Тисячолітній Миколай
Шрифт:
— Окса!..
— Мико!.. О, боже!..
Не було там для нас достатнього простору; весь світ був тісний для нашої чулості і наших захватів. Треба було вирватися на широкі простори, в далечінь, у безмежність.
Поїдемо, ой пої!..
На водний трамвай до Херсона ми запізнилися. Але біля пристані ще стояв білосніжний «Козьма Мінін», ждучи сановну делегацію, і мені стрелила до голови зухвала думка:
— А що, коли й нам — з отою делегацією?
Оксана злякано притулилася мені до плеча:
— Хіба ж можна? Хто нас пустить?
— Самі себе пустимо, мала! Як колись казали на фронті: тримайся зі мною — не пропадеш!
— Делегація ж без нічого,
— І в мене самий портфель, а ти зі мною! Вище голову, мала!
Делегація була чоловіча. Доброї вгодованості, всі в білих і кремових чесучевих, як і в мене, костюмах, хто з галстуками, хто в українських вишиванках, звеселені після зазнайомлення з великою будовою комунізму, а надто ж після баранячого таврійського обідання, розгойданим парубоцьким юрмовиськом сунули вони через сіренький дерев’яний дебаркадер на вистелену килимами королівську яхту, і я, підхопивши Оксанині речі й показавши їй здвигненням плеча, щоб трималася обіч мене, перепинив той самовдоволений потік, з нахабною впевненістю пішов до трапу, на вершині якого стояли з боків чи то для вищого почту, чи для суворого контролю незворушливі боввани, в білому, в бронзі, в золотому шитві.
Я був зготовлений на все. Коли спитають, чому тут жінка, що за речі, і взагалі — як це так, то я тицьну своє посвідчення межи очі і хай вдовольняться. Наш Паталашка, використовуючи свої давні знайомства і зв’язки, спорудив для всіх співробітників агростанції посвідчення — червоні книжечки з золотим друкуванням на сап’яні: «Агростанція імені Й. В. Сталіна», і кожен хто бачив ті золоті літери «Й. В. Сталін», вже переставав бути нормальною людиною, він почувався так, ніби крізь нього пропустили електрострум високої напруги, суцільна одурілість, здригання, конання, бери його голими руками, роби що завгодно.
Посвідчень тут не питали. Боввани, в золотому шитві, не наважувалися навіть дихнути на сановну делегацію, а поряд зі мною ні жива, ні мертва нечутно ступала Оксана і теж боялася дихнути, я обняв її вільною рукою за плечі, пригорнув до себе, сказав одному з тих в золотих ґудзиках:
— Хто тут у вас? Ми б хотіли в салон.
Бо вже бачив, як члени делегації розповзаються по своїх каютах, ми ж з Оксаною не мали куди йти, а ті дві години до Херсона можна пересидіти й у салоні.
Здорове нахабство завжди має успіх. З належною шанобою нас повели між двох стін, що сяяли дзеркалами, бронзою і лаком, мої ноги з залассям топтали товсті королівські килими, а коли Оксана злякано прошепотіла: «Може, не треба так, Миколо?», я підморгнув їй змовницьки: «Гни кирпу, мала! Все йде так, як треба! Порядок у танкових військах!»
В салоні були ще товщі килими, шкіряні крісла й дивани, розкарякуватий рояль, розкішні буфети з ще розкішнішими буфетницями. Человек проходит, как хозяин необъятной родины своей! «Що будете пити, мадам?» — вклонився я перед Оксаною, зажбурюючи її робітничо-селянські чемоданчики за буржуйську спинку шкіряного дивана.
Оксана звела на мене благальний погляд: чи ще не досить всього, що я накоїв? Але я вже не міг зупинитися. Хто мені заплатить за мою кров і знемогу, за мамине рабство, за наругу над коханою жінкою? Якими постановами і чиїми наймудрішнмн вказівками і рішеннями можна відшкодувати бодай день нашої розлуки, нашого ждання і нашого відчаю? Я всадовив Оксану на диван, підступив до ближчого буфету, недбало кинув розкішній блондинці, що царювала серед пляшок, графинів і бокалів:
— Коньяк мені і шампанське для дами!
