Трава нічого не ховає
Шрифт:
Я пообідав у Театральній кав'ярні. Мені здавалося, що сьогодні мені випадає попоїсти саме в ній.
Потім поволі поїхав містом, приглядаючись до людей на вулицях, чи не побачу де русявої голови Люсі, — я знав, що так само тепер їздять усі приватні й службові машини працівників поліції.
Та, може, я перший знайду її.
Час від часу я помічав на вулиці русяву голову й щоразу здригався. Здригався двічі: спершу, коли думав, що то Люсі, а потім, коли мало не наїздив на передню машину. Поліція ні на кого не наїздила. В
Проте я не знайшов.
Стемніло, на вулицях засвітилися ліхтарі, замигтіли світляні реклами.
У Студентському парку стало людно, спалахнули прожектори, які освітлювали фасад Національного театру. Що вони сьогодні можуть ставити? Я вже не був у театрі багато місяців. Ага, згадав, я читав у газеті. «Будівничий Сольнес». До речі, будівничий Сольнес упав з башти.
Якщо я знайду Люсі, то… То що я зроблю? Я не знав. «Якщо я напишу контрольну з математики, доценте Бакке, то після зимових канікул не запускатиму уроків. Даю слово…»
Та Люсі — не математика. Я не знав, що мені робити. Не міг же я їздити вулицями цілу ніч і шукати її русявої голови. Крім того, вона могла накинути на голову хустку.
Ця остання думка приголомшила мене.
Дарма шукати, можна їхати додому й переодягтися в тонший костюм. Надворі вже по-весняному тепло.
Я не сів у ліфт.
Не було чого поспішати.
Я поволі підіймався сходами на п'ятий поверх. Чим довше я йтиму, тим далі відтягну неприємну хвилину. В мене було таке почуття, що я не матиму сили вернутися в дім полковника Лунде на схилі Голменколена, не знайшовши Люсі.
Я вийняв з кишені маленьку в'язочку ключів. їх було тільки три: один від школи в Бріскебю — далекої, мирної школи, другий від дому полковника Лунде, а третій від мого помешкання на Гавсфіордсгате.
Я вткнув ключа в замок і відімкнув двері. Тоді зайшов до передпокою, зачинив за собою двері і ввімкнув світло. Я ще трохи відтягну повернення, коли піду до кухні й вип'ю пива, а вже потім переодягнуся.
Я пройшов передпокоєм до кухні, вмикаючи дорогою світло.
Ось вона — моя взірцева, аж занадто практична кухня. Скрізь цілковитий лад, як і два місяці тому, коли я залишив її. Я любив лад — мабуть, почав набувати звичок старого парубка.
Під вікном, за яким уже було темно, стояв стіл, а обабіч нього — два стільці. Мені здавалося, що я завжди присував їх до самого столу. А виходить, що ні: один стілець стояв боком.
«Хто їв із моєї мисочки?» — запитав найменший ведмідь.
Я зайшов до вітальні і ввімкнув світло.
Освітлена однією лампою, що висіла під стелею, вона здалася мені великою і холодною. Я заходився вмикати й інше освітлення: лампу на письмовому столі, потім біля полиці з книжками і торшер за своїм персональним кріслом біля каміна. В це крісло я сідав увечері почитати.
Виявилося, що його надто близько присунено до каміна.
«Хто сидів у моєму кріслі?»— запитав більший ведмідь.
У мене зашпигало в потилиці. Я геть забув, що там було далі в казці. А в дитинстві це була моя улюблена казка. Що в біса сказав найбільший ведмідь?
Я перейшов їдальню й відчинив двері до спальні. І тієї миті загадав слова найбільшого ведмедя.
«Хто спав на моєму ліжку?»— запитав він.
На моєму ліжку спала Люсі.
На моєму ліжку!
Я ввімкнув світло. Вона була вкрита ковдрою по саму шию, видніла тільки русява голова, та голова, яку я шукав цілий день.
Тієї миті я збагнув, скільки правди є в дивному вислові: «Кров захолола в жилах». Я відчув, що чуб у мене на голові став сторч. Не знаю, скільки я так стояв біля дверей і дивився на русяву голову, що непорушно лежала на моїй подушці.
Та нарешті я підійшов ближче.
Люсі спала.
Спокійнісінько спала собі!
Хвилину я дивився на неї. Вві сні обличчя в неї було оголене й беззахисне, наче в дитини, навіть спала вона по-дитячому, розтуливши губи.
Я ввімкнув світло на нічному столику. Люсі не ворухнулась.
— Люсі! — покликав я. Вона ледь засовалась.
— Люсі!
Вона розплющила сині очі, обвела кімнату сонним поглядом, тоді спрямувала його на мене і зразу ж рвучко сіла и натягла ковдру до самої шиї.
— Мартіне!… Ти налякав мене до смерті! Отакої! Я налякав її до смерті!
Це ти налякала мене до смерті, Люсі. Налякала до смерті цілу свою родину й підняла на ноги всю поліцію.
— Поліцію?.. Мартіне… ти мусиш допомогти мені. Я… поліцію…
І зненацька, без будь-якого переходу, вона заплакала. Занурила голову в подушку й нестримно заридала.
Я сів і почав чекати. Вирішив дати їй виплакатися. Сподівався, що колись же вона має перестати. Поспішати мені було нікуди.
За якийсь час Люсі й справді перестала плакати, тільки схлипувала. Потім повернулась і глянула на мене.
— Ти не дозволиш їм забрати мене, Мартіне? В її синіх заплаканих очах прозирав страх.
— Накинь па себе халат і ходімо до вітальні, Люсі. Там нам буде зручніше говорити.
— Мій халат…
Вона відгорнула ковдру, і на мить я подумав про її давні хитрощі. Згадав мережива, викот і прозорий нейлон.
Та ось вона встала з ліжка, і я отетерів: на ній була моя піжама!
— Дай мені свій, Мартіне. В тебе є якийсь пристойний халат?
— Мій халат у полковника Лунде, — відповів я. — Візьми купальний.
— Він надто великий, — мовила вона.
Аякже, мій купальний халат для неї надто великий! Я відчув, що починаю лютувати на неї. Але був не такий засліплений цим почуттям, щоб не зрозуміти: я лютую тому, що в мене відлягло від серця. Люсі ніхто не вчинив ніякої кривди.
— Ходімо до вітальні.