Тема для медитації
Шрифт:
— Чакунка йому віка збавила! — хрипко видихнула вона.
— Що?! — не повірив Юр.
— Чари на нього навела, кажу тобі! Снилося мені, як його поховали... — Вона стишила голос до шепоту. — Наче йду я полем — та таким уже безмірним да безкраїм, аж туга бере за серце! Аж глядь — він мені наперестріч. Да вже до того нужденний та обдертий... ну, лата на латі! Ой, Стояне, кажу, чого ж ти отеє перевівся на ніщо? А він мені й каже: Франю, Франю... загнала мене на той світ сяя відьма — та ще й у ньому спокою не дає! Намовила нечисту силу, а та як
Запала тиша, й тільки вітер стогнав і ревів у проваллях.
— Так йому й треба!.. — прошепотів Юр.
Вовчиця журливо махнула рукою.
— Що вже тепер за се балакати... всі там будемо — хоч добрі, хоч злі! Ти ж бачив, смерть уже до мене прилітає — та як сяде на бовдура, та так гукає... аж мороз по шкурі дере!
Юр переступив з ноги на ногу.
— Я ще вертатимуся увечері, — пообіцяв він, — і прожену твою смерть, бабо!..
— Вертайся... вертайся, мій соколе! — Вовчиця благально притисла до грудей хлібину. — Тілько ж тебе вона й послухається... бо ти із того світа живий вернувся!..
До містечка він прийшов аж пополудні. Була неділя, й середмістя неначе вимерло. Підкидаючи носаками жовте осіннє листя, він поволі брів через парк; обличчя горіло від стрімкого холодного вітру, ноги аж гули, відмірявши двадцять кілометрів полями та балками, — і йому зненацька подумалося, що вся ця мандрівка може виявитися марною: Чумака давно вже немає серед живих, а в газеті — просто прізвище іншого чоловіка. У верховіттях дерев шалено стогнав буревій, і на стежку летіло чорне поламане галуззя. Ступаючи нога за ногою, він звернув у бічну алею і в кінці її побачив дворисько, обнесене голубим штахетником. Ще мить — і ось він уже стоїть на ґанку й, ледве стримуючи хвилювання, стукає у двері.
— Не замкнено! — гукнули десь у глибині будинку. — Заходьте.
В покоях було порожньо й темно. Десь попереду горіла настільна лампа, й він попростував на те світло. За хвилю перед ним постало: кабінет, завалений книгами, і невисокий чоловічок, який балакав у телефон.
— Як-як, ви кажете? — Чумак відкинувся у фотелі й, узявши ручку, почав щось записувати. — Ану по літерах, будь ласка...
Юр сів на стілець. Чумак сливе й не змінився, хіба що посивів і якось наче всох, — але очі його так само гостро й допитливо зирили крізь шкельця окулярів, як і чверть століття тому.
— Так, звичайно... Ні, з публікацією проблем не буде! На все добре... — Чумак поклав слухавку і, взявши цигарку, яка диміла в попільничці, видихнув хмару тютюнового диму. — Ви, — озвався він, — у справі прийшли?
— А ви не впізнаєте мене? — глухо поспитався Юр.
Чумак уважно глянув на нього.
— Ми були знайомі?
— А певно!
— Коли це?
— Давно, — сказав Юр, — давно...
— Та коли ж? — вигукнув Чумак. — За яких обставин?
Юр нахилився вперед, і світло від настольної лампи впало йому на лице.
— Впізнали?
Чумак ще раз уважно роздивився його з усіх боків.
— Ми з вами ніколи не зустрічалися! Послухайте, що вам, у дідька, потрібно?!
— Я приніс портфеля! — тихо сказав Юр.
— Якого?!
— Та ось!.. — він підштовхнув його носаком до столу.
Чумак спантеличено зняв окуляри.
— Та я не тямлю, про що ви говорите! Е, чоловіче... може, ви переплутали номери будинків?
— Тут усе на місці... — Юр нахилився і, клацнувши замком, відчинив портфеля. — Дивіться... геть усе ціле!
Мабуть, вираз його лиця був при цьому особливий, тому що Чумак хтів було ще щось заперечити, — але, глянувши на нього, передумав і, нахилившись, витяг з портфеля першу-ліпшу теку. В жовтому світлі настольної лампи видно було, як він аж закам’янів, тоді знову глянув на Юра, поклав теку і надів окуляри.
— Ти... Юр?!
— А-а, — криво посміхнувся Юр, — впізнали-таки...
— Ні, ти справді Юр? — Чумак схопився з місця й, обернувши настольну лампу, почав розглядати його упритул. — Мені ж казали, що ти загинув...
— А ви вірите чуткам? — він крутнув головою і засміявся. — Колись те саме сказали й про вас... пам’ятаєте?
Чумак відійшов назад і розгублено зняв окуляри.
— Оце сюрприз! Послухай, але ж... скільки ж це років ми не бачилися з тобою?
— Двадцять п’ять...
— Хай йому дідько! Але ти ж і змінився, друже...
— Не на ярмарок уже ж літа йдуть!
— А й правда, що з ярмарку... — Чумак махнув рукою, розганяючи дим. — А що це за форма на тобі?
— Та... довго розповідати! — Юр нарешті зважився підняти погляд. — Ви вже давно у цих краях?
— Ще з початку дев’яностих! Я ж відбув два терміни... у вісімдесят дев’ятому Горбачов звільнив мене указом про помилування! До речі, оту звістку про мою загибель спростували вже через місяць... — Чумак знову глянув на портфеля. — А як же ти оце все зумів сховати від обшуків?
— А ви й про це знаєте?
— Я багато про що знаю!.. — Чумак нерішуче роззирнувся по кімнаті. — Давай, мабуть, вип’ємо, га? Це така несподіванка, що ти завітав!..
Він одчинив шафу і, понишпоривши там, добув пляшку горілки й пару шклянок. Юр сидів і зацікавлено роззирався по кімнаті. Стіни тонули в напівмороці, однак, судячи за обстановкою, тут нічого не змінилося. Й навіть тиша стояла, як тоді... така недвижна, така сіра й глуха тиша — ну, як перед кінцем світа!
— Ну, — сказав Чумак, сідаючи у фотель, — берися! Вип’ємо за те, що ми знову зійшлися на цім світі... й що обоє зуміли вціліти!
— Ніхто ніколи не вмирає!.. — переконано сказав Юр і залпом вихилив свою шклянку.
— Послухай. — знову поспитався Чумак, пахкаючи тютюновим димом, — але що ж за форма оце на тобі? Відзнаки, бачу, ти споров... але ж сліди видно! Воював десь, чи що?
Юр дістав пачку «Кемелу» і клацнув запальничкою.
— Я ж контрактник... Шакал війни, як тут кажуть!