Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Не питаючи, я довідався навіть про те, що колись, може, буде, а тим часом наш трамвайчик несміливо приткнувся до розкішного білого борту «Козьми Мініна», згори вниз зневажливо спущено нам оббитий сліпучою міддю трап, наші пасажири, безладно юрмлячись, подерлися на колишню королівську яхту, настала й моя черга, я опинився в просторі, який не мав нічого спільного з демократизмом нашого суспільства: товста килимова доріжка, дороге дерево, бронза, застиглі постаті, в ідеально білій уніформі, обабіч широкого наскрізного проходу, яким усі ми повинні були промарширувати без затримки, — щось тут було ніби й урочисте, та водночас і принизливе, ми були тут всього лиш випадковими глядачами, небажаними свідками, нас проганяли крізь стрій оцих мовчазних непорушних хранителів чужих розкошів, які ще вчора були королівськими, а сьогодні повинні були б стати загальнонародними,
Приємно топтати королівські килими, що покірливо стеляться перед тобою, та все ж незмірно вільніше дихаєш, зачувши в себе під ногами звичне дудніння затоптаної і запльованої дерев’яної підлоги такого знайомого тобі дебаркадера, бо всі пристані на Дніпрі однакові.
Дерев у Каховці було небагато. Нижче до Дніпра — то там, то там сріблилися одинокі тополі, вгорі на спалених шаленим сонцем сонних вулицях сіріли вкриті пилом нещасні акації, найтерплячіші дерева нашого півдня, подаровані нам, здається, чи й не самою Африкою. Глиняні непоказні будиночки намагалися затулитися від сонця химерними бляшаними козирочками, прилаштованими над дверима на гарно вигнутих кованих кронштейнах, і мені чомусь здалося, ніби всі вони схожі на червоноармійців у тих самих будьонівках, що я носив колись в училищі. Прості будування на сонних вулицях були мені набагато ближчі й дорожчі, ніж бронза, екзотичне дерево і вишукані килими королівської яхти, крізь яку я проник у це степове містечко, а провінційна тиша рядового степового райцентру приваблювала більше, ніж запаморочливе гудіння будови комунізму. «Наддніпрянська правда» в правій кишені мого чесучового піджака подавала свій казенний голос, порушуючи мої тихі роздуми і руйнуючи надії легко знайти в цьому тихому романтичному містечку Оксану: «Щодня в нашому райкомі комсомолу можна чути розмови про великі будови комунізму. Не буває такого дня, щоб сюди не заходили юнаки і дівчата, які палають бажанням вирушити на грандіозні будови до Каховки або на Північно-Кримський канал. Так, це велика честь бути учасниками великих будов комунізму. Саме тому молоді патріоти і їдуть на будови з таким палким бажанням».
Може, річковий трамвайчик, яким я сюди приплив, теж був набитий молодими патріотами?
Тоді хто ж я — старий патріот, відсталий елемент?
На моє щастя, велика будова комунізму відкотилася від Каховки кудись у кучугури, а тут були тільки лозунги в центрі містечка: «Будови комунізму — всенародна справа», «Спасибі товаришу Сталіну за Каховську ГЕС», «Всі сили на здійснення новобудов Сталінської епохи!» — і, здається, більше нічого.
Ресторан, про який так недбало згадав у своєму листі Марко, я знайшов доволі швидко, але не врахував тої простої обставини, що в райцентрах ці заклади відчиняються не зранку, а тільки надвечір. Довга одноповерхова будівля, доволі неохайна зовні, навряд чи й зсередини чистіша, на вивісці просто «Ресторан» без назви, типове райцентрівське торжество безіменності, вхідні двері зачинено для певності на висячий замок, і це мало б охолодити мої почуття, та в мені ще не вмер остаточно фронтовий досвід, який підказує ніколи не вірити тому, що бачиш; коли зачинено одні двері, негайно шукати інші, а як не знайдеш, то пробивати їх хоч і в суцільній стіні. Двері з вулиці на замку, але ж повинні бути двері з двору, ще кухня і всілякі підсобні приміщення, надто що довкола цього не дуже показного будування вже розсипалися лоскітливі чебуречно-шашличні пахощі.
Я зайшов з двору, звісно ж, там були двері, та до них добиратися не довелося, перерізаючи мені дорогу, біг з двома ягнячими тушками присадкуватий чоловік, у брудній білій куртці, я перепинив його і спитав, коли відчиняється ресторан. Не те я спитав і не того, кого треба. Чоловік з неприязню глянув на мій надто новий і надто чистий порівняно з його спецодягом білий костюм і, не відповідаючи, закричав через весь двір:
— Тамаро, повісь об’яву про обслуговування!
