Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Ой, рясна-красна
Калина в лузі,
Ой, Даждьбоже!
А ще найкраща
Назимка в батька,
Ой, Даждьбоже!
По воду йшла,
Як зоря сіяла,
Ой, Даждьбоже!
З водою йшла,
Як бджілка гула,
Ой, Даждьбоже!..
Хоч як безнадійно виснажував мене дід Плюта, я все ж зміг здолати його бодай раз і вислизнув з хижі, щоб опинитися біля криниці, коли беруть з неї першу воду. Вірив я, що Назимка буде серед тих жінок і дівчат, і віра моя справдилася, я приспів саме тоді, як Назимка опустила тяжке дерев’яне відро в криницю і перехиляла його, щоб зачерпнути повне, ось нагода виказати свій сприт, своє вміння і свою силу — я лагідно відтрутив
— Уникаєш мене, а я ж приїхав до тебе.
— До мене чи по мене? — насмішкувато поспитала вона.
— А коли й по тебе — то що? Згадай Київ і поглянь довкола. Що побачиш? Там життя — тут нидіння.
— Приїхав, щоб сказати мені про це?
— Може, й для цього.
— Коли б же сам, а то присланий.
— Звідки знаєш?
— Здогадалася.
— і не поїдеш зі мною?
— Навіщо? Ти звик блукати слідом за своїм князем, а я стережу вогнище і палю лучиво, і мені любо так. Вже мені не перемінитися.
— і ради мене? А я б за тебе готов світ оддати!
— Не оддав же. Та й не треба мені. Я геть мала для світу.
— Аби ти тільки знала, яка ти! Заступаєш мені все суще, землю, небо, хмари і сонце, теплі дощі й пташині переспіви… О, боги наші предковічні, чому не поможете мені знайти слів!
— Слова не поможуть! — засміялася вона, відбираючи в мене відро з водою. — Нащо слова, коли треба жити?
Вона не знала, що новий мій бог — всуціль із слів, бо слова помагають людині жити. Щоправда, новий бог принесе слова, які перекалічать наше життя на віки цілі, і слова ті; «гріх, провина», та ми тоді ще тішилися блаженством незнання і раділи всім словам, як діти. Я не забував нового бога не так з вірності, як з молодечої впертості, і що тяжче мені доводилося, то частіш я хрестився, дивуючи діда Плюту, а падаючи в постіль, виснажений, скімлення в кожній жилочці, все ж знаходив силу, щоб пробурмотіти нічну молитву, якої навчив мене мій брат Несміян: «Отче наш іже єси на небесах да святиться ім’я твоє да пріідет царствіє твоє да будет воля твоя яко на небесі і на землі хліб наш насущний даждь нам днесь і остави нам долги наші яко же і ми оставляєм должником нашим і не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас от лукавого».
Дід слухав і чудувався:
— Що то за мова?
— Молитва.
— Навіщо?
— Щоб злагіднити бога.
— Богів треба бити, щоб вони нас злагіднювали.
— Ваших, може, й треба, а до мого — тільки молитися.
— Ще не забув нового бога?
— Чоловік не пес, щоб бігати від одного двору до другого.
— Вже ж побіг раз.
— Тепер не побіжу.
Він був надто суворий, щоб когось хвалити, та на його похмурому від вічних клопотів лиці, здавалося мені, мовби просвічується ледь помітна іскорка. Може, для мене та іскорка?
Нова віра рветься витіснити з серця віру давню, але людина легко і просто не піддається, вона починає жити розполовинено, вклоняється богові новому, не забуваючи й про старих, і згодом ця боротьба кінчається тим, що дві великі сили мовби взаємно знищуються, людина стає вільною від них, але з порожнечею в душі, а без бога в душі скільки можна прожити?
Через багато днів дід Плюта сказав мені:
— Тепер я знаю, навіщо ти щодня повторюєш свої дивні слова.
Нужда й недоля збила всіх плютян у твердий клубок, вже тепер і я зрання до ночі був біля Назимки, то їй у помочі, то вона моєю помічницею, ми розповзалися по своїх убогих землянках тільки на короткий сон, а тоді знов були вкупі, дід Плюта втрачав свою владу наді мною, я слухав його майже зневажливо.
