Тема для медитації
Шрифт:
— А який же дідько тебе туди заніс?!
— Та який... — він замислено пахнув сигаретою. — Після того, як мене витурили з університету, я бомжував по всенькому Союзу. Наприкінці восьмидесятих забився в Карабах, а там почалася війна. Я так подумав, що вірмени — свої хлопці, та ще й християни, та й пристав добровольцем... Спочатку сидів ув окопах, а пізніше служив у розвідці.
— Але чому... чому ти не повернувся на Вкраїну! — вигукнув Чумак. — Тут же все кипіло!
Юр стенув плечима.
— Був я тут... В перший же день путчу я подався прямісінько до Верховної Ради!
— Та й що?
— А ви не знаєте? Біля парламенту вже зібралася купа людей. Хтіли вивертати
— Все готується та готується... — зітхнув Чумак. — Значить, у дев’яносто першому ти був на Вкраїні?
— Лікувався... після першого поранення! А ви?..
— Я спочатку мешкав у Києві... там було багато політичної роботи! Ну, а в дев’яносто другому стало ясно, що ми проґавили свою нагоду і владу вихопили у нас із-під носа... Якраз тут звільнилася посада головного редактора, і я вирішив, що краще вернутися додому...
— У дев’яносто другому?!
— А що?
Юр посміхнувся.
— Треба ж таке! Навесні того року я подався у Придністров’я. А могли б і зустрітися...
— Послухай, — сказав Чумак, дивлячись на нього своїм гострим допитливим поглядом, — ти мені все ж поясни: чому тебе занесло в найманці? Ти ж любив літературу, писав вірші... у тебе були ідеали!..
— Ідеали?! — Юр голосно зареготався. — Ви пам’ятаєте дев’яносто другий рік? Інфляція, безробіття... голод! Я не міг заробити у своєму селі на шмат хліба. Врешті, й хліба в сільмаг не завозили, тому що не було бензину... А щодо Придністров’я, то я поїхав туди спецкором одного часопису. Просто через пару місяців часопис припинив існування, й мені довелося знову взятися за своє ремесло...
— Чекай-но, друже... але чому ти вирішив, що війна — це твоє ремесло?
Юр нахилився вперед.
— Я, — з притиском сказав він, — війну ненавиджу так само, як і ви... а може, й ще дужче! Одначе з віком людина починає мінятися. Причина цього — крах ілюзій і того, що ви називаєте ідеалами! Зараз... — він перевів подих, відчуваючи, як раптом закалатало серце, — ...я вже нічого не хочу від життя. Нічогісінько! Крім одного. Й цього одного я чекаю вже десять років.
— Ну й чого ж ти оце чекаєш? — поспитався Чумак.
Він стис щелепи, аж у вухах задзвеніло.
— Я хочу тільки одного — помститися! Усім, хто носив коло серця цього диявольського квитка, хто знівечив моє життя, хто винищив моє село, хто вбивав і топтав наш народ! Саме задля цього я служив контрактником. Я думав: прийде час, і мій досвід придасться в Україні.
— Навіщо?
— Ми ніколи не станемо великою нацією, поки не відплатимо за все, що зробили на нашій землі комуністи! — твердо сказав Юр. — І платить буде кожен, хто був членом КПРС. Кожен... без винятку!
Чумак аж головою крутнув.
— Ну, гаразд, — посміхнувся він, — уявімо, що це зроблено! А знаєш, як воно все скінчиться?
— Ну, і як же?
— Перше! — Чумак загнув пальця. — Масове пролиття крови розбудить у суспільстві найгірші інстинкти. Люди, котрі здійснюватимуть оці от... зачистки! — він знову крутнув головою, — стануть по суті тими ж комуністами — хіба що прапор буде синьо-жовтий! Зникне усе, що принесла нам оця незалежність — свобода слова, друку, політичної діяльности і релігії... літераторам знову будуть диктувати теми їхніх творів, художників ганитимуть за формалізм і аполітичність, повсюдно запанує ксенофобія... і врешті-решт, Україна стане таким же закритим суспільством, яким був Радянський Союз!
— Але... — почав було Юр.
— Друге! — перебив його Чумак. — Ти одержимий нав’язливою ідеєю: помститися, відплатити, знищити. Однак це дуже вузький погляд на речі. Бачиш... — він затягся й видихнув хмару диму, — ...сьогодні світ поділяється, скажемо так, на дві цивілізації.
Перша — це християнська, європейська культура, друга, — ну, скажемо... всі інші зразки організації суспільного життя. Найбільш конструктивним, життєздатним і перспективним виступає християнське суспільство. Свобода поглядів та ідеологій, гуманність, лібералізм — усе це робить суспільство європейського зразка відкритим і здатним до розвитку, а значить, і подальшого існування. У нас просто нема вибору, друже! Або ми станемо християнською державою, або ж повернемося в ту азіятчину, де перебували цілих сімдесят років. В першому випадку потрібно відмовитися від помсти, в другому — чітко і ясно усвідомити, що наша державність, а значить, і нація, приречені на загибель! Так що тут і думати нема чого..
— Але ж ми не можемо усе отак облишити! — вигукнув Юр. — Погляньте... хіба це та Україна, котрої ми прагнули? Не може бути європейською держава, де на всіх постах перебувають колишні члени фашистської партії. Не може стати християнським суспільство, в якому колишні комуністи привласнили все національне багатство, порозпихали по кишенях фабрики і заводи, а народ викинули за борт, як непотріб... Чому на вулицях наших міст лунає чужа мова? Чому русифікація в незалежній Україні сягнула таких масштабів, яких не було навіть за сталінських часів? Чому знову повторюється те, про що писав колись Микола Вінграновський:
Ми на Вкраїні хворі Україною, На Україні — в пошуках її! [9]Пам’ятаєте?
Чумак зітхнув.
— Пам’ятаю, ще й як... — Він узяв пляшку і знову поналивав у шклянки. — Давай-но ще по одній... за те, щоб ми не втрачали надії!..
— Ось я повернувся додому, — озвався Юр, вихиливши свою шклянку. — і побачив, що стара Україна вмирає... Отой процес, який розпочався у восьмидесятих роках, сьогодні вже завершується, розумієте? А натомість іде нова Україна... й я не можу її прийняти, я не розумію її, вона мені чужа й огидна! Просто повзе по нашій землі безкоста й безмозка маса, яка здатна тільки хапати, пожирати і розмножуватися... а більше нічого! Найгірше ж те, що ми втратили орієнтири. Зруйнована вся система цінностей, от що! За радянської влади я знав: комуністи — це вороги. Дисиденти — друзі. Незалежна Україна — мета, за яку треба віддати життя. Я знав, що мене посадять, але був готовий до цього. А зараз що ж?
9
Рядки з поеми «Остання сповідь Северина Наливайка», яка за років радянської влади ходила в самвидаві — прим, автора.
— Та й що? — спокійно запитав Чумак.
— Не знаєш, хто твій друг, а хто ворог! Учора генерал КГБ душив дисидентів... а сьогодні вони підтримують його на виборах! Я нічого не розумію в цій новій Україні! — Він перевів подих. — А ще гірше те, що, виявляється, Україні ми просто не потрібні...
Чумак зміряв його іронічним поглядом.
— Друже мій, — озвався він, хитаючи головою, — ти геть заплутався. Я наведу тобі один-однісінький приклад. А ти подумай над ним... добре?
— Угу!.. — буркнув Юр.