І щез за стосами порожньої дерев’яної «тари», втікаючи не так від мене, як від великих чорно-зелених мух, що націлювалися на ніжну ягнятину. Я пішов слідом. Не мав іншого вибору. Адже їхав я не просто до Каховки і не на велику будову комунізму, а саме до оцього незграбного будування, в оцей двір, захаращений поламаними дерев’яними ящиками з-під помідорів, кабачків, капусти й синіх баклажанів, до оцих обдертих дверей, на яких не було навіть стандартного напису: «Службовий вхід. Постороннім входити суворо забороняється», за якими щойно сховався отой заклопотаний грубіян з двома ягнячими тушками в руках, а тепер міг би опинитися нарешті і я, та нічого в мене не вийшло, бо назустріч вилетіла худа чорнява дівчина — очі врозліт, ноги врозтіч, голі смагляві руки врозмах — одна вище голови, інша вигойдує на білій шворці велику диктову табличку. Дівчина була в’юнка і невловима, але я розставив свої руки, як сіті, загородив їй путь, не даючи спам’ятатися, не спитав, а ствердив:
— Тамара.
— Ну! — вона різонула по мені своїми чорними очима і, мабуть, я їй або ж не сподобався, або видався занадто великим, незграбним і надокучливим, бо дівчина з якимсь зміїним вивертом спробувала проринути під моїми розчепіреними клешнями, щоб бути так само вільною, як мить тому. Вона не знала, з ким має справу! Я спіймав її легко і просто, притримав, майже не дотикаючись до її смаглявих плечей, виказуючи максимальну доброзичливість, на яку тільки був здатен за тих обставин, попросив:
— Можна поглянути, що там написано?
Це здивувало і навіть розвеселило Тамару, яка могла очікувати від такого велетенського чоловіка хто зна й чого, вона засміялася і виставила мені перед очі зелену диктову табличку.
— Прочитати? А що тут читати?
Справді читати не було чого. На табличці значилося: «Зачинено на спецобслуговування».
— А що це таке? — спитав я.
— Ви що — з неба звалились? — здивувалась Тамара. — Спецобслуговування — це спецобслуговування. Сьогодні ми готуємо обід для делегації.
— А після делегації?
— Ввечері, може, й відчинимось!
Вона все ж зуміла проринути з-під моїх рук і побігла чіпляти табличку на вхідних дверях, а я, так і не скинувши з себе якогось дивного отупіння, навіть не здогадавшись спитати когось про Оксану, поплентав з ресторанного подвір’я, вийшов на вулицю, здається, вона традиційно і закономірно звалася іменем Леніна, і пішов шукати собі пристанища до вечора або до завтра. Готель у Каховці, як і ресторан, був без назви, просто «Готель», за столиком чергової сиділа молода білява жінка з невиразними очима, я ще з порога заперечливо покрутив їй головою, вона мовчки повторила мій жест з тою різницею, що приплющила очі, що означало: місць немає і не буде. Аж тоді я нарешті збагнув усе безглуздя своєї поведінки на захаращеному дерев’яними ящиками ресторанному дворі, коли не здогадався запитати про Оксану ні того чоловіка з ягнячими тушками, ні циганкувату Тамару.
Знов я йшов під прославленим у пісні Свєтлова «сонцем гарячим», здається, всі люди, яких я зустрічав і минав, були доблесні будівники комунізму, цілком можливо, що мене теж вважали членом згуртованого колективу, за успіхами якого стежить уся країна. Ах, яке ж розчарування вималювалося на обличчях добровольців і передовиків, яке справедливе обурення закипіло б у їхніх серцях, коли б вони довідалися, з якою метою приїхав я до Каховки! Тоді як тисячі трудящих палають бажанням стати учасниками грандіозної справи, влитися в колектив тих, кому довірено здійснення сталінських планів, цей громадянин, бачте, втрачає час і зусилля на те, щоб знайти свою любов! Ще більше б обурилися ці люди, почувши від мене, що всіх їх обдурюють, що земля населена не колективами, а окремими людьми, чоловіками, жінками, дітьми, і що справжнє людське щастя зовсім не серед розкричаних натовпів, а там, де говорить душа з душею.
Але я не казав цього нікому, бо розумні знали все й без мене, а дурнів не переконаєш ніякими словами. Знову опинився я на знайомому ресторанному дворі, без вагань підійшов до ледь одхилених дверей, неголосно покликав:
— Тамаро!
За дверима було темно і брудно. Десь далі лунали жіночі голоси, чулися стуки-перестуки, брязкіт посуду, плюскіт води. Голоси чулися жіночі, а вигулькнув знов отой чоловік, в брудній білій куртці.
— Вам кого? — спитав він недоброзичливо.
— Тамару, — я говорив так упевнено, що він, мабуть повірив у моє досить близьке знайомство з дівчиною, бо мовчки пірнув у темряву коридору і вже тільки звідти погукав:
— Тамаро! Томко! Тут до тебе!
З усього видати, дівчина тут була за старшого куди пошлють, її ганяли з ранку до вечора, вона звикла з’являтися на перший поклик, тож і мені не довелося довго ждати, чорні Тамарині очі блиснули з півтемряви коридору, в’юнке її тіло майнуло у відхилених дверях, пролунало розчароване «А-а!», і я насилу встиг упіймати дівочу руку, а впіймавши, вже не випустив, і ось так ми й стояли: я по цей бік порога, Тамара — по той бік.
— Чого вам ще? — невдоволено спитала вона.