Тому, що ти є
Шрифт:
Так от, цього разу якраз Поліна уп’ялася в Оксану і стала безцеремонно роздивлятися її. Оксані не сподобалася така зухвалість секретарки, тому, недовго думаючи, бовкнула:
— Чого витріщилася? У мене на голові виросли роги?
Дивно, але Поліна не рявкнула на неї, як те вона часто робила, ганяючи полохливих студентів, а лише запопадливо посміхнулась та натиснула ґудзик зв’язку:
— Сигізмунде Владиславовичу! До вас студентка, тобто Оксана Кущинська, третій курс. І ви просили ва…
Хриплий і схвильований голос на іншому боці обірвав звичну тираду секретарки:
— Поліно, я ж наказував Оксану Юріївну негайно пропустити, тільки-но з’явиться. Запитай нашу гостю, чого вона бажає — кави чи чаю. Мені прошу чаю.
Секретарка вкотре витріщилась на
Кабінет проректора з наукової роботи за площею нагадував ленінську кімнату. Величезний, просторий, заставлений вазонами. На стінах висіли картини, здається, навіть оригінали. Такий собі соцреалізм в не найгіршому виконанні. Замість державного керманича над головою професора прилаштувався «Автопортрет у шапці й кожусі» Шевченка. Звісно, вождь також був тут присутній, однак у вигляді невеличкого погруддя Леніна на книжковій полиці в куточку. Дуже мудре рішення, треба сказати, бо теперішні керманичі надто часто змінюють одне одного, за ними годі й поспіти. А Шевченко — це навіки!
Посередині кімнати стояв величезний стіл для нарад, припнутий тісно до робочого столу голови кабінету, по обидва його боки тягнулась вервечка з м’яких зручних стільців. Коли Оксана ввійшла, проректор миттю опинився поруч, простягнувши запопадливо руку для привітання. Дівчина здивовано витріщилася на нього. Сигізмунд Владиславович вважався досить приємним чоловіком, однак завжди тримав субординацію між собою та студентами. А тут така штукенція виходить, що зустрічають її, як рівню. Оксана на автоматі потисла долоню проректора. Рука професора була холодна мов лід, навіть трішки тремтіла:
— Доброго дня, шановна Оксано Юріївно, прошу проходити. Радий вас бачити. Сідайте, голубонько, де вам зручно. Будьте ласкаві!
Оксана невпевнено підійшла до столу і всілася на крісло, третє від столу проректора. Сигізмунд Владиславович розташувався навпроти. Дівчина не звикла ховати очі, тому, чекаючи початку бесіди, зосереджено втупилася в професора. Про те, що розмова трохи незручна для поважного господаря кабінету, говорила його поведінка. Чоловік нервував.
— Шановна Оксано! Мені дуже приє…
Чоловік не встиг продовжити, тому що двері кабінету несподівано відчинилися і в кімнату ввійшла, впевнено цокаючи високими підборами вишуканих шкіряних чобіток, секретарка Поліна з тацею перед собою. На таці стояв пузатий фарфоровий чайник, два горнятка, цукерниця. Оксана знала, що той сервіз немало коштує, тому що в них вдома був такий. Діставався він з глибини скляного серванта лише в унікальних випадках. Таких випадків на Оксаниній пам’яті було лише два. Перший — коли татові вручили орден за затримання небезпечного рецидивіста і його після важкого поранення приїхав привітати сам міністр внутрішніх справ УРСР. Він і подарував той сервіз, примусивши маму подавати чай виключно в ньому, а тато саме повернувся додому після лікарні, і його провідувала поважна делегація. Оксана тоді була в дев’ятому класі і все гарно пам’ятає. Другий раз чаювали, коли Оксана закінчила школу і татко на честь цього добряче хильнув і без дозволу дружини влаштував родичам гучний прийом. Ой, непереливки були йому наступного дня, дісталося на горіхи від мами. Так, горнятка справді красиві — сліпучо-білосніжна порцеляна, розцяцькована ніжними бузковими незабудками. Правда, цей сервіз, здається, дорожчий за їхній, тому що зверху його обрамляє золотиста нитка, яка виблискує не гірше від білизни порцеляни.
— Сигізмунде Владиславовичу, там до вас…
Проректор не дав договорити секретарці. Він нервово сіпнувся і крикнув на дівчину:
— Поліно, мене ні для кого немає! Я тобі вже декілька раз про це сьогодні торочив. У мене надважлива розмова. Господи, це не дівчина, а шафа. Та також людської мови не розуміє. Ба гірше — страус. Тьху ти, жирафа. Іди-іди, чай я сам наллю.
