Тисячолітній Миколай
Шрифт:
Гаврило Панасович випив ще чарочку, примружено кивнув нагору, де спала чи не спала дівчина:
— Хлястики?
— Та які хлястики, Гавриле Панасовичу? — обурився я. — Найзаклятіші вороги! Зрадники! Власовці!
— і жінки хіба власовці?
— Аз ким вони всю війну? Поки цей бородатий каратель вішав і розстрілював, де були вони? Німецький пайок одержували? Офіцерські квартири отримували?
Михно не став сперечатися зі мною. Його думки текли спокійно, але вперто, — ні перепинити їх, ні спрямувати іншим руслом. Відчуття таке, ніби стоїш на березі великої ріки, і єдине, що можеш зробити, — це кинутися в її води і або ж пливти за течією, або втонути.
— Ловимо
— Дозвольте не погодитись, Гавриле Панасовичу, — не стерпів я, — ми нікого не ловимо, ми збираємо.
— Ти й сьогодні збирав?
— Сьогодні — ворог. Ворогів треба ловити для справедливого відомщення!
— Ворог, кажеш. Ну, гаразд. А ти маєш хоч найменше уявлення про те, що буде з усіма тими, кого ми «зібрали»? Сотні тисяч, яких відправили з травня по серпень, — це репатріанти. З таким тавром їм, може, доведеться жити й до смерті. Повернешся додому — сам побачиш, як їм живеться. і це ж ті, хто добровільно повернувся на батьківщину, тобто репатріювався. Почалася війна — евакуація. Тоді наповзла, мов чорна чума, окупація. Тепер от репатріація. А тепер подумай про тих, кого ловимо-збираємо ми. Від репатріації ухилилися. Добровільно повертатися додому не захотіли. Хто вони? Ти щойно відповів: «найзаклятіші вороги». А раз так, то куди їх? Відомо, куди: заховати якомога далі, ізолювати якнайсуворіше, щоб своїми ворожими міазмами не отруювали чистого дихання монолітного радянського народу. Хто був у фашистському полоні, сяде до табору за полон, стаття 58-1-6; дівчата, які хотіли одружитися з іноземцями, сядуть згідно з Указом «за іноземців»; підозрювані сядуть за підозри; ті, кого ти витягнув з польських таборів, — за спробу сховатися в польських таборах; ще інші сядуть просто за те, що пізно повернулися і примусили товариша Сталіна ждати.
— По-вашому, виходить, що я цього власовського полковника повинен відпустити на всі чотири вітри, жаліючи?
— Ти за півроку впіймав одного такого полковника, а решта? Кого ти ловив і кого впіймав? Згадай, коли можеш. Півроку вже, як закінчилася війна, а ти далі воюєш.
— Не сам же. Ви так само воюєте, Гавриле Панасовичу.
— Я покутую гріх. Вже казав тобі про це. Караюсь у душі, проклинаю себе щодня, щогодини, а тим часом якась страшна сила затягує мене глибше й глибше в злочини й гріхи непрощенні і одна для мене втіха — це знання того, що нічого мені не поможе, що я помандрую слідом за всіма, кого запроторив у неволю.
— Гавриле Панасовичу, це антирадянські розмови!
— Ми ж з тобою не на радянській території? От і розмови можуть бути всілякі. У тебе освіта яка? Сталінська? А я вчився ще до революції. Починав з церковно-приходської школи. Закон божий, пророки й апостоли, великомученики і отці церкви. Ви, молодші, вже не спізнали цієї науки, воно мовби й полегкість, та водночас і небажана полегшеність не тільки в знаннях, а й у поведінці, в світосприйманні і світогляді.
Що супроводжує людину від народження й до самої смерті? Примус, насильство, переслідування. Тисячу років ми те й знаємо, що примусово заганяємо людей у віру, в державне підданство, у владу законів, в панівні узвичаєння, структури, формування. Піди й приведи. Охочі піти й привести завжди знайдуться.
