Темна вода

Кокотюха Андрей Анатольевич

— Ну і чим же вони це мотивують? Взагалі — як усе відбувалося?

— Мені дали сьогодні почитати копії явок із повинною. Безграмотно написані, та не в тому річ. Хотілося пацанам пригод. Лютий, їхній лідер, завжди готовий був якусь гидоту скоїти. Перший раз у них усе випадково вийшло — хлопчикам гарний імпортний човен сподобався. Вирішили просто так, на гоп-стоп забрати, хазяїн не віддає. Навіть битися почав. Його ззаду оглушили і в воду головою. Так і тримали, поки не захлинувся. А далі вже Лютий командував, як і куди трупи дівати. Наступна жертва їх застала за вичищенням сітей. Слово за слово — з ним те ж саме зробили. Пожили трошки, побоялися на перших порах, бачать — нічого не сталося. Ніхто ними не цікавиться.

Ось після цього їх азарт і охопив. Мені сьогодні ваше колишнє начальство казало — так буває. Затягне людей звичка вбивати, і таку залежність виробить, куди там наркотики. Особливо, повторюся, коли це безкарно і коли люди вже морально для цього визріли. Лютий саме з таких. Його дружки все на нього валять, самі пишуть — змушував, тероризував, боялися його і все таке. Словом, бридка і неприємна історія. Скількох би вони вбили, якби я тоді не втрутився, боюся сказати. Знаєте, оті містичні історії справді допомогли. Інакше я б цього всього не почав. А так вирішив розібратися, хто воду каламутить. Розібрався, — Заруба налив собі ще. — І жодного відчуття радості, хочу вам сказати. Зловили б якесь лох-несське чудовисько, і то задоволення більше. А так — двоногі чудовиська, на людей сході та ще й молоді, жити б і жити. Ну їх, нап’юся від усього цього. Тільки зараз, чекайте.

Він підхопився, відчинив сейф, витяг звідти пачку доларів у банківській упаковці, поклав на стіл перед Мельником.

— Що це?

— Умовні одиниці, як їх у нас називають. Ви їх чесно заробили, плюс невеличка премія. І давайте вважати справу для себе закритою. Далі міліція нехай займається, їй за це зарплату платять. До речі, інформація про вашу участь у цій справі подана мінімально. Не думаю, що вам потрібні тісні контакти з вашим колишнім керівництвом, котре не цінувало вас.

— А ви цінуєте?

— Як бачите, — Заруба кивнув на пачку. — Беріть, беріть гроші. Ховайте. І можете їхати додому, відсипатися.

— Значить... Значить, я уже у вас не працюю?

— Чому? На посаді охоронця — звичайно. Тільки я пропоную вам узяти невеличку відпустку за свій рахунок. До того ж не обов’язково вам охороняти базу відпочинку. Для хорошого працівника в мене в службі охорони робота знайдеться завжди.

— А якщо я повернуся і трошки відпочину там?

— Ви ж можете поїхати за кордон, кудись у Чорногорію, наприклад...

— Чим берег Десни поганий? Ви ж були ним зачудовані...

— Я й тепер зачудований, інакше не починав би всього цього. Ну, як знаєте. Тиждень у вас є, потім дзвоніть і приходьте, щось придумаємо. Ще щось? — Заруба запитально подивився на співбесідника.

— Ну, не знаю... Я можу якось почитати ці протоколи? Я ж ніби потерпілий, заява є...

— З вами, звісно, ще будуть балакати, викликати на допити і все таке. Ви ж справді потерпілий... Але я б не радив вам тепер цим займатися. Без крайньої потреби людину, котра працює в банкіра Заруби, ніхто турбувати не стане. Всьому свій час. Справа для вас закінчена, змушений повторити це, — він підвівся, своїм прикладом показуючи, що Мельник повинен зробити те ж саме. Потиснувши Віталію руку, Заруба промовив абсолютно тверезим голосом: — І ще одне... Мої можливості вам відомі. Краще не цікавитися цією справою за моєю спиною. Все одно ваш інтерес випливе.

— Чому ви так ставите питання?

— Бо тепер ця погана історія вас особисто вже не торкається. Окрім, звичайно, різних формальностей, із дотриманням яких до вас не чіплятимуться. Вітаю — ви заробили грошей, у вас відтепер є престижна робота. Непогано для вчорашнього безробітного, якого пенделем виперли з органів. Правда?

