Трава нічого не ховає

Нюквист Герд

— Слухай-но…

— А після батька спадкоємиця — я. Разом з Люсі.

Кому, як не мені, знати сучасних підлітків!

Я протягом багатьох років щодня спілкувався з ними в школі Бріскебю. Люди кажуть, що вони всі однакові. Люди взагалі кажуть багато дурниць. Кожний підліток — це особистість, так само, як і кожне немовля. Яскравіше виявлена особистість, ніж доросла людина

Мабуть, тому, що Вікторія жила так відлюдно, була так негарно вбрана, що вона не мала товаришок і мешкала з багато старшими за себе людьми, які свій невеличкий

світ зробили її світом, що вона була така зворушливо недосвідчена, я не міг повірити, що вона здатна так тверезо міркувати про юридичні питання. Я завжди забуваю рахуватися з фактом, що в кожній жінці ховаються найнесподіваніші таємниці. І в тоненькій, негарно вбраній Вікторії з чорною гривкою і ясними зеленими очима також.

— То що тобі незрозуміле в поведінці генерала Брега? — запитав я.

— Битва під Чатунгою, — відповіла вона. — Я розумію генерала Гранта. А Брега не розумію. Він стягнув свої загони з флангів. Якби він напав з боків і затис генерала Гранта в кільце, тому довелося б відступати…

Що ж, недарма вона була дочкою полковника.

— Я також не розумію його, — мовив я, цілком вибитий з колії. — Треба сприймати це просто як історичний факт.

Вікторія весь час знаходила спосіб збити мене з пантелику. В її присутності я не почував себе безпечно і з різних причин остерігався її. Під час навчання я пильнував, щоб між нами за столом була достатня відстань. І взагалі я мав оберігати її невідомо від чого. «Я боюся за Вікторію», — сказав мені її батько.

Ми провчилися ще тиждень, і лютий перейшов у березень.

Одного вечора ми грали в карти. Вікторія була якась на диво тиха. Це мені не подобалося.

Потім ми прослухали останні вісті.

Полковник Лунде вмикав радіо у вітальні тільки для того, щоб послухати останні вісті й повідомлення про погоду.

— Буде відлига, — сказав він. — Та вже й пора. Цієї зими нападало забагато снігу. Ну що ж, на добраніч.

Усі підвелися. Тут усе робили за командою полковника Лунде. А команду йти спати він давав після останніх вістей. Завжди.

— Я вимкну світло, — сказав я.

— Дякую, доценте Бакке.

Вони всі вийшли, і я почув, як на другому поверсі застукали двері. Я знав, що той, хто останній піде до ванної, митиметься під найхолоднішим душем. Звичайно це був полковник Лунде або я. Сьогодні останнім мав бути я.

Я відчинив вікно й випалив дві сигарети. Полковник Лунде не любив запаху тютюнового диму. Я погасив останній недопалок, зачинив вікно, вимкнув світло й піднявся нагору, щоб помитися під холодним душем і лягти спати.

Як звичайно, в коридорі на другому поверсі було темно. Полковник Лунде ощадив електрику. І, як звичайно, там було зовсім тихо.

Чи, може, не зовсім?

До мене долинув ледь чутний звук, який я спершу навіть не зміг визначити. Я завмер і почав прислухатися.

Звук долинав з кімнати Вікторії.

Я підійшов до її дверей і знов прислухався. І збагнув, що то був за звук.

Вікторія плакала.

Не ридала, не хлипала, і саме це було найстрашніше.

Я постукав у двері. Вона не озвалася. За дверима стало тихо.

Я постукав ще раз.

— Вікторіє, це я.

Я говорив пошепки, але був певен, що вона мене почула. Аби тільки не почув ще хтось.

— Можна мені зайти, Вікторіє?

Вона й цього разу не відповіла. Я відчинив двері й зайшов.

Вікторія ще не лягла. Вона сиділа біля нефарбованого письмового столика, поклавши голову на руки, й не підвела її, коли я зайшов.

Я взяв стільця, що стояв біля залізного ліжка, й присунув до столика. Я не знав, що мені робити.

— Вікторіє, — почав я, — може, ти скажеш мені, чого ти плачеш?

Вона шморгнула носом. Я взяв хусточку з кишені на грудях і подав їй.

Вона підвела голову й обернулася до мене разом зі стільцем. Вигляд у неї був такий нещасний, що в мене стислося серце. Може, це звучить банально, але в мене справді стислося серце.

— Я плачу не того, що ти думаєш, — відповіла вона Мені стало страшно.

Вона всміхнулася.

— Нема чого лякатися, Мартіне…

Мабуть, я помилявся, вважаючи, що в мене таке незворушне обличчя, як у гравця в покер. Або, може, Вікторія, з її дивовижним чуттям уміла читати думки людей з їхніх облич.

— Не такий це страх, як ти думаєш. Я нічого не думав.

— Чого ти плачеш, Вікторіє? Вона зім'яла в руці хусточку.

— Сьогодні мій день народження.

Бідолашна дівчина. Сьогодні її день народження, і ніхто про це не згадав, не привітав її.

— Вітаю тебе, — мовив я.

Вона всміхнулася. Мені здалося, що після дощу виглянуло сонце. Але я розумів: коли я вже почав думати про сонце після дощу, то треба бути насторожі.

— Дякую.

— І… і скільки ж тобі сьогодні минуло років, Вікторіє?

— Двадцять один, — відповіла вона.

Я почував себе справжнім йолопом, і, мабуть, це було видно по мені. Вона знов повернулася до столика, витягла шухляду, дістала з неї папірець і подала мені.

— Ось, Мартіне, моя метрика. Ніхто не вірить, що мені стільки років…

Я витріщив очі на метрику.

А я, дурень, гадав, що їй років шістнадцять або сімнадцять! А все тому, що допомагав їй готуватися до екзамену за гімназію. Мені й на думку ніколи не спадало запитати про її вік. Я був поцілував її, та ще й зарозуміло заявив, ніби відчув те саме, що поцілував би тичку.

— Виходить, ти… ти вже доросла, Вікторіє…

Не вельми дотепне зауваження.

— Виходить, що так.

— Вікторіє, — мовив я. — Знаєш що? Сиди тут. Замкни за мною двері. Нікого не впускай і сиди. Я повернуся за півгодини. Тільки не плач.

— Я вже не плачу.

— Сиди… тобто…

— Сиди, — мовила Вікторія.

Я поїхав до себе додому на Гавсфіордсгате, мчав, перевищуючи дозволену швидкість.

Коли я зайшов до помешкання, мені здалося, наче я опинився в чужому домі. Я тут не був більше як два місяці. І якийсь дурень захотів мешкати в цій модерній розкішній квартирі? Тим дурнем був я.