Тому, що ти є

Корний Дара

Пройшовши десять метрів, Олександр озирається і привітно махає рукою собаці. Пес сидить на тому ж місці і, здається, уважно дивиться вслід тому, хто щойно пригостив його. «Вивчає. Треба буде завтра взяти чогось їстівного для цього парубка», — вирішує чоловік.

Вдома на нього чекають бабуся і котик Вушко — його маленька родина. Бабуня назвала так чорного, мов сажотрус, котика за біленьке праве вушко. «Ледве не забув. Треба зайти в крамницю купити презент Вуханеві. От навчив на свою голову».

Олександр забігає в крамницю, що розташована поряд з лікарнею в просторому пластиковому павільйоні. Тут продають все: і хліб, і капці кімнатні, і котячу їжу. Як кажуть, потреба народжує пропозицію. Поруч лікарня — тому є і одне, і друге. Продавець Маша, густо нафарбована двадцятирічна блондинка, яка через

це виглядає на тридцять, теревенить з подругою. Машу Олександр знає давно, років вісім, робив їй операцію на апендикс, звідси й інформація про вік. Батьки Маші — приємні люди. Тато — водій маршрутки, великий фанат футболу й пива. Мама — продавець на базарі. Маша у них єдина дитина, «робить, що хоче, носить, що хоче, і спить, з ким хоче». Це вона йому сама сказала. Сашко не любить влазити в чужі справи. Він вміє слухати, в лікарській практиці це дуже важливо. А коли ти прекрасний слухач, то приготуйся до того, що люди без попереджень, навіть коли заледве тебе знають, будуть розповідати тобі про себе такі речі, які б вони не розповіли нізащо ні рідним, ні коханим, ні психіатрам, ні навіть на сповіді, вільно запускаючи до себе в душу.

Олександр втуплюється очима у вітрину, розглядаючи котячу їжу та розмірковуючи, що б то смачненьке придбати вухатому шибеникові.

— Послухай, Мар’яшо! Я ж йому, типу, кажу: «Сєрий! А, Сєрий! Слабо?! Ні, скажи, слабо заради мене стрибнути з мосту Скупого кохання в річку?» А він, босота галіма, обізвав дуриндою малахольною і послав мене, не при людях буде сказано куди. А ти кажеш — кохання-зітхання, лицарі, джентльмени. Таких тепер і в кіно нема, одні тіко чупачупси лощені в стрінгах барвистих та трансвестити. Так, для подвигів сучасні кавалєри не годяться.

Олександр Петрович усміхається на такий порив гніву й зачудування Маші.

— Машо, розумієш, наша Стирка, хоча і не глибока і не гірська, та все ж холоднюча річка. Втопитися, може, і не втопишся, однак від переохолодження помреш через три хвилини. Якраз під мостом в річку впадає три джерела. Так що твій товариш не злякався, а досить мудро вчинив. Запевняю тебе як лікар. Інстинкт самозбереження, Машо.

Маша якусь мить ошелешено дивиться на нахабу, який посмів перервати її. Але замість «не лізь не в свої справи, старий козел» — о, вона ще й не таке сказати може, Олександр на свої вуха чув, — запопадливо посміхнувшись, привітно промовляє:

— Доброго дня, Олександре Петровичу! Ой, я тут з подругою так забалакалася, що й не помітила вас.

— Нічого, діло молоде. А от з такими стрьомними, чи як там ви, молоді, зараз кажете, завданнями я б не поспішав. Знаєш легенду про міст Скупого кохання, який ти щойно згадувала? Таке купання може дуже погано закінчитися.

Маша заперечливо хитає головою:

— Розкажіть, Олександре Петровичу, будь ласка. Ви так рідко щось розповідаєте. Все я талалайкаю.

Подруга Мар’яша, принаймні так її назвала Маша, стоїть мовчки та розглядає на вітрині цінники на продуктах, навіть голови не повертає у їх бік, уникаючи розмови.

Олександр, несподівано навіть для себе, каже:

— А чому б і ні? Розкажу, може, тоді тобі, Машо, в голову не будуть приходити такі-от ідеї.

Отож, місточок Скупого кохання. Ніхто не знає напевне, чому його так назвали. Розповідають різні легенди. Одна з них дуже правдивою видається чи, принаймні, поетичною. Кажуть, що мешкала колись у нашому місті дуже вродлива і дуже самозакохана панночка, красивішої від якої не було в околиці і поза нею. Звісно, не мала вродливиця спокою через надокучливих кавалерів. А оскільки кохала щиро панна лише себе і ніхто їй не був потрібен, то вигадала заради забави таку гру: давати-загадувати залицяльникам різні нереальні завдання. Ну майже така, як ти, Машо. Хто виконає їх — міг стати чоловіком красуні. Завдань було лише два, а не три, як то зазвичай буває у казках. Перше: побороти здоровенного бика голіруч. Після першого завдання всі кавалери, які погоджувалися на це, або гинули під копитами страшного розлюченого звіра, або залишалися каліками. Ні разу справа до другого завдання так і не доходила. Можливо, тому що жоден хлопець не припав до серця вродливиці, а можливо, тому що насправді любила вона щиро тільки себе. Та ось одного разу проїздив містом бравий козак Іскра. Врода дівчини засліпила розум відважного парубка. Хоча хлопець сподобався панночці, все ж вирішила вона для годиться і його випробувати. Іскра на диво швидко розправився з

