Тема для медитації
Шрифт:
... але хіба ж напишеш, який туман стояв над Тікичем, коли ти спускався в діл і бачив греблю, містечко потойбіч ставка і повінь, яка бурхала в долині? Хіба ж змалюєш словами, як пливла за течією мокра ніздрювата крига і віяв тугий весняний вітер, у якому головною нотою бринів запах пробудженого дерева? Хіба ж розкажеш, як ішов середмістям і душа раділа й співала, повторюючи оті магічні рядки про весну, що поналивалася в чарки сріблисті й червоні, про весну, яка дзвонила в ста фортепіянах і ячала сотнею скрипок, про весну, яка горіла, немов закохане
— Послухай, друже... в тебе наче температура чи що?
Я блаженно посміхнувся.
— Це все вірші!
— Які?!
— Ну, того ж... Антонича! Я оце тиждень у школу не ходив та все читав оту книжку!
Чумак підняв брови.
— Дивно! Мені цей поет, звичайно, подобається, але щоб аж отак...
— Розумієте, — я збив шапку на потилицю й подивився у небо, — цей чоловік висловив те, що я почував сам і точнісінько в тих же образах, які й мені спадали на думку... але він подав усе це в такому світлі — аж подих перехоплює, коли читаєш!
— Геній, — помовчавши, сказав Чумак, — вміє бачити зворотній, містичний бік речей!
— Антонич був хрущем і жив колись на вишнях... — я щасливо засміявся. — Всі ми хрущі на вишнях, які посадив Господь!
Ми дійшли до майдану й завернули у парк. На алеях лежало торішнє листя, з дерев капотіло, але в повітрі так пахло молодими бруньками, що мене знову пійняла п’янка безпричинна радість.
— Що ти збираєшся робити після закінчення школи?
— Не знаю... вступати, напевне!
— Куди?
— В університет... на журналістику, напевне! — Я нерішуче спинився. — Це саме... ну... я оце хтів у вас запитати...
— Про що?
— Ну, того разу ми почали про це балакать... Чому вони так бояться оцього слова — Україна? Он і Поліщук про якийсь нездоровий дух казав, і в школі те саме товчуть... Хіба ж писати про свою землю — це націоналізм? І взагалі, що воно таке — націоналізм?
Чумак глянув на мене крізь окуляри.
— Ти пам’ятаєш, чим закінчується отой вірш Симоненка? — раптом поспитався він.
— Який?
— Про Україну!
— Ну... я його й напам’ять знаю!
— І чим же?
Хай ридають хмари бурякові, Хай сичать лакузи! Все одно Я проллюся крапелькою крови На твоє священне знамено!— голосно продекламував я.
Чумак замислено кивнув.
— Оце зараз і називається націоналізмом! Утямив?
— Ні хріна не врубаюся! — голосно вигукнув я. — А чого се так?
— Цікавитися історією свого народу, любити свою землю, почувати себе відповідальним за все, що робиться на ній, протестувати проти поширення русифікації, розвивати свою культуру, бути готовим життя своє віддати за Україну — все це на сьогодні кваліфікується як український буржуазний націоналізм! Запитання?
Я стояв, роззявивши рота, й не знав, що сказать.
— Але... — нарешті отямивсь я, —... але ж у цьому немає нічого поганого! То чому ж...
— А тому що партія знехтувала заповітами Леніна! — гаряче сказав Чумак. — Зараз усе робиться для того, щоб ліквідувати українську мову і в перспективі з усіх націй створити такий конгломерат, який зветься радянський народ! А кожного, хто виступить проти цього, називають націоналістом... розумієш?
— Ну, — сказав я, чухаючи потилицю, — значить, і я тоді націоналіст! Але яке ж вони мають право оце таке чинити?
Чумак скоса глянув на мене.
— От за ці слова, — тихо сказав він, — останім часом засуджено вже кілька десятків людей!
— Ну?! — не повірив я.
Він поставив портфеля на лавочку й добув звідти грубу картонну теку.
— Візьми! — сказав він. — Я довго вагався, чи давати тобі цю річ... але бачу, ти все одно на неї десь натрапиш!
— А що се?
— Цей твір зветься «Інтернаціоналізм чи русифікація»... Гадаю, ти вже доросла людина й повинен знати правду! Але нікому не показуй, бо за це — тюрма... второпав?
Я взяв теку і сховав за пазуху, із захватом почуваючи, ніби ховаю туди бомбу. Я не знав, що тої миті ступив на дорогу, з якої вже не буде вороття; не знав, що лінія моєї долі від того дня піде карколомним зиґзаґом, який врешті-решт підведе мене до тої межі, за якою починається смерть; не знав, що це один із тих переломних моментів, коли вирішується ціле життя...
... глухий уривчастий стукіт. Він тихо, але напрочуд виразно пролунав у тиші, яка на мить зависла у світлиці, й баба Лепестина од несподіванки аж стрепенулася.
— Ти чуєш?
Юр стенув плечима.
— А що я йому зроблю! Хай стукає собі, як уже внадилося...
— Ой се ж лихий знак, сину! Скільки моєї пам’яти, все воно про якесь горе сповіщало!..
— Баба казала, — замислено мовив Юр, — що як хтось у хаті повинен умерти, то Морана посилає туди свою доньку Желю! Вона спочатку стукотить, нагадуючи, що пора вибиратись на той світ, а потім починає гукати людським голосом! — Він криво посміхнувся. — Але я не вірю, звичайно...
— Перед голодовкою, — сказала баба. Лепестина, сумно киваючи головою, — у нашій хаті так стукало, так стукало... й у комині, і в одвірках, і в мурові! Аж як прийшли активісти да забрали геть усе до шнору — воно й перестало...
— А натомість почали гинути люди! — понуро докинув Юр.
Баба склала долоні на ціпку й підперла ними підборіддя.
— Гай-гай, — сказала вона своїм глухим киркаючим голосом, — ти ж не застав, сину, того кутка, яким він був до голодовки...
Через дорогу од вас жило п’ятнадцять душ — нікого не зосталося! Поруч з ними Гудзилевичі жили — старі весною повмирали, а трійко дітей забрали в майданчик... Там одну дитину вбили старші хлопці, друге вмерло само, а дівчина тілько й вижила... На нашому обійсті було вісім душ... одна я уціліла! А який же куток був людний... а дітей тих бігало! Хіба ж тоді оце така тиша стояла, як зараз? Де там! Ще й на світ не займається, а вже, чутно, вози риплять, собаки гавкають, хтось волів жене напувати...