Трава нічого не ховає
Шрифт:
— А тепер вона десь зникла, — сказав я.
Каменяр опустив очі. Тоді зняв окуляри й заходився протирати їх. А протираючи, дивився на мене, і я вперше чітко побачив його очі — ясні, сірі очі, з дивним, спрямованим на мене поглядом, як у всіх короткозорих людей, коли вони знімуть окуляри й дивляться на тебе, не усвідомлюючи цього. В жінок той погляд здається просто вимогливим.
Каменяр знов надяг окуляри, і погляд його став звичайним.
— Ви її бачили? — запитав я. — Тобто чи бачили після того, як зустрічалися в
— Так.
— Коли?
Він знов узяв у руки різець. Це був його рятівний пояс, неусвідомлений привід зробити паузу.
— Позавчора ввечері, — відповів він.
Дивина. Така дивина, що майже неможливо було повірити в неї.
Він прочитав мої думки.
— Мені також дивно, — мовив він. — Я замкнув майстерню й пішов додому. Перетнув перехрестя біля Майорстюена, бо мені треба було на Кіркензаєн. А пані Люсі саме поминула мене…
— Вона вас бачила? Впізнала?
— Не думаю. Вона дивилася просто поперед себе.
— Який у неї був вигляд?
— Такий, як описано в повідомленні.
— Я маю на думці обличчя… вираз її обличчя?..
— Не знаю. Все сталося так швидко… Я дуже короткозорий.
— І ви повідомили про це поліцію?
— Так. Відразу повідомив кримінальну поліцію міста Осло, тільки-но почув оголошення. В мене вдома немає телефону. Довелося дзвонити з кіоску.
Каменяр зробив усе, що належало. Повівся як порядний громадянин. Зрештою, нічого іншого я й не сподівався від нього.
Мені треба їхати далі, — сказав я. — Хочу вам тільки ще одне нагадати. Ви пам'ятаєте, що обіцяли мені? Що приїдете, коли я почую «голос» і покличу вас.
— Так.
Тоді я не знав, що скоро пошлю по нього й що саме цей худорлявий каменяр з різцем у міцних гарних руках, який відкладав гроші, щоб навчатися співу, остаточно допоможе нам відгадати загадку.
Карл Юрген сидів за столом і диктував.
Біля нього, тримаючи в руці записник, стояв поліцай у формі. Олівець швидко бігав по аркуші. Я не знав, що поліцаї вміють стенографувати. Видно, я ніколи не зрозумію до кінця, які, власне, обмежені мої знання.
— Я покличу вас потім, — сказав Карл Юрген. Поліцай згорнув записник, сховав його разом з олівцем до кишені на грудях, старанно застебнув її і, докірливо глянувши на мене, вийшов.
Я сів. Не почекав, поки мене запросять сісти.
На стомленому обличчі Карла Юргена проступали зморшки.
— У тебе такий вигляд, паче ти не спав, — сказав я.
— Кляті репортери… Видно, хтось із них пронюхав, що ми були на могилі Вікторії Лунде. А тепер ще й пропала Люсі Лунде. Я з жахом чекаю вечірніх газет. Мені вже ввижаються заголовки…
— «Полковник Лунде — Синя борода»? — мовив я.
— Щось таке.
— А як решта членів родини?
Карл Юрген креслив рисочки і кружальця.
— То дуже дивні люди… Я сам був у них, тобто сам поїхав туди, коли надійшла заява, що пані Люсі Лунде звикла. Тільки взяв із собою ще одного поліцая, що мав записувати все. Ми відразу передали прикмети: я подзвонив в управління з дому полковника… Про це повідомлено всі патрульні машини, всі поліційні дільниці в країні. А також радіо і телебачення…
— Ти говорив про родину Лунде, Карле Юрген. Що означають твої слова: «То дуже дивні люди»?
Карл Юрген визирнув у вікно.
— Вони дуже витримані, — мовив він. — Хоч би що сталося, а по них цього не видно. Завжди коли говориш із ними — а я вже мав нагоду не раз говорити з ними, — жодне не міняє виразу обличчя. Всі холодні й байдужі.
— Хіба вони не стурбовані?
— Якщо й стурбовані, то принаймні мені цього не показали.
— А хто з них повідомив прикмети? Тобто хто з них знав, як Люсі була вдягнена і коли пішла з дому?
— Панна Лунде. Але аж після того, як полковник Лунде і Вікторія цілу хвилину мовчки дивилися в простір. Нарешті панна Лунде, видно, вирішила, що треба щось сказати. Вона спостережливий свідок. Добре запам'ятала, як пані Люсі Лунде була вбрана, і знала, коли вона вийшла.
— І ця подія ніяк на них не вплинула?
— Зовні не вплинула. Вони належать до давньої школи.
А давня школа вимагає від людини, щоб вона вміла володіти собою. По-моєму, всі Лунде, вся родина вважає, що негарно, коли в їхньому колі стається якесь неподобство.
— Нічого собі неподобство! — сказав я. — Два замахи на життя і одне зникнення.
На письмовому столі задзвонив телефон. Я дивився на Карла Юргена, поки він слухав, що йому казали. І знов мене вразило, яке в нього втомлене обличчя.
— Я зараз буду, — сказав він.
— Це… це щось… — почав я.
— Ні. Нічого. Тобто мене викликають у справі. Треба негайно йти. Ти вже вибач мені, Мартіне.
— Ну що ти, — сказав я. — Я теж іду. Мені кортить самому пошукати Люсі.
Я не знав жодної душі, з ким би Люсі була знайома. «Вона ні від кого не переказувала вітання», — сказала моя мати.
Я поїхав у Норвезьку оперу. Там дехто ніколи й не чув про Люсі Лунде, дехто тільки чув, що така є, а кілька людей навіть пам'ятали її. Тих кілька, що пам'ятали, не бачили її майже два роки, відколи вона вийшла заміж. А крім того, поліція вже побувала в Норвезькій опері.
Я навідався до двох меланхолійних поетів і до автора детективних романів, що були членами правління Товариства аматорів поезії. Поетів я знайшов у редакціях їхніх газет. Один писав статтю про труднощі збуту яєць перед велико-днем, а другий — готував звіт про засідання стортінгу. Обидва на вигляд були пригнічені. Люсі Лунде вони не бачили. Автор детективних романів ще спав. Рідкий чуб звисав йому на лоба, він насилу продер очі. Потім надяг халат і поплентався до кухні по пиво. Він також не бачив Люсі Лунде.