Темна вода
Шрифт:
Мельник упав на коліна і різко нахилився вперед, кидаючи напасника через себе. Прийом удався — супротивник послабив хватку, Віталій спритно вивернувся, розвернувся обличчям до ворога і вони, зчепившись, покотилися по траві.
Скрипник, повернувшись до затону і наставивши дуло рушниці на воду, стрельнув у неї один раз. Потім другий, потім — знову і знову. На п’ятому пострілі над поверхнею показався втікач— водолаз. Він тримався обома руками за голову в тих місцях, де під костюмом ховалися вуха, трясся і щось вигукував.
— Вилазь, вилазь! Тетеря глуха! Я не промахнуся, почув мене!
Трусячи головою, аквалангіст поплив до берега, підгрібаючи однією рукою. Іншу далі тримав на вусі — видно, таки добряче оглушило. Оцінивши його стан і зрозумівши — нікуди не дінеться, Скрипник поспішив на допомогу Мельнику.
А Віталій, опинившись під супротивником і відчувши його фізичну силу, пустив у хід зуби, стиснувши їх на нижній губі ворога — той буквально торкався його обличчя своїм. Лісову тишу порушив принизливий крик, хватка знову ослабла, і Віталій без особливих зусиль скинув ворога із себе.
— Наручники! — закричав він, спльовуючи солону кров із чужої прокушеної губи.
Скрипник витягнув із кишені заготовлену пару кайданок. Перевернувши свого напасника на живіт і придавивши коліном хребет, Мельник звичним жестом заломив йому руку за спину і застебнув браслети на обох зап’ястях.
Тим часом оглушений аквалангіст вибрався на берег і, далі тримаючись за вуха, опустився на коліна. Підвівшись, Мельник підбіг до нього, на ходу беручи в Скрипника другу пару наручників, і перш, ніж закувати руки і цьому, скинув з нього водолазну маску.
— Знайомся, куме, — важко дихаючи, промовив він. — Це — Михайло Моруга. А он там, — кивок за спину, — такий собі Микола Чабан. Хтось із них убив п’ятьох чоловік тут, на Тихому Затоні. А може, вони робили це по черзі.
— Закрий рота, — прохрипів Чабан, крутячись на траві вужем. — Досить уже, ти самий сильний! Відпускай нас і поговоримо!
— А як же, мужики! Звичайно, поговоримо, — погодився Мельник. — Тільки відпустити вас поки що не вийде. То як, Мишко? — легенько штовхнув він у плече Моругу. — Є там німецький літак із золотом чи дуже глибоко в мул засмоктало?
— Пішов ти..., — видихнув Моруга.
— Ми, Мишко, разом підемо. Всі. І якщо самі все не розкажете, будьте спокійні: ніхто не знає, що ми сюди приїхали. Зате вас із цієї бездонної затоки точно ніколи не виловлять.
— Нічого ти не зробив, — вигукнув Чабан.
— Хто тобі це сказав, потворо? — повернувся до нього Мельник усім корпусом. — Ми з Сашком не любимо, коли просто так топлять у воді людей і протикають їхні трупи ножами. Я дуже злий, і це — серйозно. Тому краще давайте, аби в нас розмова вийшла...
Була половина дев’ятої ранку, коли Мельник відчинив двері своєї квартири. Попри його передчуття, Ольга тихо і спокійно спала. Підійшовши до дивна, він нахилився і поторсав її за плече.
— Ну? — сонно запитала вона, не розтуляючи очей.
— Підйом. На нас чекають великі справи.
— Які? — очі її нарешті розплющилися, подивилися на Віталія знизу вгору. — О, ти вже одягнений. І знову брудний. Де ти вічно лазиш?
— Я для цього тебе й розбудив, аби пояснити. Збирайся, збирайся. На нас дехто чекає.
— Ти такий втаємничений...
— Це ще не всі таємниці на сьогоднішній ранок. Збирайся, кажу. Справи серйозні.
За двадцять хвилин здивована Ольга, вдягнена в джинси та футболку, але без косметики, яку не встигла накласти, сідала в машину до Олексія Скрипника.
Уже в салоні вона здивувалася ще більше.
25. Примари Тихого Затону (продовження)
— Якого чорта, Мельник?
Зайшовши до кабінету, звідки все почалося два тижні тому, Віталій буквально вколовся об погляд, яким його зустрів Заруба.
— Чортів не буває, — спокійно відповів Віталій. — Хоча ви не так уже й давно намагалися переконати мене в зворотному.
— Я питаю — ви дзвоните мені з самого ранку і навіть не просите, а вимагаєте про негайну зустріч для того, аби дурнувато посміхатися і говорити загадками?
— Навпаки, щоб заспокоїти вас — загадок уже нема.
Тим часом до кабінету зайшли Скрипник і Ольга. Від Мельника не сховався короткий погляд, яким Заруба буквально обпік білявку — вона навіть сахнулася і, не чекаючи дозволу, присіла в куточку обтягнутого шкірою дивана.
— А це що означає? Вам не здається, Віталію...
— Не здається, — перебив його Мельник. — Знайомтеся — майор Скрипник, відповідальний працівник обласного міліцейського управління. Олексію Вікторовичу, покажіть, будь ласка, Павлу Павловичу ваше службове посвідчення.
Заруба мазнув по „корочці” поглядом і знову переключив увагу на Віталія.
— Припустімо. Для чого він тут?
— Я — приватна особа. Зараз склалася така ситуація, коли присутність офіційного представника закону, причому — не рядового опера, а керівника, нехай і середньої ланки, нам знадобиться. Молоду красиву жінку звуть Ольга. Поки що цього досить.
— Слухайте, Мельник, мені не подобається ані манера вашої поведінки, ані ваш тон. Так поводять себе п’яні.
— Тверезий, як скло. Можете потім відправити мене на експертизу. Ви ж у змозі організувати будь-яку складну експертизу?
— Я викликаю охорону, — Заруба потягнувся рукою під стіл, до вмонтованого дзвінка.
— Ага, і ваші сек’юріті з приватної охоронної фірми дозволять собі витягти звідси за шкірку майора міліції, який знаходиться при виконанні службових обов’язків?
— Ви тут на службі? — виплюнув запитання Заруба.