Тому, що ти є
Шрифт:
За активним навчанням та невеселими думками, які гнала від себе якнайдалі, майже промайнула весна. У двері міста стукав гарячий парубок Червень… Київ розквітав, пашів життям та молодістю, радував, тішив, кликав, манив. Оксана майже забула і про Влада, і про історію з так званим коханням та розлюченою Іреною. На носі висіла, зазирала настирливо в очі сесія. Дівчина майже весь вільний час мліла в бібліотеці, дописуючи курсову роботу. Розплата за ледарювання. Сьогодні в читальному залі порожньо, тому що суботній вечір. Однак бібліотека під час сесій працює навіть суботніми вечорами і тільки отакі навіжені, як вона, користаються з цього. Схоже, що сьогодні вона була єдиною навіженою на весь універ. Весна не лишила байдужими до своїх пахощів ні закоханих, ані тих, хто поки ще не у вищій лізі,
Бібліотекарка Ярина Павлівна давно пішла, по-зрадницьки попросивши її замкнути самостійно читальний зал. Заглиблено впірнувши в читання, втратила лік часу. Якесь надокучливе шерхотіння та квітковий запах змусили відірвати очі від книжки.
Оксана підвела голову і завмерла. Перед нею стояв Владислав, тримаючи в руках розкішний букет червоних троянд, і винувато посміхався… Був одягнений дуже урочисто, ніби перед виступом на якійсь науковій конференції чи перед врученням мінімум державної премії.
О, так. Певне, всі на світі дівчата мріють про те, щоб їм тільки так освідчувалися — навколішки, вплівши у букет для коханої зорі, планети, поклавши до ніг світи та галактики. Віршами лилися слова, звучала в них п’янка мелодика… І було то все щирим, справжнім. Оксана відчувала — ні крихти фальші. Знову з’явилося те дивне відчуття, яке вона так хотіла пригасити в собі, отой передзвін усередині, що вперше почула у лікарні.
А потім вони їхали проректорською службовою «Волгою» в ресторан, який начебто був закритий на спецобслуговування, однак їх туди чемно пропустили. Грала класична музика, скрипка плакала гірко, п’янко краяло тишу піаніно, пахло жасмином та трояндами. А музика Моцарта вливалася в кожний атом її свідомості і виростала там чимсь таким, чого вона сама собі не хотіла роз’яснювати. «Чи була то любов?» — потім вона перепитувала себе не раз. Певне, ні, бо крила від цього не виростали, ноги досі торкалися землі, але робилося так приємно під промінням чужого сонця, твоє ж сонце лише сходило. Хіба можна лишатися байдужою, коли тебе так люблять? Можна лише дозволити себе кохати і спробувати самій відповісти взаємністю.
В залі стояв святково накритий стіл. За столом сиділи люди. Оксана остовпіла. Там були її батьки.
— Сюрприз! Оксанцю, донечко! Цей молодий чоловік попросив у нас з мамою твоєї руки. Ми не проти, але… Зрештою — це лише твій вибір, вирішуй сама.
Влад спеціально їздив до них в містечко, знайомився з батьками, просив дозволу на одруження з донькою, робив усе, щоб сподобатися в першу чергу майбутньому тестеві. Здається, це йому вдалося. Оксана стояла, обеззброєна такою промовистою реакцією батьків. Її матуся скромно світилася від втіхи та гордості за доньку, тато стримано посміхався.
Ні, Оксана тоді ще не сказала «так». Тому що заміжжя — це завжди переміна, велика, бурхлива. Тому що заміжжя — це початок нового життя з тим, з ким би хотіла ділити його, бути одним цілим і в радощах, і в біді, як би то банально не звучало. А найважливіше: вона поки що не була впевнена у своїх почуттях. Оксана не знала, що таке кохання до чоловіка. Те почуття до Влада, яке все-таки жило в ній, було незрозумілим, але чи коханням? Той, хто про кохання знає лише з книг, розповідей колежанок та кінофільмів, не зможе дати йому визначення. Однак поки вона не була готова ні на подвиги заради Влада, ні ще на щось таке неординарне, що зазвичай роблять закохані. Ніякої тобі ватри, лише виважене і стримане горіння. Та й родичі Владика бентежили — вона для них здавалася такою собі білою вороною, точніше чорною вороною в зграї білих.
Однак після того дня все в житті перемінилося. І як вона не стримувалася, а вирва уваги Влада нестримно затягувала її. Що це — обставини, жалість, емоції, кохання — штовхали її у цю вирву? Вірніше, вона сама дозволила це з собою вчинити. Розуміла, що це радше лише її вибір, аніж доля, про яку так любить гомоніти її співмешканка Орися.