— Що ж ти знаєш, діду?
— Наші боги живуть у безднах, видом чорні, крилаті, з хвостами, вони літають під небо, слухають вашого бога і бачать, що то самі слова, від яких простому чоловіку — ніякого пожитку.
— Який же пожиток од ваших богів?
— Твій бог один, а наших багато. Твій на небі, а наші на землі. В кожній діброві, в кожнім гаю, на галявинах, біля струмків і озер, на пустищах і в полі, біля диму і колодязя. Твій бог, казав ти, пожертвував собою за людей, тепер він вимагатиме відплати за цю пожертву і буде жорстокий і невблаганний. А наші боги добрі, слухняні, мовчазні, покірливі. Не ми їм, а вони нам служать. Ми посилаємо своїх богів за здобиччю, за врожаєм, за погодою, за добром і щастям. А твій бог сам сидить на небі, а посилає людей, жене їх немилосердно по всіх усюдах, і не буде клаптя землі, де б він не утвердив своєї всемогутньої влади. Тому душі ваші спершу вкоротяться, тоді змізерніють, звинуться, як береста на вогні, і звугліють. А наші душі, як усміх дитяти, зостануться чисті, радісні і повні соків життя.
Я міг посміятися з діда. Допоки він випробовував мій сприт на ловах, здобичництві й нестомах, я відчував свій ущербок майже у всьому, коли ж довелося вгрібатися в землю, рятуючи дітей і жінок од лютого морозу, і моя молода сила перевищила дідову знемогу, я міг зверхньо споглянути і на самого діда Плюту, і на його богів.
— Кажеш, діду, ваші боги не женуть нікуди людей, не посилають, не переслідують. Та вони й не захищають їх! А наш бог і захищає і спасає людей. Для того й прийняв смерть, а тоді знову вернувся у світ.
— Чом же не порятував тебе твій бог від пожоги, яку вчинив твій брат? — спитав дід Плюта, і сам відповів: — Бо ти був неслухняний. Ми не присягаємо своїм богам, і ми всі — вільні. Ви ж попихачі в свого бога. А хто стане попихачем у бога, буде попихачем і в людей.
Ще недавно мовчав дід Плюта, коли я вихваляв свого бога, тепер мовчав я. Попихач? Згода. Залюбки стану попихачем, коли погоничем моїм буде Назимка.
Холодна, але яка ж прекрасна! Схожа на тонкі золотисті снігові «хвости», які несе над засніженим полем морозний вітер під зимовим сонцем. Вона — мов оте таємниче київське причастя під темноокими іконами, золотими лампадками, трепетом і захватом, і зима для неї ніби без печалей і лиха, бо й породжена Назимка заметілями, завірюхами, хурделицями, — летить, погрожує, лякає, але й кличе.
Весна барилася, і нам було тяжко, а дід Плюта вже вів мову про повернення до спаленизни над Дніпром, бо там і попіл під снігом дорогий і рідний.
— Чи не краще обживатися тут, біля Рудого струмка? — обережно поспитав я.
— Те місце заповідано нам предками.
— Ставити новий частокіл — це ж яка мука! А поставимо, знов присунеться хтось збройний і попалить.
— А ми знов городитимемо! На моїм віку це вже третя пожога. Палили дикі печеніги, палила княгиня Ольга, тепер, бач, Володимир.
— Не Володимир. Мого брата, з усього видно, послала, як і мене, княгиня, ромейська царівна. Мерзне вона в Києві тілом і душею, от і телесуеться.
Звідси не видко, хто посилав. Бачимо лиш вогонь, який нас спалює. А нам треба жити. Ось зійдуть сніги, йтиму в пущу значити дуби для частоколу.
— Навчиш і мене вибирати дерево.
— Нащо воно тобі?
— Коли ж ще спалять, то доведеться й мені отак…
— Хочеш зостатися з нами і бути смердом довіку?
— Вже зостався. Де тіло, там і душа, душі ж у всіх однакові: і в князя, і в дружинника, і в смерда.