Трава нічого не ховає
Шрифт:
Я стрибнув.
Велика гілка, що росла вздовж будинку, була вкрита снігом і слизька, на мить мені здалося, що я зараз зірвусь. Але я втримався.
Я почав висвистувати якусь мелодію. І думав про те, що в горах тепер багато снігу й завтра туди напевне наїде повно лижників, що зима все-таки чудова пора. А як забагато сонця, то погано. На сонці людина розімліває. Норвегія — країна, де влітку тепло, а взимку холодію. І багато снігу. Аби тільки не ця клята гілляка Як гарно й біло навкруги, покрили пагорби сніги…
Я обхопив стовбур лівою рукою і підняв праву з пилкою. Я хотів відпиляти гілляку біля самого стовбура. Добридень, зелене, духмяне дерево…
Ха-ха-ха… Я хотів сказати: на добраніч, зелене духмяне дерево… Чи, краще, прощай…
Я підняв пилку, приклав до гілляки і раптом випустив її. Наче вві сні я почув, як вона, ледь дзенькнувши, впала на сніг піді мною.
Я витріщив очі на гілляку перед самим своїм обличчям, так близько, що мені легко було досягти її. До неї, біля самого стовбура, було щось прив'язане. Щось брунатно-зелено-сіре.
Я наче був п'яний і раптом протверезів. Або прокинувся зі сну. Наче знов став нормальною людиною після божевілля.
Я знав, що то за річ. Я вже її бачив і тепер відразу впізнав.
То була торба на шитво панни Лунде. її порожню хтось обмотав навколо гілляки при самому стовбурі, зверху обперезав у кілька разів стрічками від неї, а потім стрічки зав'язав у чималий вузол. Мені довелося добре наморочитися з ним. Я тримався за стовбур лівою рукою, а правою розплутував вузол.
То була не така легка робота. Торба мокла під дощем, тоді замерзла, на неї падав сніг, потім танув, тоді знов падав сніг. Цілих два місяці.
Але мені пощастило відв'язати торбу. Вона була лубка від морозу. Я на мить відпустив стовбур, уперся в нього спиною й заходився обома руками розрівнювати торбу. Але не зміг до кінця розрівняти, крига не дуже танула, та й руки в мене були закоцюблі.
Я сховав торбу за пазуху під піжаму. її треба було берегти. А я ще мав злізти з ялини, і для цього потрібні були обидві руки.
Я аж тепер усвідомив, що сиджу босий на дереві метрів за вісім від землі й що гілля того дерева обмерзле й вкрите снігом.
Холоду від торби в себе на грудях я не відчував, узагалі нічого не відчував. Я думав тільки про те, щоб злізти з ялини, та ще й якомога обережніше, а для цього потрібна була велика вправність.
Найнижча гілляка, обмерзла і слизька, була десь за два метри від землі. Я просто повис на ній і відпустив руки. Сніг був м'який, хвилину поборсавшись у ньому, я підвівся.
Я не змерз, тільки думки, що снувалися в моїй голові, були холодні й чіткі. Хоч би хто прив'язав торбу панни Лунде до гілляки, він добирався до ялини звідти, звідки й я, що знайшов її. Хоч би хто він був, а зробив те саме. Став на підвіконня в моїй кімнаті і стрибнув на гілляку. А обмотавши торбу навколо гілляки й прив'язавши її, знов зробив те саме, що я. Зліз з ялини, а коли донизу лишалося метрів зо два, стрибнув додолу.
Я підняв пилку, обійшов будинок і подзвонив у вхідні двері. Вони відчинилися майже зразу. їх відчинила Люсі. її досить довге біляве волосся було розсипане по плечах.
— Ти не спиш, Люсі?
— Я?.. Ні, Мартіне, ти ж схопиш запалення легень! Ти що, з глузду з'їхав? Що ти робив надворі? Швидше заходь!
Думаючи про своє, я й справді зайшов не відразу, а зупинився перед дверима й запитав, чого Люсі не спить. Вона замкнула за мною двері.
— Мені захотілося погуляти, — сказав я.
— У піжамі? І босоніж… У лютому, коли надворі чотири градуси морозу! Так і померти можна, Мартіне. Ти таки справді збожеволів. Чи, може, ти сновида? Якби в цьому домі була горілка… Ключі від льоху в чоловіка, коли там щось є… Може, зварити тобі кави, Мартіне? Я миттю…
Вона була щиро стурбована. І ні на мить не засумнівалася, що я вийшов погуляти в піжамі. Навіть не поставила звичайнісінького запитання: «Чого було йти в піжамі?»
— Усе гаразд, — мовив я. — Іди лягай, Люсі. Дякую, що ти мені відчинила. Мені треба було б узяти з собою ключа.
— Я…
— Іди лягай, Люсі.
Якусь хвилю вона дивилася на мене, і я, мабуть, уперше помітив у її погляді щире почуття — справжню тривогу, що я можу дістати запалення легень. Потім вона обернулася, перейшла вестибюль і піднялася сходами на другий поверх, постукуючи високими підборами черевичків.
Вона виконала наказ. Я цього аж ніяк не сподівався.
Що ж, вона дружина полковника. Мабуть, звикла виконувати накази.
Я зайшов до вестибюля й почекав, поки стихли її кроки на сходах і зачинилися двері до її спальні.
Тоді кинувся до телефону.
— Карле Юргене, це Мартін. Негайно пришли сюди свого Ев'єна. А сам їдь до Крістіана. До нього ближче. Я прийду, як тільки зможу… як тільки сюди прибуде Ев'єн…
Карл Юрген ні про що не спитався. Ну й робота в людини! Тебе будять серед ночі, і ти маєш бути готовий братися До діла.
Я стояв у вестибюлі, чекаючи ка Ев'єка. Час від часу я несамохіть мацав торбу в пазусі. Я відчув її під пальцями, але ще дужче відчував, що піжама мокра, адже криги на торбі вже розтанула.
Не знаю, скільки я отак простояв. Мені здавалося, що цілу вічність. Але тепер я думаю, що, мабуть, не більше як хвилин десять. Ев'єн напевне гнав машину, багато перевищуючи дозволену швидкість — вісімдесят кілометрів на годину.
Йому не довелося дзвонити: я стояв у відчинених дверях,