Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)
Шрифт:
Троч вiдгорнув завiску, що закривала, як гадав Тiм, невеличку кухоньку. Але натомiсть вiн побачив там фотоапарат на штативi, а бiля нього стiлець. На бильцi висiв старенький хлоп'ячий светр. Та найдужче вразила Тiма велетенська, на всю стiну нiшi, фотографiя. То був знiмок його колишнього завулка. Якраз посерединi - дверi до їхнього будинку. Все збiгалося до найменших дрiбничок. Тiм навiть розгледiв у стiнi сусiднього будинку шпарку мiж цеглинами, де вiн колись сховав був п'ять марок. Йому аж запахло перцем, кмином та ганусом.
– Надягнiть, будь ласка, оцього светра та станьте перед
– Троч тим часом обережно перенiс тринiг iз фотоапаратом на середину павiльйону.
Тiм, немов увi снi, зробив усе, що просив Троч. У головi в нього товпилися картинки минулого: батько... мачуха... блiдий Ервiн... сусiдка з будинку лiворуч, що ходила до мачухи пити чай iз тiстечками... праворуч крамничка панi Бебер... недiлi... перегони... допит увечерi... картатий пан... угода... Тiм так схвилювався, що мусив на хвилинку сiсти на стiлець.
Троч довго морочився бiля апарата. Нарештi влаштував усе; тодi навмисне недбало обсмикнув на Тiмовi светра, трохи розпатлав хлопцевi чуба й поставив його перед фотографiєю завулка, а сам вiдiйшов до апарата.
– Дуже добре, пане Талер! Отак i стiйте. А тепер прокажiть слiдом за мною: "Позичаю свiй смiх тiльки на пiвгодини. Життям присягаюся, що поверну його".
– Позичаю свiй смiх...
– Голос Тiмовi урвався. Та барон допомiг йому:
– Кажiть частинами. Так буде легше. Отже: "Позичаю свiй смiх..."
– Позичаю свiй смiх...
– "Тiльки на пiвгодини".
– ...Тiльки на пiвгодини.
– "Життям присягаюся..."
– Життям присягаюся...
– "Що поверну його".
– ...Що поверну його.
Тiльки-но Тiм вимовив останнє слово, як Троч моторно. сховав голову пiд чорну хустку. Наче лялька в ляльковому театрi. Тiмовi нестерпно захотiлося смiятись, i вiн... справдi засмiявся. Смiх той здiймався в ньому звiдкись iз живота, лоскотав у горлi, й Тiм реготав, аж заходився, аж у боки йому кололо, аж сльози на очах повиступали. В павiльйонi аж лящало вiд Тiмового реготу, i стiлець бiля нього дрижав, нiби теж смiявся разом iз хлопцем. Свiт неначе знову став на своє мiсце. Тiм Талер смiявся. Барон, схований пiд чорною хусткою, перечiкував той смiх. Пальцi його, що тримали спусковий тросик, тремтiли.
Насмiявшись, Тiм весело вишкiрився й спитав:
– Оце та маргаринова усмiшка, що ви хотiли, бароне?
Йому було легко, радiсно на серцi, хотiлося щось витiвати; барон i досi нагадував йому ляльку на ниточках. Тiм не вiрив, що це лиш на пiвгодини, вiн був певен, що смiх повернувся назавжди. А отого Троча пiд чорною хусткою, барона, що не мав смiху, йому було майже шкода. Навiть той здушений голос, Що ним Троч наказував Тiмовi, як повернутися та як стати, будив у ньому скорiше спiвчуття, нiж насмiшку. Хлопець слухняно виставив уперед праву ногу, нахилив голову трохи набiк, усмiхнувся, на Трочеве прохання вимовив слово "кишмиш", тодi знову приставив праву ногу до лiвої - i аж засмiявся з полегкостi, коли на фотоапаратi сяйнула лампа-спалахiвка.
– Сподiваюся, знiмок вийшов гарно, бароне!