Такою збентеженою Поліну Оксана ще не бачила. Червона фарба залила обличчя білявки. Красуню щойно обізвали шафою, страусом і жирафою, та й ще в присутності якоїсь там студентки. На порозі дівчина несподівано перечепилася своїми підборами і впала вже у приймальній. Оксана не втрималася і пирснула. Подія, звісно, виняткова — з неба на землю гуп. Сигізмунд Владиславович мигцем кинувся до дверей і, замість поцікавитися долею секретарки чи допомогти сердешній підвестися на ноги, сердито зачинив їх.
Проректор акуратно наливав чай, руки його ледь помітно тремтіли. Оксана ввічливо, щоб не зосереджуватися на цьому моменті, відвела погляд. Типу, оглядала інтер’єр кабінету. Зліва стояли стелажі з папками і книгами. В тому ж куті — величезний долівковий годинник, вищий від Оксани на півголови, бачила такі в музеї. Виглядав як антикварна річ, чомусь Оксані здалося, що саме так воно і є. Мав щілину для ключа. «Щоб зайти в його передпокій, слід бути його господарем», — прошмигнула головою недоречна думка. Римські цифри горіли позолотою, як і стрілки годинника. Внизу під круглим циферблатом рухався позолочений маятник. Годинникова хатка була зроблена з добротного червоного дерева. В сортах, звісно, Оксана не розбиралася, та він чимось нагадував їй ті меблі з червоного дерева, які вона бачила під час екскурсії в Маріїнському палаці. Як це екскурсовод назвала той сорт дерева, здається, перемерзла вишня…
Тим часом проректор чемно відкашлявся, стараючись привернути до себе увагу:
— Вам чай з цукром чи без?
— Одну ложечку, будь ласка. Дякую. — Оксана питально дивиться на проректора.
— Пригощайтесь, голубонько. Е-е-е… Оксано! — кх-кх, — Оксано Юріївно! Шановна Оксано…
Чоловік схвильовано піднімає до вуст порцелянове горнятко і відсьорбує чай.
— Сигізмунде Владиславовичу, будь ласка, просто Оксана. — Юнка старається вкласти в голос якнайбільше щирості, а то проректор ще задихнеться від хвилювання.
Чоловік киває головою і робить іще один ковток чаю. Оксана терпляче чекає і незворушно дивиться на проректора. Цього її навчив тато, слідчий карного розшуку з двадцятирічним досвідом, — щирість у погляді завжди обеззброює.
Наче подіяло, Сигізмунда Владиславовича попустило:
— Оксано! Ви, очевидно, знаєте, що Владислав, той настирливий телепень, що за вами впадає, мій син?
Оксана киває головою.
— Даруйте за відвертість і не ображайтесь на старого чоловіка. Розмова може здатися вам трішечки дивною. Тому… З чого ж почати? О, так! Ми з дружиною думали, що у Владика стосовно вас чергове захоплення, пограється хлопчина і все. Так, зрештою, завжди бувало. Та це спочатку затягнулося на три тижні, а згодом і на три місяці. Зрозумійте мене вірно, я завжди був проти таких різнобарвних захоплень свого сина протилежною половиною, попереджав його, що мусить мати моральну відповідальність за своє розпусне життя. До того ж найчастіше дівчат приваблює не він персонально, як особистість, а соціальне становище його батьків, матеріальне забезпечення, стан в суспільстві. Так-так, звісно, Владик вихований, освічений молодий чоловік, встояти перед шармом такого мужчини майже неможливо. До слова, це все заслуга Ірени Георгіївни, моєї дружини. Вона ніколи не жаліла сили, натхнення, запалу, часу та й грошей, звичайно, на його виховання. Все найкраще тільки для Владислава. Син закінчив музичну школу, хлопчина дуже обдарований, всебічно розвинений, гарно малює, пише вірші, знає три іноземні мови, перспективний науковець.
Оксана закліпала очима, вона нічого не розуміла. Якась плутанина. А їй що до того? Вона не претендує ні на освіту, ні на статки Владислава, ні, власне, на нього загалом. Невже проректора зле проінформували?
Професор знову ковтнув чаю. Дивлячись на кепський вигляд старого, Оксана подумала, що п’ятдесят грамів коньяку стали б у пригоді.
— Можливо, ми багато йому дозволяли. Але ви повинні мене зрозуміти, шановна Оксано Юріївно, тобто Оксано! Все надто складно. Наш перший син Едуардик помер у шістнадцять від лейкемії. Владиславко — наша пізня дитина, Іренка народила його в тридцять сім. Розумієте мене?