Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Казав так, а сам уже давно збагнув, що душа не може без тіла. Безплотна — вона чиста і, може, прекрасна, але й нежива. Оживаючи, страждає, роздирається спокусами і гріховними бажаннями, та, може, це і є життя?
Я носив для Назимки і її матері воду з Рудого струмка, рубав дрова, добував дичину, готов був спати на морозі перед порогом їхньої землянки, виритої моїми ж руками, тепер щодня ми з Назимкою перемовлялися хоч кількома словами, та й то вже була радість для мене; закутана в кожуха, дівчина світилася до мене тільки вузьким клинчиком лиця і зеленими очима, але здавалося, що більшого
Пригрівало сонце, земля і пуща звільнялися від снігів, ріка і ручаї — від криги, молоді бруньки народжувалися на деревах, повітря шумувало, мов зелене пиво, люди скидали з себе тяжку зимову одіж і ставали легкими, зграбними і довірливо-приступнішими. Я вжахнувся, побачивши, як Назимка босоніж пробігла по ще не відталій землі до Рудого струмка.
— Навіжена! Що ти робиш?
А сам не міг відірвати погляду від тих молодих ніг, коли ж наздогнав Назимку і вхопив за руку, щоб затримати дівчину, вернути в тепло, якась незнана сила, мов небесний грім, вдарила мене, і я безпорадно закляк на місці, а мерзла земля обпікала тепер не Назимчині босі ноги, а мої взуті.
Назимка глянула на мене мовчки з своєю звичною зухвалістю, але руки не відняла. Руки з’єднували нас між собою і з усім світом, переплетені пальці були — мов переплетені долі.
— Назимко! — прошепотів я. — Наз…
— Чого тобі? — ледь розхилила вона уста в усміхові.
Туга моя була безмежна і нестерпна. Прийнявши нового бога, я втратив був найдорожче: свою любов. Не знав тоді, що нова віра, як новий нашийник собаці: тримає міцніше за старий — не зринеш. Цілі віки під знаком нової віри, а чи поможе вона відшукати істину? Може, істина відкривається тільки жінкам, які стоять біля брам життя, а ми приречені жити, як розгублена невіста на оглядинах: одне око далеко бачить, а друге близько, і обоє дивляться в різні боки. Душа не може без бога, а коли жінка і є тим богом? Ніхто не знає. Любов летить над землею на ангельських крилах, а ми лишаємося на землі навіки. Стоїмо на ній, вгрузаємо обома ногами, і ніхто й ніщо не відірве нас од неї. Та й навіщо?
Треба було б сказати Назимці, як я її люблю, як замінила вона мені всіх богів, лягти їй під босі ноги, щоб не обпікала її мерзла земля, а я сказав зовсім не те:
— Вже дід Плюта навчив мене вибирати дуби на частокіл і значити їх. Підеш зі мною до пущі поглянути?
— Діждусь Купала! — сказала вона.
— Далеко ж як!
— Хіба я не близько?
І блиснула на мене очима, а очі — мов зелені свічі між густих ялин.
Ой, вербо, вербице,
Час тобі, вербице, розвиватися…
Чи нам треба було ждати Купала?
То в Києві, городах, селищах, де людей тьми цілі, де люди шукають одне одного, мов сонні або сліпі, де треба вибирати, приворожувати, копати тирлич-зілля, варити його, примовляти чарівні слова: «Тирлич-тирлич! Ти до моєї доні дев’ять хлопців поклич, з дев’ятьох — вісім, з восьми — сім, з двох — одного, — то їй суджений, нерозгуджений».
А тут ми були одне для одного, ось я для Назимки, а ось Назимка для мене, і немає більше нічого, ні людей, ні богів, ні вищих сил, бо всі вищі сили — в нас самих, в наших молодих тілах і молодих душах.
Ми пішли до пущі, не змовляючись. Я підстеріг Назимку, як вона збирала квіти, а вона дала підстерегти себе. Мовби вгадавши моє затаєне бажання, Назимка була в широкій білій сорочці, боса, з розпущеним волоссям, легка і летюча, а на мені за зиму вже давно все зітліло, і тепер я був напівголий, з тілом хоч і міцним, як залізо, але вимученим і осхлим на вигляд. її ж тіло під широкою білою сорочкою було безбереге, як ріка в повінь.
— Подивишся на мої дуби? — спитав я пошепки. Вона звела на мене злукавлені очі і не відповіла.
— Візьму тебе за руку, щоб не загубилася в гущавині.
Знов вона не відповіла, але й руки не відібрала у мене. Сонце впало на мене, наповнило мої зіниці, голову, переповнило мене всього, і вже не червоне кружало з ранкового неба, не золота призахідна куля, що спускається на ліси, а вогняно-рожевий плід пожадання, крилата палаюча колісниця, що підхоплює тебе і несе в безвість.
Хто кого вів? Хто кого звіз?
Мої юні вуса і лоскіт її пречистої шкіри від моїх доторків.
Хто кого лоскотав?
Тут була таємнича поплутаність лісових стежок, поле і ріка, шум морських хвиль і клекіт битви, все, що я пізнав, чого зазнав, все злилося в цих м’яких сильних губах, які впокорили мій буйний дух, позбавили свободи і водночас наповнили її справжнім безміром.
І звуки лісу, переспіви невидимих птахів, тонкі передзвони комах, шелест листя, потріскування зеленої глиці під сонцем, печальне зітхання землі під могутнім корінням дубів — все вливалося в мене повільною силою солодкого ждання перед ще повільнішою радістю, яка наближалася до мене.
Волосся її лилося золотими потоками. Зухвалі груди бринькали від самого погляду на їхню цнотливість. Тіло біліло, мов пшеничний хліб.
Зелений світ гойдався перед нашими очима, ласкавими хвилями лягав на наші тіла, ніжно гладив їх, переливав свою затаєну велику пристрасть у наші молоді душі, в наше трепетання і падіння у вогняні обійми древньої богині любові Приї, у вологі прірви, в безвість, в ніщо, без надії на вороття, на спасіння.
Вічне жадання — болісне, невідворотне, гнітюче — зазирнути всередину власного тіла, вивернути себе навзнак, побачити таємницю живого, хіба не це притягує тебе до жіночого, примушує знову й знову занурюватися в нього, кидає в звабу і отхлань ніжного, невловимого, майже несутнього, як пахощі й барви нічної квітки, її сором’язливо розхилених пелюсток і вічної незбагненності глибин.
— Я заміню тобі всіх богів!
Сказала вона це чи не сказала? і шепіт, і мовчання, а тоді захват і безмовна обітниця, зайва, геть непотрібна, бо й що боги, що все на світі перед цим буйним тілом і ще буйнішою душею з її чистотою, праведністю і небесною довірливістю!
* * *
Ми народимо дітей і житимемо тисячу літ.
* * *
Старший мій брат Несміян, вважаючи, що спалив мене разом з усіма невпокореними плютянами, вжахнувся содіяного і пішов у чорноризці замолювати страшний гріх перед милосердним богом.