попереду вже нічого немає — ні відкриттів, ні перспектив, ні подарунків долі. Людина у цьому віці скидається на пасажира, що проґавив свій поїзд, — із тією лиш ріжницею, що другого поїзда не буде ніколи. В окремих випадках ця духовна криза має просто-таки глобальний характер: уся система цінностей починає коливатись, а потім розпадається на уламки, й особистість опиняється у вакуумі, який гірший од смерти. Цій психології притаманні такі стани, як депресія, відчай і цинізм; переступивши цей віковий поріг, одні починають пиячити, другі замикаються в собі, треті важаться на самогубство, а решта впадає в апатію й, махнувши на все рукою, просто доживає віка. В усіх цих випадках проблема небуття не втрачає своєї ваги, а загострюється і зрештою набуває такого значення, що перетворюється в основний предмет роздумів. Пересічна особистість усвідомлює: світ, в якому їй довелося жити, за визначенням гріховний і сповнений зла, причому зло виступає невід’ємним і головним його атрибутом, адже хвороби, нещастя та й сама перспектива небуття — це теж зло, яке так чи так спіткає кожного з нас. Саме тоді в гарячковій свідомості пересічної людини спалахує безумна за своєю нездійсненністю надія: а може, там, за межею, лежить інший, досконаліший світ, у якому нарешті знайдеться місце для щастя, для краси, для любови...
... сидів на порозі й клепав косу. В двориську вже розвиднілося, й крізь голе віття яворів, які росли понад обійстям, текло холодне мутно-біле світло, тож якоюсь химерною і неначеб аж загадковою виглядала його схилена постать, яка чітко вирізнялася у квадраті дверного прозору, залитого отою безжальною прикрою імлою. Він сидів і клепав косу; удари його молотка гучно бахкали в здоровецьких порожніх сінях, де по кутках іще ховався нічний морок, і голосними тьохкаючими вилясками відлунювали над усенькою горою з її кручами, городами і здичавілими садками, які потопали в сивому досвітньому тумані. Час від часу він спинявся й, піднявши голову, сторожко наслухав, чи не озоветься іще якийсь гук, окрім калатання його молотка, — однак щоразу відповіддю йому був тільки високий млосний дзвін, який гадюкою сичав у барабанних перетинках. Аж ось він виклепав сточене іржаве жало до самісінького кінця, й коса задзвеніла, відгукуючись на остатній удар лунким войовничим покликом. Юр кинув молотка і знову прислухався; коли він скінчив свою роботу, ніде ніщо й не шешерхнуло, й на однісіньку мить йому здалося, що в усьому білому світі не лишилося жодної живої душі. Він зітхнув і, взявши держака, насадив на нього косу й туго забив її ясеновим чопком. Тоді провів нігтем по жалу. Воно було гостре, як вогонь; випроставшись на всенький зріст, він цупкіше перехопив кісся, замахнувся — й почав косити простісінько від порога, широким півколом угризаючись у височенні сухі бур’яни, які стояли на обійсті, наче вода. Тонке лезо свистіло і хряскало, стинаючи під корінь грубі дрючкуваті стебла; дійшовши до загати, він розвернувся і почав класти покіс наопач, збиваючи хабуззя в один кострубатий вал. Сонце вже ген-ген підбилося над яворами, й туман, котрий висів у садку, слиз, наче його й не бувало; він косив і косив, спиняючись тільки для того, щоб одмантачити вістря бруском, — і за якихось півгодини дворисько неначеб аж розступилося, і стало видно стару покручену яблуню коло повітки, і горідчик із купами гостролистих півників, і чорну лозову загату на межі, за якою стояли отакі ж самісінькі бур’яни...
Сонце ясніло поміж хмар’ям, неначе перлина. Юр провів рукою по чолі й, озирнувшись через плече, зненацька побачив бабину хату — присадкувата, облуплена, з похиленими стінами, які вросли в землю, і перекошеним одвірком, вона зизила на нього темними плямами вікон, — і вгледівши її, він знову дізнав такого відчуття, наче усеньке оце дворисько завмерло в очікуванні якоїсь оказії, що зворохобить усенький білий світ. Він криво посміхнувся й, узявши граблі, став згрібати хабуззя на купу. Коли посеред надвір’я забовваніла височезна сіра копиця, з якої стирчали врізнобіч ламкі галузки бур’яну, він дістав з нарукавної кишені комбінезона запальничку, підпалив жмут бляклої трави і, нагнувшись, запхнув його під самісінький спід отого румовиська. Сухе бадилля зайнялося ув один момент, і стовп каламутного брудного диму прямовисно полинув у небо, тяжкою жовтою хмарою розтікаючись понад голими верховіттями яворів, розваленим цегляним бовдуром, який стирчав на гребені хати, і покинутими оселями, що видніли упростяж вулиці, де так і не з’явилося жодної душі...
Якусь хвилю він отак і стояв, наглядаючи, як несамовите червоне полум’я здіймається вище й вище, відкидаючи довкола себе потужний вал нестерпного лютого жару, — а потім почвалав до хати і виволік ізвідти цілісіньке рядно усякого дрантя, яке повимітав сьогодні удосвіта з кутків. Тримаючись оддалека, він розв’язав те рядно й, закриваючись рукавом од полум’я, став жбурляти в багаття подерті кухвайки, старі заброджені чоботи і струблені мишвою качани, котрі позбирав по всій хаті. Коли він струснув якесь зотліле рам’я, в котрому вже годі було щось розпізнати, на землю випала маленька червона книжечка. Юр поторкав її носаком черевика, а далі спинився й, нагнувшись, узяв до рук.