Те літо складалося в її пам’яті в яскраве полотно веселого розвою та волі. Тбілісі, Алма-Ата, Єреван, Москва, Ленінград — подарунок від закоханого Влада своїй нареченій. Так її нарекли в універі, хоча Оксана з цим не поспішала. Звісно, Влад їй подобався все дужче. Ерудований, уважний, вихований, добрий, розумів її з півслова, здавалося, краще навіть за неї, на диво не розпусний, руки тримав при собі, виражаючи емоції іншим чином. Так, вона з Владом того літа стала щасливою. Поцілунки на березі Білого моря, Чорного моря, білі ленінградські ночі…
Так, і найнедоступніші фортеці здаються в полон, інколи й зброя не має вирішального значення. Скоріше то політ птаха, який летить на високій швидкості і вже не може загальмувати.
Все відбувалося надто стрімко, мов у якомусь дуже гарному та красивому кіно. Оксана наче дивилася фільм про себе і виконувала головну роль у ньому. Її несла течія, підхопивши шхуну-пір’їнку в міцні свої обійми, і чи не вперше в житті вона не пручалася, а, навпаки, майже завмирала від казкової мелодики тієї течії, бо вона зачаровувала… Але чи можна бути таким бевзем у відкритому морі, де крім благородних дельфінів та рядових риб мешкають кровожерливі акули та пекучі медузи, а ще ж існують стихії — шторми та дев’яті вали, рифи та скелі…
Чому вона не зупинилася тоді на старті, а гнала мов навіжена? Чому? Якби знав, де впадеш, то підстелив би собі. Закрутило її у шаленому танку, завертіло. І найважливіше, що чомусь і не робила спроб зупинитися.
В Києві, на місточку Кохання вона сказала Владові «так»…
Весілля зробили гучним, попри невдоволення Влада, бо ще хтось буде милуватися його дружиною — це неподобство. Він навіть до власного весілля ревнував свою Оксанку. В найкращому київському ресторані зібралася еліта Києва. З Оксаниного боку — лише найближча родина, від Влада — знані та потрібні люди міста. Таких назбиралося до півтисячі. Оксані до всього цього було байдуже, вона далі відчувала себе легкою пір’їнкою над тим безвільним морем людських образів та вад. Її батьки піднесено прийняли своїх так званих нових родичів. Це ж так приємно, коли ти знаєш, що віддаєш свій найбільший скарб в добротні руки.
Батьки Владислава — окреміша розмова. Сигізмунд Владиславович наче й радів за сина, принаймні це досить вміло показував. Дівчинка ж бо позитивна в усіх відношеннях, а те, що з не зовсім їхнього кола, у світлі останніх віянь у державі здавалося навіть цікавим. Так і сказав єлейним голосом. Хоча, швидше за все, то була чергова личина, запопадливо приклеєна на обличчя. Навіть дволиким Янусом це не назвеш. Дивувала реакція Ірени Георгіївни, вірніше відсутність будь-якої. Зустрічалися для обговорення весільних питань лише з Сигізмундом Владиславовичем. Так, одного разу вона прийшла на спільний обід з Оксаниними батьками. Стиснуті до білого губи, сірі шкляні очі. Вона за дві години перемовин не зронила і півслова. Лише мовчки сиділа, бліда, наче мармурова статуя, зосередивши погляд на стіні навпроти, і раз по раз відсьорбувала мінералку. Влад час від часу зиркав у її бік, очі сина при цьому не обіцяли нічого доброго для матері. Оксані аж похололо всередині від поміченого. Однак коли він переводив погляд на Оксану, то відразу змінювався, виходило сонце, і воно було таке лагідне… Дивувало дівчину ще одне — Ірена Георгіївна не робила жодних спроб зустрітися з нею, навіть випадково вилаяти, пригрозити або ще якось отруїти життя. Не вірила Оксана, що жінка перемінилася, швидше за все, чекала слушної нагоди. Женячка сина — це ж не вирок. Але, можна не сумніватися, вона надолужить згаяне, як вмілий та терплячий хижак, лише зачаїлася…
Весілля пригадується Оксані калейдоскопом безконечно-пістрявих образів, наче блискучий новорічний дощик.
От нареченій з голови свекруха скидає фату, звичай такий, натомість кладе хустину — символ жіноцтва. Очі жінок зустрічаються: тієї, що віддає у руки тій нахабній чужинці селючці найбільший у світі скарб — свого сина, і тієї, молодої-нареченої, залюбленої у життя, в добро, у людей, яка ще досі вагається, чи готова нести нову для себе ношу. Оксанине сонце в очах вдаряється об кригу в погляді Ірени Георгіївни, навіть підняті кутики вуст у дбайливо приклеєній усмішці не рятують ситуації. Оксана відчуває, як з її плеча злітає додолу легка фата безтурботності, а натомість жінка, яка мала б стати її другою мамою і, Оксана впевнена, нею ніколи не стане, кладе хустину важкою крижаною наміткою.