Тому, що ти є

Одні читачі зовсім не звертають уваги на передмови до романів, поспішаючи до авторського тексту, інші, навпаки, прагнуть із неї дізнатися, що за книжка у них в руках, хочуть, щоби автор передмови, який вже побував за таємними дверима нового твору, принаймні натякнув, про що піде мова, кому і чому саме варто зануритись у світ запропонованого сюжету.

Новий роман письменниці Дари Корній відрізняється від її дебютного «Гонихмарника», що отримав третю премію Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова» у 2010

році. Вибір експертів підтвердила також велика популярність першого роману авторки серед читачів.

Дара Корній ризикнула. Уже маючи вдячну аудиторію читачів свого містичного роману, вона написала інше. Інакше. Цього разу вона обрала жанр міського роману, але залишилася вірною собі, своїм життєвим і творчим принципам. Її правдивий опис людських, нехай подекуди й вигаданих, доль, ситуацій, подій, її любов до своїх героїв та зрозуміла життєва позиція підкупають читача. Їй віриш, ідеш за нею в запропоновані обставини та проживаєш з героями їхні долі. То, завмерши, спостерігаєш за ними нишком збоку, то разом із ними долаєш перешкоди, витримуєш спокуси і… залишаєшся собою. Тому що це мало не найважче в житті — не зрадити себе, бо від себе не втечеш, так і житимеш у постійному усвідомленні компромісу, на який ти раз (чи не раз) пішов. І чи буде шанс усе виправити?..

Долі головних героїв роману «Тому, що ти є», Оксани та Олександра, перетнулися в ранньому дитинстві, ще в дитсадку провінційного містечка. Чи буває, щоб у такому тендітному віці запало в душу людини зерно єдиного, справжнього, високого кохання? Хто знає… Кохання визначають як почуття. А коли воно є відчуттям, способом життя, твоїм єством? Коли ти без коханої людини — мов інвалід без життєво необхідного органу? І спроби замінити це ТВОЄ чимось чужим, «донорським», органом провалюються одна за одною, бо те чуже не приживається. Чи може таке кохання нарешті пробудити взаємність, підпалити своїм вогнем того, хто поки що бачить у тобі лише друга?

Через тяжкі випробування доведеться пройти обом героям, сплітаючи та розплітаючи свої долі з іншими: батьки, діти, провінція, столиця, студентська «революція на граніті» 1990 року, негласна кастова нерівність «благородної крові» та «простолюдинів», різні системи цінностей, прагнення йти власним шляхом і компроміси, породжені різними обставинами…

І так хочеться, щоб герої досягли свого щастя, читач закрив книжку щасливий і щоб стала йому та книжка опорою, а не перепоною в житті. Та чи складеться так? Читайте самі.

Тож для кого новий роман Дари Корній? Для дуже широкого загалу! Для жінок наших — красивих, працьовитих, талановитих, мудрих і витривалих. Для дівчат, які, хоч-не-хоч, незабаром стануть отими жінками, а поки що шукають підказки — як би то вибудувати власне життя щасливішим від маминого та бабусиного. Для чоловіків, які прочитають роман і, можливо, краще зрозуміють жінок.

Міла Іванцова

Юрій Рибчинський

Оксана не спала. Лежала в зручному теплому ліжку на сьомому поверсі панельної дев’ятиповерхівки і слухала ніч. Штори на вікні розхилені — не хотілося ховатися від світу сьогодні. Дивилася у вікно — навпроти точнісінько такий самий будинок. Лишень з маленькою різницею: на ньому величезне електронне табло.

Годинник показує — 00:00.

Нулі. Час безчасся. Здається, все на мить завмирає. Немає болю, немає світу, немає неба, зір, місяця, сонця, немає Бога. Є тільки круглі нулі перед початком. Час безчасся? Але ж і часу нема. Лишень ефір. І тут з’являється Бог, несучи,

мов Атлант, на раменах час, і…

00:01.

Початок чи продовження? Початок з нуля чи продовження після нуля?