— Правда, — погодився Мельник, взяв зі столу пачку доларів і засунув до кишені джинсів.

— Отак і понесете?

— А чого ж.

— Я дам вам машину, вас довезуть додому.

21. У тихій воді дно глибоке

Цієї ночі в своїй холостяцькій квартирі Віталій Мельник заснув на диво швидко.

Видно, марафон кількох останніх днів дався взнаки. Всупереч усім твердженням, після сексу, якого в нього, до речі, до випадкового знайомства з білявою Ольгою щось давненько не було, йому спалося не так уже й добре. Провалювався на годинку-півтори в темну прірву, потім прокидався і крутився з боку на бік. Причому обережно, аби не розбудити Ольгу. Коханку, яка невідомо звідки і невідомо чому обрала для себе саме його, відставного мента з купою проблем. Але цього разу Мельник заснув уже за півгодини після того, як зайшов до своєї квартири. І прокинувся, коли годинник показував — страшно сказати! — початок дванадцятої дня. Шляхом нескладних підрахунків Мельник дійшов до висновку, що проспав він більш як півдоби.

Такого він давно не міг собі дозволити. Про такий кайф мріє будь-який нормальний опер.

Вставати не хотілося. Мельник пошукав над головою дистанційку від телевізора, ввімкнув його, поклацав по каналах і вимкнув. Не хотілося нічого. Просто полежати в тиші — вікна його квартири виходили в двір, а сам будинок стояв углибині вулиці, не під самою дорогою.

Полежати й подумати, як з усім цим бути.

Отже, маємо чотири щиросердні зізнання. Мельнику не було особливо шкода Лютого та його компанію. З рештою, він міг повірити, що все було саме так, як йому переказав Заруба. Не таких ловили, не такі чистухи читати доводилося. Доведеться повторитися ще раз самому для себе — вбивають тепер і з менш серйозних причин. Чого там — останнім часом люди мочать одне одного взагалі без причини. Добре б так — неодмінно після всього порубають на шматки і розкидають по мікрорайону чи в різних районах міста. А то й за місто вивезуть. Мода зараз така — розчленьонкою займатися.

Знаючи про способи добування в затриманих щиросердних зізнань, Мельник не тішив себе думкою, що пацани справді призналися без жодного тиску за такий короткий термін. З часом він планував-таки дізнатися подробиці, але поки що він уявляв усе собі так. Череда розколовся першим — проти нього залізні докази. Сільського хлопця, нехай і зіпсованого містом, могли кілька разів добренно прикласти по нирках. Йому могли пригрозити затиснути яйця дверима і навіть почати виконувати цю погрозу. Коротше, при зміні влади суть міліції не міняється. В такий спосіб клієнта на кшталт Череди реально розвалити за годину. Ну, нехай за півтори, умовили. Далі він пише чистуху тремтячою рукою, де все валить на приятелів. Причому Мельник не сумнівався — зізнання писалося під диктовку. Почасти через те, аби пасажир правильно склав документ, почасти — через бажання швидше розколоти інших.

Наступне — справа техніки. Комусь із тих, що лишилися, швидше за все — Малому, показують сповідь Череди. Той починає все заперечувати, і так само в процесі переводить стрілки на друзів. У нього так само відбирається папірець із щиросердним зізнанням. Його показують уже Корі, і скоро той теж пише щось подібне. Тепер є з чим іти до Лютого, досвідченого каторжанина.

Так чи приблизно так все й робиться.

Так чи приблизно так Віталій Мельник сам робив, коли жував оперський хліб і сумлінно топтав свою „землю”. Всі четверо — закінчені подонки, їх треба закрити чим на довший термін.

Виходить, вони не мають прямого відношення до того, що живе в темній воді Тихого Затону. Чим би ця істота не виявилася, вона не має злих намірів щодо людей. Більше того — Воно врятувало йому, Мельнику, життя. Він був більш ніж певен, що човен нападників сам не перекинувся. Та й дотик ще пам’ятає.

Раз затримані відморозки не піднімали цю тему, значить, вони самі не все знають. Вбивали людей для забавки, більше нічого. Значить, йому лишається розгадати справжню таємницю Тихого Затону. Зробити те, що не вдалося зробити божевільному Антону Кулакову.