Блондинка різонула мене досить недовірливим поглядом. У прислужників завжди міцна пам’ять і гостре око. Буфетниця не пам’ятала такого члена делегації, вже не кажучи про жінку. Але й питати вона не сміла, тому спитала своє:
— Який коньяк і шампанське яке?
Своєрідний пароль для відзначення: свій чи чужий? Знала кого питати після моїх спілкувань з Анатолієм Геворкяном!
— Коньяк, звичайно ж, вірменський, а шампанське — Артемівське. Краще — сухе. Коли є брют, то й ще краще.
— Брют? — цього не знала й буфетниця. Її капітуляція тепер була забезпечена — цілковита і безумовна.
— Брют — це абсолютно сухе. З «Нового света» у вас не буває? З Воронцовських підвалів.
— З Воронцовських? Я й не чула ніколи.
— Ну, почуєте ще, — заспокоїв я її, беручи бокали, — у вас все попереду.
Їй, мабуть, хотілося спокутувати свою підозріливість, і вона зовсім нечутно не промовила, а мовби виліпила губами слова:
— Ви — такий мужчина!
— А ви бачили, яка в мене жінка? — засміявся я.
Оксана дивилася на бокали в моїх руках, як на чаші з цикутою.
— Тримай, мала, — сідаючи біля неї, майже силоміць вставив я їй у руку бокал, — повинні ж ми відсвяткувати свою зустріч після такої розлуки?
— Отут — святкувати?
— А чим погано? Королівська яхта, прогулянка по великій українській річці в призахідному сонці, надзвичайно пристойне товариство. Твоє здоров’я, мала! і знай, що я тебе люблю.
— Мовчи! Це я люблю тебе, а більше й не треба!
— А ти знаєш, що я тобі зрадив? — жорстоко спитав я.
— Мовчи!
— Така безнадія тоді… Як ти могла мене покинути? Коли б нападали на тебе, то інша мова. Але ж нападали на мене! А ти… В мені тоді все вмерло, а тут — ця вічна спокусниця… Ти ж знала, що вона тільки й жде…
— Миколо, благаю тебе!
— Нам треба бути чистими одне перед одним, мала… Я зрадив тебе, але зрадив і себе теж. Хотів убити себе. Коли вмирає любов, навіщо жити?
— Любов не може вмерти.
— А коли тебе нема?
— Тоді моя любов злітає на небо і зласкавлює тебе звідти.
— Тої страшної осені ти не зласкавила мене, а хтось інший злукавив, і душа моя зламалася…
— Мені тоді стало так страшно за тебе, що я не могла більше… Мені й досі страшно. Казала тобі колись про Бондарівну з пісні. Отак і мені. «Тікай, тікай, Бондарівно, буде тобі лихо». Я втікаю і не можу втекти, і ніде немає рятунку.
— Заспокойся, мала. Тепер нам не треба нікуди втікати.
До салону всунулось двоє з делегації. Один — схожий на Малєнкова, в білому широкому костюмі «керівного» покрою, з засняділим, обвислим, як коров’яче вим’я, обличчям, інший — заїжджений, мов колгоспний кінь, з жилавою коричневою шиєю, яку він миттю видовжив у бік того буфету, біля якого я «заправлявся», і мовчки завернув туди, не дбаючи про колегу. А «Малєнков», побачивши Оксану, на мить зупинився, тоді якимсь дивним кандибобером ледь нахилив голову, вдаючи поклон, і попростував до роялю, що для такої керівної особи було ще неочікуванІше, ніж ґречність на адресу простої жінки. Поки «колгоспний кінь» вибирав пиття до смаку, «Малєнков» підняв кришку роялю, сів на круглий дзиґлик, картинно струснув руками, приміряючись узяти гучний акорд, але не встиг цього зробити, бо до салону вторглася, мабуть, уся їхня делегація на чолі з великоголовим вусатим здорованем, у вишиваній українській сорочці. Всі роїлися довкола нього, навперейми пропонували: «Петре Васильовичу, може, вам сюди? Петре Васильовичу, сядете отут? Петре Васильовичу, щось вип’єте? Петре Васильовичу, хочете глянути на панораму будови?..»