Тисячолітній Миколай
Шрифт:
— Будь ласка, фрау, повільно. Можете ви повільно?
Коли говориш сам, то підбираєш відомі тобі слова і сяк-так склеюєш фразу або дві. Але твій співрозмовник далекий від твоїх клопотів! Фрау, зрадівши ще одній жертві, пороснула по мені такими густими бризками з своїх словоспаяів, що я вмить збаранів не менше, ніж Козурін.
— Лангзам! Повільно! — гукнув я. — Що ви хочете нам сказати? Говоріть повільно. Розумієте?
Ця істота, мабуть, взагалі нездатна була будь-що розуміти. Вона й далі лила на нас нестримні потоки слів, в яких ти вже почувався й не людиною, а мовби солдатськими підштаниками в залізних руках хлопців із гарнізонної пральні.
— Ви що-небудь розумієте? — гукнув Козурін.
— Ще ні.
— Мені вже хочеться стріляти у відповідь.
«Запізнився ти з своїм стрілянням, — подумалося мені,— був час і була нагода — від Сталінграда до самого Берліна, — але тоді ти не дуже рвався до стрілянини, а тепер у тебе сверблячка?»
— Хай трохи вибалакається, а тоді спитаємо, чого їй треба, — запропонував я.
— Вона замучить нас до смерті!
— Не замучить. До того ж, це не я знайшов цю фрау, а, здається, ви, лейтенанте.
— Вона рвалася сюди так, що її мало не підстрелив вартовий біля грибка.
— Тепер прорвалася, і нема ради. Хай говорить до кінця.
Нас врятував Попов. Розгублений і знетямлений, як і ми з Козуріним, не знаходячи ніякого застосування для своєї звичної рішучості, він тихенько, задкуючи, усунувся з розклекотаного словами німкені приміщення, десь розбуркав свою невідмовну Віру і попросив її зварити каву для незваної гості. В супроводі насупленого Попова Віра впурхнула до нашої нещасної обителі, мов білий янгол з небесними дарами: накрохмалений мереживний фартушок, срібний піднос, крихітні чашечки, над якими здіймається тонкий серпанок заморського аромату. Як на мене, то кухоль пива був би тут набагато доречніший, вже не кажучи про щось міцніше, Козурін тільки покрутив носом на ті буржуазні аромати, зате з німкенею сталося чудо.
Вона замовкла! Заніміла. Їй заціпило. Її зсудомило.
Дотримуючись субординації, Віра підійшла з підносом до Козуріна, але він милостиво кивнув у мій бік, мені ж та кава, як то кажуть, снилася в належному оформленні, і я поглядом показав Вірі на німкеню, що літала очима слідом за підносом, ніби конотопська відьма на мітлі, і, здавалося, готова втопитися в будь-якій з чашечок, повитих тонким екзотичним ароматом.
Віра танцівливо наблизилася до німкені і ледь присіла, припрошуючи до кави.
— Що? — пробелькотіла німкеня. — Кава? Мені? Справжня кава? Натуральна? Не ячмінь, не жолуді, а справжнісінька, ароматна, чудесна кава, як у добрі старі часи? О, боже! Яка краса і яке блаженство!.. Навіть без цикорію, чистісінька!
Вона сьорбала і присьорбувала і щось лепетала і вигукувала, знов лепетала, сьорбаючи, але то вже не було оте шалене словоливство, якому ми не могли нічим зарадити, тепер її можна брати голими руками. Попов знайшов геніальний хід. Слава Попову!
Я почекав, поки німкеня, насолоджуючись, повільно випила чашечку кави, і якомога спокійніше сказав:
— Тепер ми просимо, щоб ви сказали нам про свій клопіт. Але буквально в кількох словах і якомога точніше. Ми люди військові і любимо точність.
Вона дивилася на мене слухняно і зовсім розгублено. Може, не розуміла моєї каліченої німецької?
— Ви дозволите мені ще чашечку? — несподівано спитала водна і усміхнулася якось ніби по-дитячому і стала від тої усмішки навіть мовби гарнішою.