Не без вигоди для себе, звичайно, іноді через слабість душевну, найчастіше ж — через безмежну підлість натури.
— То що ж по-вашому — анархія? — спитав я.
— Тільки добровільність, право вибору для кожного і ніякого насильства. З цього повинен починатися соціалізм.
— А диктатура пролетаріату?
— От-от. Ми почали з диктатури пролетаріату, а тепер бачимо, що кінця їй не буде ніколи. Треба ж було починати з визволення людської душі. З справжньої свободи. А ми — з дикого насильства. Моє життя пов’язано з землею, а там насильство при Сталіні було найстрашніше. Ти сам із села — знаєш, хоч, може, й не усвідомив до кінця та й не можеш пам’ятати, як заганяли до колгоспів.
— Мій батько — організатор першого колгоспу в нашому селі.
— Теж переконаний був, що робить добре діло, так само, як оце ти тепер. Батько твій заганяв людей до колгоспу, ти заганяєш до сталінських таборів — і все з святою вірою, що творите справедливу справу, просвіщаєте темні уми. Насправді ж темрява — у ваших головах. Я на все життя запам’ятав слова апостола про добровільність віри: «Никтоже может прийти ко мне, аще не отец пославый мя привлечет его» (Іоанн, 6, 44), тобто бог до віри не примусово «влечет», а внутрішньою своєю благодаттю чоловіка призиває, просвіщаючи затемнений смисл людський і преклоняючи ліностную його волю без всякого насильства.
— А дисципліна? — поцікавився я. — Дисципліна повинна бути? Скажімо, в армії.
— В армії, та не у всьому ж суспільстві. Звести все життя тільки цо дисципліни — це і є фашизм, коли хочеш знати. Я можу про це судити з цілковитим правом після того, як пройшов пекло фашистських концтаборів. Не голод і холод, не фізичні знущання, не щохвилинна загроза смерті були страшні в концтаборах. Не тіло не витримувало, не марна плоть, бо вона була забута, вона вже ніби знищилася, вже ми переходили в інший стан існування, позасвітнього чи що, а тут лишалися тільки наші душі, які в корчах і здриганнях приглядалися до тупого діяння безжальної фашистської машини тотального примусу, з нелюдською тривогою ждали, чим закінчиться ця страшна війна, і рвалися щодня й щогодини від цього ждання і від цієї нелюдської тривоги. Мабуть, ніхто в світі не вірив так у нашу перемогу над фашизмом, як вірили люди за колючим дротом. і що ж? Настала Перемога, знищено найбільше зло на землі, а жорстокості в світі не меншає, так ніби існує якийсь таємничий закон збереження добра і зла в співвідношеннях, визначених навіки й без-поворотньо.
— По-моєму, ви перебільшуєте, — безжурно зауважив я. — Все залежить від настрою. Коли мене сюди посилали, я теж думав, що світ кінчається! Ще на Одері захопив я трофейний дизель, обладнаний — пальчики обсмокчеш! Мене саме призначили начштабу полку — і той дизель для штабу, як знахідка. Дійшов на ньому до самої Ельби, заздрили мені навіть генерали з штабу фронту. А тоді — виклик до командування: здати справи, здати дизель, передати на зберігання партквиток і всі документи, — і в розпорядження полковника Воронова в американській зоні окупації. Я мало не ревів од розпачу. Як же так: віддати комусь свій трофейний дизель! А тепер ніби й нічого. Вже й забуваю про дизель.
Гаврило Панасович зітхнув.
— Аби ж то життя все — як трофейний дизель. А воно ж яке довге, велике, тяжке. Згадаєш мене, Миколо, не раз і не двічі. Може, й цю нашу розмову згадаєш.
— і слова апостола?
— Не зашкодить.
— А як же щодо того полковника, який сидить у підвалі в Козуріна — до нього теж ці слова апостола? Може, він і не зрадник зовсім, може, взагалі в нас зрадників на фронті не було?
— Хочеш знати мою думку?
— Коли вона не така, як у мене, то чом би й не хотіти?