Трава нічого не ховає
Шрифт:
— Я служив. І ще й як чистив гвинтівку. Раз мені навіть не дали звільнення за те, що я її не почистив…
Я потримав гвинтівку в руках. Тоді поклав її на плече. Це був маузер з оптичним прицілом.
— Не дуже зручна річ, — сказав полковник Лунде. — Не та зброя, з якою можна непомітно ходити й пробувати когось убити. Надто велика й важка. Але з двухсот метрів я влучаю з неї в середину червового туза… Можу вам показати…
Він простиг руку по пляшку, але я встиг забрати її.
— Іншим разом, полковнику Лунде. Мабуть, нам
Він підвівся. Послухався наказу, мов автомат. Навіть якщо той наказ давав йому я.
— На добраніч.
У вестибюлі сидів сержант Ев'єн.
— Полковник Лунде вдав, ніби не помітив мене, — сказав він.
— Він трохи схвильований, — відповів я. — Довідався, що в будинку буде цілодобова охорона. І незадоволений цим. Вважає, що його ніби взяли під нагляд. Та й кому б це сподобалося…
— Нікому, — погодився сержант Ев'єн. — Нас не дуже люблять…
— Вас хтось змінить?
— Так, завтра о восьмій ранку.
В будинку запанувала тиша.
Я роздягнувся і прийняв крижаний душ. Він здався мені ще холоднішим, ніж звичайно. Потім я вернувся до кімнати.
Я взяв полковникову гвинтівку, переконався, що вона без патронів, тоді сховав її до шафи, замкнув двері й поклав ключик у шухлядку письмового столу.
Я лежав і дивився на блакитну куртку зі значком Товариства лижників, що висіла на спинці стільця поряд із ліжком.
Свято на Голмекколені. Здавалося, що це було сто років тому.
Я відразу заснув.
Коли я вранці зійшов униз, сержанта Ев'єна вже змінив інший поліцай. Але я не зразу помітив його. Він мав ідеальну зовнішність для працівника кримінальної поліції. Його ніхто б не зміг запам'ятати.
— Сержант Вік, — відрекомендувався він, підводячись.
Тоді знову сів.
Я й тепер нізащо не впізнав би його. Він міг би втертися в будь-яке середовище. Тепер він утерся в родину Лунде.
Я поїхав в Управління кримінальної поліції і зайшов просто до кабінету Карла Юргена.
— Сержант Вік уже на місці, — сказав я. — А сам я їду на кілька днів до матері, щоб трохи оговтатись, як ти мені радив.
Я почував себе, як хлопчак у літньому таборі, що звалився у водоспад і мало не потонув, а тепер його відсилають до матері, щоб він очуняв. І, як хлопчак, я радів, що опинюся вдома, в матері.
— Але я пробуду там кілька днів, — мовив я. — Як ти гадаєш, за цей час нічого не станеться?
Карл Юрген підвів на мене ясні очі.
— Я більше ні в чому не впевнений, Мартіне. Не знаю, що й думати. Крістіан почуває себе добре, але я звелів йому триматися осторонь принаймні з місяць. Працювати йому не дозволять. Коли він випишеться з лікарні, то відразу поїде додому, причаїться там і ніде не з'являтиметься.
— Так він обросте мохом, — сказав я.
— Я знаю. Але краще обрости мохом на два тижні, ніж зарости травою назавжди.
Зарости травою.
— Авжеж, — погодився я.
— Більше тебе ніщо не цікавить? — запитав Карл Юрген.
— Мене? Завжди все цікавить. А хіба є щось таке, що мене сьогодні має особливо цікавити?
— Револьвер, — сказав Карл Юрген. — Куля. Відбитки пальців.
— Ти вже дослідив їх?
— Звичайно. Це ж найлегша частина нашої роботи. Він погортав папери на письмовому столі.
— Лабораторія зробила балістичне дослідження револьвера й кулі. Стріляли з револьвера полковника Лунде. Відбитки пальців також було дуже легко визначити.
Я затамував подих.
— Вони належать пані Люсі, — сказав Карл Юрген.
Люсі з синіми, як проліски, очима. Люсі, яку завжди вабило все блискуче. Люсі зі своїми прорахунками й розчаруваннями. Важко було повірити, що стріляла вона.
— Я не можу повірити в це, — мовив я. — Люсі… вона… вона не така людина…
— Не яка?
— Не така, щоб стріляти комусь у спину.
— А ти вважаєш, що панна Лунде чи Вікторія такі люди, щоб стріляти комусь у спину?
— Отже, ми можемо однаково підозрювати кожного з них.
— Виходить, що так. Ти її заарештуєш?
— Ні. Почекаю кілька днів. Якщо ми її заарештуємо вже сьогодні, то не посунемося далі.
— Я не розумію.
— Заарештувати когось завжди можна. Найлегше заарештувати людину, що залишила відбитки пальців на револьвері. Але важливіше дізнатися, навіщо вона взяла в руки той револьвер. Чому вона стріляла? Я цілком певен, що вона нічого більше не зробить, знаючи, що Крістіан принаймні на місяць вийшов з гри. І я б хотів дізнатися ще одне: що сховане на горищі?
— І ти гадаєш, що Люсі його знайде?
— Не знаю. Але я хочу дати їй шанс.
— Хочеш дати їй шанс знайти те, що шукають усі й не знаходять, а потім заарештуєш її за спробу вбити Крістіана?
— Так.
Я дивився на Карла Юргена. На свого давнього приятеля.
— Погана в тебе робота, Карле Юрген. Доводиться робити неприємні речі.
— Так. І будь певен, що мені не завжди хочеться їх робити.
Я купив великий флакон парфумів «Жолі Мадам» і поїхав через Берум у Бакке, де мешкала моя мати.
Садиба мирно купалася в березневому сонці — воно віддзеркалювалось у вікнах теплиць, сніг на подвір'ї під його промінням уже розтанув. Мати зустріла мене з материнським захватом.
— Мартіне, синку, яка несподіванка! Ти побудеш у мене кілька днів?
— Так, — відповів я.
— Невже згадав про мої іменини?
Я витріщив на неї очі. Іменини? Який же сьогодні день? Авжеж, п'яте березня.
— Так, — збрехав я, простягаючи їй коробку «Жолі Мадам»…
— Це мої найулюбленіші парфуми, — мовила моя елегантна мати. — Звідки ти знаєш, синку?