— Звичайно ж! — вигукнув я, — Пийте на здоров’я. Коли захочете, Віра вам зварить ще. Будь ласка.
— Я така вдячна, така вдячна. Тільки подумати: натуральна кава! Я вже забула її смак. Ми не могли дозволити собі такої розшкоші навіть тоді, коли Гюнтер був головним інженером, коли він усі свої сили, всю снагу, все вміння віддавав фюреру, народу і армії. Я нічого не знала про той завод у Ремшайді. Гюнтер ніколи не розповідав нічого. Але я знала одне: незаплямовані люди на незаплямованих заводах. і Гюнтер був таким. Як його могли звинуватити в саботажництві? Це було після того кошмарного червневого дня сорок четвертого року. Коли якісь зловмисники підклали бомбу під стіл фюрера. Гюнтер опинився в концтаборі, і це був суцільний кошмар для мене. Дружина зрадника — уявляєте? Але я героїчно знесла все це і дочекалася кінця війни і того дня, коли Гюнтер нарешті повернеться додому. То й що? Він повернувся тільки для того, щоб узяти деякі свої особисті речі, все краще з одягу (я зберегла все до останньої ниточки), а тоді заявив, що йде від мене, бо знайшов справжню жінку, яка відшкодує йому його вкорочене концтабором, гітлеризмом і ще чимось (мало не прожитими зі мною роками!) життя. Ви уявляєте? Ви можете собі таке уявити? Він так любив домашніх тварин і кімнатні квіти — і я все це зберігала, поки він сидів у концтаборі, а тепер? Тепер Гюнтер все кинув заради цієї руської.
— Руської? — здивувався я. — А це звідки? Де вона взялася?
— Хіба я вам не казала? Власне, я тільки про це й говорила. Для того й добулася до вас. Я довго розпитувала, поки знайшла вас. Добиратися з Ремшайда хоч і недалеко, але трудно. Машину я вимушена була продати. Мотоцикл забрав Гюнтер, та я й не вмію на мотоциклі. Тому вийшло, що я аж уночі.
— Коротше, — не зовсім чемно перепинив я, — ви хочете сказати, що ваш чоловік покинув вас заради руської жінки?
— Саме так, саме так. Вільтруд, — сказав він, — ти повинна зрозуміти мене: це справжнє кохання. Вона така жінка, така жінка! Власне я подумала: може, ця жінка має цінність не тільки для мого Гюнтера, але й для панів радянських офіцерів. Бо вона, здається, не проста собі жінка, а дружина якогось великого радянського вченого. Його звуть… його звуть, у мене тут записано… Академік Лисенко… Ви, мабуть, чули про нього?
— Академік Лисенко? — повторив я. — От єрунда!
— Що вона там каже? — нетерпляче перехилився до мене Козурін. — До чого тут академік Лисенко?
— Вона каже, ніби її чоловік, вийшовши з концтабору, познайомився десь тут з дружиною академіка Лисенка, ну і… Одним словом, любов і все інше.
— Дружина академіка Лисенка? — Козурін сполотнів од переляку. — Капітане Сміян, я б попросив вас не повторювати цієї ворожої вигадки. Дружина академіка Лисенка — і де? Це наклеп і провокація! Ви розумієте? Як могла опинитися тут дружина академіка Лисенка?
— А як опинився в окупації Київ на цілих два роки? А вся Україна, Білорусія, Прибалтика, сімдесят мільйонів радянських людей?
— Які сімдесят мільйонів? Що ви верзете?
— Наказ номер двісті двадцять сім, підписаний товаришем Сталіним. Двадцять восьмого липня сорок другого року. Ознайомлено весь особовий склад. Офіцерів — під розписку.
Козурін дивився на мене з ненавистю. Він не був на фронті, не засвідчував підписом ознайомлення з наказом № 227, міг би й відмахнутися від якогось там наказу, але тут не відмахнешся, бо сам товариш Сталін…