лютим биком, позбивавши йому руками роги. Друге завдання здалося козакові ще легшим. Викупатися в річці між трьома джерелами. Він стрибнув у воду і… не випірнув. Легенда запевняє, що річка забрала мужнього козака собі за чоловіка і навіть тіла не віддала. Жаль охопив душу вродливиці, підійшла паночка до краю річки, і скотилася з її щоки скупа сльоза простісінько у воду, одна-однісінька. Хоча до того вона ніколи не плакала та й не усміхалася, щоб не псувати красу свого личка зморшками. Це був єдиний чоловік з-поміж тисячі, який їй справді сподобався. Наказала панна побудувати через річку, в якій загинув козак, міст і назвати мостом Втраченого кохання. Та наперекір бажанню вродливиці міст стали називати мостом Скупого кохання. Про яку любов можна говорити з такими бажаннями? Що трапилося далі з панночкою, легенда не розповідає, як і не зберегла для історії імені гордячки. А от міст і досі називають мостом Скупого кохання.

— І звідки ви все знаєте, Олександре Петровичу?! Ах! Напевне, я зателефоную Сєрому і вибачусь. Таки дуринда я, переконали.

Олександр скосив очі на Машину колежанку: та продовжувала витріщатися на вітрину, стоячи впівоберта, однак кутики губ у дівчини були трохи підняті, вона посміхалася.

— Це, Машо, зробиш згодом, а зараз дай мені, будь ласка, для мого Вушка три пакетики того, що завжди.

Маша кидається з завидним завзяттям до прилавка:

— Олександре Петровичу, тут тільки один. Зачекайте пару секунд. Я миттю в підсобку, винесу.

Дівчина біля вітрини навздогін Маші ледь чутно гукає:

— Машо, я піду! На роботу спізнююсь. Зателефоную ввечері, тоді й договоримо. Бувай!

Вона повертається до Сашка обличчям, пильно якусь мить дивиться на нього, кидає ледве чутне: «До побачення» — й миттю вибігає з крамниці.

Та це ж новенька санітарка з їхнього відділення. Дуже тиха й спокійна дівчинка. Медсестра Лідочка не нахвалиться нею: «Працює, мов у себе вдома. Молодець. Думала, що молоді так працювати не вміють. Тільки вже надто мовчазна, зайвого слова з неї не витягнеш. І очі чомусь ховає. Мені здається, що вона часто плаче. Нерозділене кохання, напевне. У молодих це часто». Чоловік стоїть, мов паралізований. До цього Олександр не звертав уваги на дівчину. Та, що ховає очі, щойно обпекла його ними… На нього дивилися Оксанині очі. Але цього не може бути. Оксані зараз, як і йому, сорок. Та й живе вона у столиці, щаслива та сімейна. Бабуся казала, що десь місяць назад зустрічала Оксанину маму і та запевняла, що у доньки все гаразд, внучка збирається на навчання в Англію. Та й ця дівчина не так вже й схожа на Оксану. Чорнява, висока, ніс інший, губи. Але очі? Оксанині очі — смарагди під сонцем.

— Олександре Петровичу! Візьміть, будь ласка. О, Мар’яшка вже пішла… Ви не думайте, вона не горда, лише мовчазна. Мар’янка дуже хороша. А ви її хіба не знаєте? Вона у лікарні санітаркою працює, здається, навіть у вашому відділенні. У неї вдома якісь там неприємності, Мар’яшка не каже які, але думаю, що то проблема з предками, тобто батьки вміють настрій зіпсувати, повірте мені, от вона і журиться. Передавайте вітання від мене Василині Степанівні та Вушку.

Олександр автоматично розраховується з Машою, кидає через плече лаконічнe «Дякую. Обов’язково. До побачення» та виходить з крамниці.

Що, допрацювався? Знову примари минулого заполонюють розум.

Спогади, осінь, морок осені, вже б швидше сніг випав, чи що, щоб закутатися в його чистоту від думок та від себе утекти. Спогади — і прикро від них, і гірко, і солодко.

Коли Сашко повернувся з армії, вдома його очікувала неприємна новина — Оксана стала заміжньою жінкою. А чого ти чекав, невже на щось сподівався? Бабуся розповідала захоплено майже казкову історію про те, як син проректора університету закохався в Оксану до нестями з першого погляду. Звісно, спробуй в таку не закохатися! А потім навіть через неї чи то стрілявся, чи під поїзд кидався. Ой, щось то видавалося Сашкові жіночими домислами, тому що й бабуся переповідала це з іронією. Новина стала грандновиною не лише для неї. Містечко смакувало нею довгенько, кожного разу доплітаючи все нові та нові дрібнички. А про вишукане весілля складали легенди, вже було й не добрати, де правда, де вигадка… Олександрові надії розбилися об щастя його, точніше вже не його, Оксани… Як скупа сльоза панни, що побудувала міст Скупого кохання.