Тема для медитації
Шрифт:
Старий замовк і якусь хвилю тільки сопів, про щось напружено міркуючи.
— Ні хріна ти вже їм не зробиш!.. — нарешті виснував він. — Ті люди повмирали... Їм тепер на хвоста соли насип!
— Ви брали участь в облаві?
— Ні.
— Чому?
— Я одвічав за викачку хліба. Буксирними бригадами командував... ясно?
— Хто ж організував облаву?
— Нема їх, пізно похопився, голубе! А добряче операцію влаштовано було... ще за добу в село стягли й міліцію, й чекістів...
— До початку облави?
— А певно! Душ із сорок тої ночі вийшло на полювання... всі стежки й дороги перекрили!
—
Багрій зневажливо посміхнувся.
— Вони точно знали, якої ночі цей зарізяка навідається в село! Ти думаєш, чого кодло ваше куркульське на Сибіряку не вислали, а поселили на тій горі?
— Та й чого ж?
— А щоб на живця зловить того зарізяку! А...
ГЛОСАРІЙ. Протокол засідання педагогічної ради. На повістці денній: антирадянська провокація учня восьмого класу Юра, що здійснив наругу над головою основоположника марксизму-ленінізму та вождя трудящих усього світу Володимира Ілліча Леніна шляхом надівання її на палицю й бігання довкола сільського будинку культури з вигукуванням нецензурної лайки. На засідання викликано учня-хулігана та бабу Чакунку, що являється його опікуном. Першим узяв слово...
......................................................
— Які ще будуть пропозиції, товариші?
З-за столу підвелася худа й довга, мов щука, викладачка фізики.
— Я чула, як отут ця баба ще й рота почала роззявлять, щоб захистити свого внука... Товариші, — її голос аж захлинувся од обурення, — та якби моя дитина оце таке вчинила, то я вийшла б на дорогу — і як дурна, криком кричала: люди, поможіть! люди, убийте цього виродка! люди, заріжте його, чи втопіть, чи задавіть тихцем десь у кутку, — а то в мене рука на свою кров не підіймається! — Вона звела подих і рішуче стріпнула головою. — А тому вихід може бути тільки один: давайте передамо цього учня міліції, й нехай вона, що хоче, те з ним і робить!..
Вчителі схвально загули.
— Правильно сказано, товариші!
— Та це ж справжнісінький хуліган... у колонію його, щоб не позорив школу!
— А може, дитину психіатрові треба показати... ми всі напали на нього, а воно, може, на голову слабе!
— Тихо, товариші... тихо! — підняв руку Багрій. — Передати цього виродка міліції ми завжди встигнемо... але перш ніж виносити рішення, гадаю, треба і його вислухати, правильно? — Він обернувся до мене. — От поясни голубе, — помовчавши, озвався він цілком нормальним і навіть трохи втомленим голосом, — навіщо ти оце таке одколов, га?
Я мовчав, дивлячись у підлогу.
— Та воно ж больне, товариші! — прорізав тишу співчутливий жіночий голос.
— Тихо! — гаркнув Багрій. І до мене: — Ти відмовляєшся відповідати?
— Ні... — промовив я нарешті й переступив з ноги на ногу.
— Ну, то ми чекаємо!
— Я це... — сказав я, не піднімаючи голови, —... я... ну я... думав, що воно буде смішно. А воно вийшло не смішно. А здіватися з Леніна я й не думав. Хіба ж можна! Лєнін, він... — я подумав, —... ну, це... він хороший.
— Похвалив!.. — реготнули в задньому ряду.
— Це все, що ти можеш нам сказати? — діловито уточнив Багрій.
Я ковтнув слину.
— Я... ну, я більш не буду! Простіть.
Вчителі знову загули.
— Е, ні, голубе! — посміхнувся Багрій, і на його лиці зблиснула нещадна, жорстока радість. — Вчинив злочин — значить, відповідатимеш по всій строгості закону... Товариші, — він підвівся й окинув поглядом зібрання, — я хочу звернути вашу увагу на те, шо в даному разі ми маємо до діла не просто з хуліганським учинком. Те, що зробив учень нашої школи, — відверто ворожий, антирадянський акт! Цей, з дозволу сказати, Митрофанушка, цей нєдоросль посягнув на саме дороге, що є в кожної радянської людини... на світлий образ Володимира Ілліча Леніна! — він замовк і крутнув головою туди-сюди, неначе йому заважав комір. — А тому, — озвався він глухим здавленим голосом, — я пропоную... Перше: виключити учня восьмого класу Юра зі школи. Друге: клопотатися перед комісією у справах неповнолітніх про притягнення його до кримінальної відповідальности!...
В класі зробилося тихо, як у могилі.
— Ану пождіть... пождіть-но, люде! — Баба схопилася із-за столу й вийшла насеред учительської — сива, з розпатланими кісьми і так подібна в цю мить до відьми, що всі й роти пороззявляли. — Ви що се надумали, га? Ви отсю дитину хочете в хурдигу запакувати? А Бога ви не боїтеся, скажіть?
—А ти нам тут свого Бога під носа не тикай, бабо! — крикнув Багрій. — Заступника собі знайшла, диви... Крім того, ти не маєш права виступати, бо я тобі слова не давав!
Баба глянула йому в вічі, й він замовк, неначе вдавившись.
— Ти, — глухо промовила вона, — убійнику... а ти якогось права питав, коли людям віка збавляв у тридцять третьому? Ти за що батогом забив Петра Шекерика, як той з-під снігу мерзлу картоплю викопував? Ти навіщо конем затоптав двох жінок, которі настригли колосків та несли дітям у пазусі? А тепер ти за право балакаєш, еге?! — Багрій роззявив рота і пробував щось промовити, — але вона тупнула ногою. — Сядь, гицлю, я сказала!
В учительській покотився гомін.
— Всі ви тут люди, і вірите в Бога! — сказала баба, і в кімнаті зробилося тихо. — А Господь карає всякого, хто бажає зла дитині. Не думайте, що ви будете жити у цьому світі вічно. Половина з вас умре вже через п’ять год, і тоді Господь спитає з вас за оце, що ви сьогодні коїте!
— Ти, бабо, знаєш, скільки нам жити зосталося? — насмішкувато поспитався хтось із заднього ряду.
Вона простягла руку й тицьнула пальцем у вчительку фізики.
— Ти приходила до мене ворожити! Правду я тобі сказала чи ні? — Та мовчала, і баба підійшла до неї й узяла за підборіддя. — Правду чи неправду... одвічай, просцітутко!
— Правду... — хрипко сказала та.
— Як я наворожила тобі, так і вийшло?
— Так... так, бабуню!
— А я ж тебе пожаліла, суку партійну... усеї ж правди й не сказала! — Баба відступилася й простягла руку. — Так знай же ж: через два годи ти умреш од раку, і смерть твоя буде така, що й ворогові не побажаєш!
—Ну, а зі мною, що станеться? — насмішкувато поспиталися із заднього ряду, і я втямив, що обізвався фізрук.
— А тебе, гицлю, задавить машина... як на висолопеді будеш їхати! — Баба подивилася на вчителів. — Ви думаєте, що смерть приходить раз у сто год, еге? Що жити будете довго й щасливо? Ні, люде... вона у кожного стоїть за плечима, — і треба жить так, щоб гріха не було!