Оксана дивиться поверх даху на смутний клаптик неба. Зірок майже не видно. Місяць мерехтить блідою плямою. У місті забагато світла, тому він такий тьмяний. Але й місяць гасне, закутуючись в темний саван хмар. Буде сніг. І слідом за ним в місто увійде Зима.

Через півгодини годинник майже зникає в ряботинні лапатого білого пір’я лебедиків-хмар, які чубраються після купелю в небесному чорному ставку й засипають своїм пухом місто, дерева, річку, парк.

В груди повертається біль, який трохи відступив після кінської дози знеболювального. Він живе у ній вже два роки. Оксана звикла до нього, мов до вірного приятеля. Часом почуває себе майже мертвою, коли він довго не повертається. Повернувся. Отже, досі жива. Та цього разу вже надто сильний. Оксана не кричить, не стогне. Зціпила зуби і мовчить. Боїться налякати донечку та маму. Вони і так стільки натерпілися та пережили через неї. Ці пару літ боротьби з хворобою забрали багато здоров’я та грошей в її рідних. Продали трикімнатне помешкання в Києві, прикраси, меблі. Здавалося, подолала недугу, однак то була лише ремісія. Все намарно. Скільки це ще триватиме? Лікарі сказали, недовго — надії на одужання ефемерні.

Приїхала помирати додому. Мар’янка не захотіла лишати маму сам на сам з болем та смертю. Хоча і благала, і молила доньку. Така вперта. Взяла академку в університеті та й подалася з Оксаною. Зараз працює санітаркою в районній лікарні, кращої роботи в невеличкому районному центрі похапцем годі знайти. Грошей заледве вистачає на знеболювальне та інші ліки. А ще їжа, одяг, молодість доньки. Ніхто не дорікає Оксані. Однак жінка без слів усе розуміє. Вона — тягар для рідних, зайвий клопіт і обтяжливі витрати.

Оксана вдивляється в цифри на табло. Снігова пелена така густа, що лише уривки світлячків проглядають крізь снігову намітку. Простягає руку до столика, що стоїть поруч. Між ліками намацує мобільний, вмикає тремтячими руками — 02:30. Час. Уже час, а то буде запізно.

Зібравши докупи сили, Оксана встає з ліжка. Груди, здається, зараз вибухнуть від болю. Вона навчилася з ним жити, але щоразу — це Голгофа. Їй таки вдається відмежуватися від нього, і жінка починає вдягатися у ще звечора наготовлений одяг: старі сірі джинси, древня темно-синя вовняна кофтина, де-не-де підточена міллю, діряві шкарпетки, які тримала бозна для чого (а, бачиш, таки згодилися). Неслухняне густе волосся, яке звечора востаннє помила любистком, сяк-так пригладжує рукою, збирає докупи. Намацавши на столі гумку, зав’язує його в тугий вузол. Тепер останнє — прощальний лист «в майбутнє з минулого» чи якось так. З-під подушки витягує трішки пожмаканий аркуш паперу, складений вчетверо, кладе на стіл. Здається, шо писала його вічність, поки підшукала потрібні слова. Рідні мають зрозуміти: вона — лише безнадійно хвора жінка. Слухає звуки за дверима кімнати. Тиша. Її рідні сплять. Навшпиньки виходить в коридор і зупиняється. Світло від снігу падає сутінками в квартиру. Двері в мамину кімнату привідчинені, у Мар’янчиній щільно закриті. Шепоче: «Пробачте мені, мої любі! Пробачте й прощавайте!» Рішуче намацує на вішаку свою вицвілу від часу, колись бузкову, куртку: в ній вона по гриби ходить, ні — ходила, хідники тріпала, в городі порпалася. Куртка стара, але надійна. Тільки Оксана її і носила! На маму затісна, для Мар’янки — закоротка. Нікому вона вже не стане в пригоді. Вдягає її, натягує старі черевики, на голову шапку, обережно відчиняє двері та виходить з квартири. Ключі не бере. Навіщо? Це дорога в один кінець. Правда, двері залишаться незамкненими, та нехай — це зайвий шум. До того ж, здається, в таку ніч навіть недобрі люди сидять вдома. Якусь мить стоїть, притулившись до дверей, слухає, чи не розбудила випадково рідних своєю метушнею. Тиша.