Трава нічого не ховає
Шрифт:
Професор кашлянув і знов поправив краватку. На обличчі в нього була знуджена міна.
Ми з Карлом Юргеном втупили в нього очі. Крістіан усміхався.
Мене обурив той недорослий павич.
— А можна сказати це людською мовою? — запитав я.
— Я завжди говорю людською мовою, доценте Бакке.
Хоч якою він мовою говорив, а ясно було одне: спеціальна термінологія не для звичайних людей.
— Я вам усе поясню, — мовив Крістіан. — Ви не заперечуєте, професоре?
Той усім своїм виглядом показував,
— Усе так і є, як сказав професор, — мовив Крістіан. — Просто нікому в житті так не пощастило, як мені. Я легко поранений у легеню, і в плевру попало трохи повітря. Це означає, що мені доведеться полежати два тижні в постелі.
— Це означає, що не тільки вам, докторе Бакке, але й трьом або чотирьом іншим людям надзвичайно… гм… пощастило, як ви висловились. Кулю щось затримало. Може, у вас було щось у нагрудній кишені. А то вона могла б легко вбити ще кількох чоловік, які стояли перед вами.
— Кулю… — почав я.
— її знайдуть, — перебив мене Карл Юрген. — Мої люди вже більше як годину обшукують Голменколен. Ти ж мені сказав, де ви стоятимете, а Крістіан, що опритомнів раніше за тебе, докладно змалював те місце.
— А вбивцю? — мовив я.
— Це зовсім інше питання, — крижаним голосом сказав Карл Юрген.
— Я не можу зрозуміти, навіщо комусь було вбивати доктора Бакке, — мовив професор,
— Мене хотіли вбити тому, що я Наймудріша Голова Прерій, — відповів він.
— Що? Кажіть по-людському! — розсердився професор.
— А він і каже по-людському, — відповів я, відчуваючи, що поводжусь як хлопчак. — Наймудріша Голова Прерій — той, кому надто багато відомо.
Професор навіть не вшанував мене поглядом.
— Одужуйте докторе Бакке, — сказав він. — Я загляну до вас завтра. Сьогодні вночі, здається, чергує сестра Карін.
За мить сестра Карін, усміхаючись, уже з'явилася в дверях.
Я мало знав не зомлів. Але цього разу з іншої, куди приємнішої причини. Бо сестра Карін була схожа на Софію Лорен, така схожа, наче це сама акторка стояла перед нами в білому халатику з червоним хрестом, що дуже їй личив.
Навіть Крістіан на мить збаранів. Тоді всміхнувся до мене.
— Бачиш, Мартіне, на кожному кроці мене чекають приємні несподіванки.
— Мене також, — відповів я. — Лише не такі приємні.
Тому вони мене не вельми тішать.
Я сидів перед Карлом Юргеном у його кабінеті. На ратуші вибило шосту.
У палаці тепер починається церемонія вручення нагород. Годин за дві Віркола отримає свій кубок.
— Наймудріша Голова Прерій… — мовив Карл Юрген. — Той, кому надто багато відомо…
— Атож, — погодився я. — Крістіанові щось відомо, і його обов'язок розповісти нам про це.
Карл Юрген виводив олівцем риски й кружечки.
— Я не зовсім певен, що йому щось відомо, — але він, мабуть, про щось здогадується. І це злякало вбивцю, Мартіне. Ану встань…
Нічого не розуміючи, я підвівся.
— Повернися!
Я повернувся. Кілька секунд, що здавалися мені вічністю, я стояв до Карла Юргена спиною. Тоді знов повернувся до нього обличчям.
— Що це має означати? — запитав я.
— Мартіне, я не зовсім певен, що куля була призначена Крістіанові. Можливо. Але так само можливо, що вона була призначена тобі. Я раніше не звертав уваги на те, які ви з Крістіаном подібні… Слухай мене, Мартіне. Це вже робота не для тебе. Мені потрібно, щоб у будинку полковника Лун-де був хтось із моїх людей. І був там цілу добу…
Отже, пес-охоронець уже не годиться для своєї ролі. Його хочуть замінити натренованою вівчаркою.
— Про це не може бути й мови, — заперечив я. — Я пообіцяв полковникові Лунде наглядати за Вікторією і дотримаю своєї обіцянки.
— Це наказ, Мартіне. Перші дні тримайся осторонь від того будинку. Скажи їм що завгодно. Що мусиш вернутися в школу, що тобі треба навідатись до матері… щось вигадай. Зрозумів, Мартіне? Це наказ.
Здається, в кримінальному кодексі є стаття, яка передбачає кару за «опір поліції»?
— Слухаюся, — сказав я.
У двері постукали, й до кабінету зайшов чоловік у сірому костюмі.
— Ось куля, інспекторе. Ми її знайшли.
Він поклав її на стіл перед Карлом Юргеном. Маленьку, невинну на вигляд металеву кульку. Але вона мала відібрати життя в мого брата Крістіана. Я не міг відірвати від неї погляду.
— Якого калібру? — запитав Карл Юрген.
— Дев'ять міліметрів, — відповів чоловік у сірому костюмі.
— Дякую.
Чоловік у сірому костюмі вийшов.
Карл Юрген підвівся, знайшов у шафі велику папку, витяг з неї стосик аркушів і заходився гортати їх.
— Що ти шукаєш, Карле Юргене?
— Хочу глянути, який револьвер у полковника Лунде,
— Хіба ти знаєш, що в нього є револьвер?
— Він військовий. Тож напевне має револьвер. І дозвіл носити його.
Він далі гортав аркуші.
— Ось він. Полковник Лунде має револьвер системи «Люгер». До нього саме й підходять кулі дев'ятиміліметрового калібру.
— Але ж, мабуть, у багатьох є такі револьвери?
— Звичайно. Та мені важливо знати, що такий револьвер є в полковника Лунде. А з допомогою балістичного тесту дуже легко визначити, чи ця куля вилетіла з його револьвера. Ходімо туди, Мартіне, я маю кілька запитань до родини Лунде.
День тонув у золотаво-блакитному присмерку.
На вулицях, що йшли в напрямку Голменколена, зовсім не було снігу — його витоптали тисячі черевиків.