– Тiм потягся солодко, втомившися стояти нерухомо, i оскiрився весело в об'єктив фотоапарата. Але Троч не скидав iз себе чорної хустки. Вiн пояснив з-пiд неї, що на один знiмок покладатися не можна, треба зробити ще принаймнi три.
– I все це задля дрiбочки маргарину?
– засмiявся Тiм. Але комизитись не став, дав себе поставити як треба й сфотографувати свою усмiшку ще тричi.
Пiсля четвертого, останнього, знiмка Тiм був уже такий стомлений i замлiлий вiд позування, що йому здавалося, нiби вiн простояв не менш як годину. Вiн i гадки не мав, що з тiєї пiвгодини, на яку вiн позичав смiх, минуло всього двi хвилини. I ще невтямки було йому, чого це барон i далi ховається пiд своєю хусткою. Тому вiн пiдiйшов ближче, вiдкинув ту хустку й смiючися спитав:
– Може, ви там уже потихеньку маргарин робите, бароне?
Та смiх завмер на його устах, коли на нього знизу вгору глянуло зле тонкогубе обличчя в темних окулярах - обличчя картатого пана з iподрому!
Тiм зрозумiв, що то його отуманив власний смiх. Цей чоловiк не вiддасть йому того смiху по-доброму! Цей чоловiк страшний.
Та смiх iще раз пiдманив хлопця, бо аж пiдпирав йому пiд горло, i Тiм глузливо вигукнув:
– Годi вам гратися в чорта, бароне! Дограли ви свою гру! Бiльше ви мене не побачите!
I метнувся до скляних дверей. Розчинив їх i, як був у старому светрi, вибiг пiд рясний дощ на паркову терасу.
Хоч барон i не гнався за ним, Тiм помчав мов шалений вузенькою алейкою помiж високими живоплотами з пiдстриженого тису. Ця алейка вивела його в другу, та - в третю, в четверту, i так без кiнця.
Тiм звертав то праворуч, то лiворуч, упирався враз у густу непроглядну зелену стiну, вертавсь назад, знову опинявсь у глухому кутку, ще раз вертався, витирав руками дощову воду з очей - i врештi зовсiм заблудився в цих чудернацьких алейках, що мали вхiд, та, здавалось, не мали виходу.
Раптом хлопець якось обважнiв, немов руки й ноги йому налилися оловом. Вiн просто фiзично вiдчував, як смiх залишає його. Стояв, мокрий, мiж мокрими зеленими стiнами своєї в'язницi, мов скутий. А дощ ляпотiв по калюжах бiля його нiг. Сама вода, патьоки, краплi, плюскiт - великий нескiнченний плач довкола, а посерединi - зовсiм маленький Тiм зi своїм поважним, сумним обличчям. Та враз смiх його вернувся знову - знайомий дзвiнкий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi. Тiм i сам не знав: чи то засмiявся вiн, чи смiх ховається в тисових живоплотах?
Та все було куди простiше: за Тiмовою спиною стояв Троч.
– Ви попали в так званий лабiринт, пане Талер. Ходiмо, я вас виведу.
Тiм покiрливо дав бароновi руку, в павiльйонi покiрливо дозволив витерти себе й перевдягти, а тодi покiрливо пiшов до замку зi слугою, що нiс над ним парасольку.
Тiльки в своїй кiмнатi вiн помалу опам'ятався. Та цього разу сльози не дали йому полегкостi. Цього разу його пойняла холодна лють. Ухопивши червоний келих на тонкiй нiжцi, що стояв на полицi, вiн роздушив його з такою злiстю, що порiзав до кровi руки. Кинувши скалки просто додолу, вiн смикнув за гаптований пас вiд дзвоника, а коли прийшов слуга - мовчки показав скривавленою рукою на червонi скалки. Слуга прибрав їх, обмив i перев'язав Тiмовi руку, а тодi вперше за всi днi промовив чотири слова: