Трава нічого не ховає
Шрифт:
— І це правда.
— Так, але мені здається, що панна Лунде знає більше, ніж вона каже. А мати сказала…
Карл Юрген і Крістіан пересміхнулися.
— Нема чого сміятися. Вам смішно, що я посилаюся на матір. А вона дуже розумна. Вона сказала, що в будинку полковника Лунде всі носять наліпки.
— Наліпки?
— Атож, — відповів я. — Ти, Крістіане, сам щойно так сказав.
— Які наліпки?
Я відчув, що в Крістіана міцне віскі. Але водночас воно трохи розв'язало мені язика.
— На
— І який висновок робить мати з цих наліпок?
— Що тими наліпками вони хочуть переконати інших, а надто самих себе, ніби вони такі і є насправді.
Крістіан глянув на мене.
— Я не сподівався, що мати…
— Вона цілком схожа на тебе, — відповів я. — Чи, краще сказати, ти цілком схожий на неї.
— А полковник Лунде? — запитав Карл Юрген. — Яку наліпку твоя мати дала йому?
Поки він не запитав мене, я про це не думав.
— Ніяку, — відповів я. — Полковник Лунде — солдат. Для нього існують тільки наказ і дисципліна. Він сам колись казав мені про це.
Задзвонив телефон.
— Не бери трубки, — мовив Крістіан. — Мене тут немає. Я лежу в лікарні смертельно хворий і одужаю не раніше, як за два тижні… через місяць після того, як хтось вистрілив у мене.
Ми мовчали, слухаючи дзвінок. Нарешті телефон замовк.
— Це напевне сестра Карін, — мовив Крістіан з радісною надією в голосі.
— Якби я міг знайти причину… — мовив Карл Юрген. — Певніше, зрозуміти мотив. Але не можу. Не бачу, задля чого все це робиться. Хіба лише задля того, що прабабуся Лунде сховала на горищі. Але щоб уся родина надавала такої ваги словам старої жінки, яка, мабуть, уже здитиніла.
Крістіан глянув на нього.
— Не думаю, щоб прабабуся Лунде здитиніла, як ти висловився. Склероз і стареча недоумкуватість — спадкові хвороби. Але ні в панни Лунде, ні в полковника Лунде не видно жодних ознак склерозу. Я б навіть сказав, що навпаки: вони, як на свої роки, мають дуже ясний розум. До речі, склероз починається після тридцяти років. Я цілком певен, що прабабуся Лунде казала правду.
— То хіба не краще зібратися всією родиною і податись на горище шукати того, чого вони шукають кожне окремо? — мовив я. — Воно ж залишиться в родині.
— Так, у родині. Але вони бідні, хоч воліють не думати про це. І горді, нічого не показують. Полковник Лунде з усієї сили прикидається, наче в його родині не сталося ніякого замаху на життя. Розкладає свої пасьянси…
— Вбивці страшенно не пощастило, — мовив я.
Карл Юрген налив собі другу чарку. Я не повірив своїм очам.
— Чого панну Лунде хотіли прибрати з дороги? І чого хотіли прибрати з дороги тебе, Крістіане?
— Чого панну Лунде хотіли прибрати з дороги, я здогадуюсь. А чого мене — знаю напевне.
Карл Юрген добре хильнув із чарки.
— Знаєш і не кажеш мені?
— Ні, не кажу. Бо ти зробиш із цього свої висновки й відразу когось ув'язниш. А твої висновки в цьому випадку були б хибні.
На обличчі в Крістіана раптом проступив знуджений вираз. Такий самісінький, як у того маленького професора в блакитній краватці. Фахівці завжди мають таку міну, наче звичайні люди не здатні їх зрозуміти.
— Ті наліпки — важлива річ, — сказав він. — За однією з них схована відгадка злочину.
— У полковника Лунде немає наліпки, — заперечив я.
— Багато людей саме такі, яких вони з себе вдають, — мовив він. — От тільки хтозна, яких вони з себе вдають.
Я спробував збагнути це загадкове твердження, але не зміг.
Принаймні було ясно, що мій брат Крістіан узяв справу у свої руки, а ми з Карлом Юргеном, мов два студенти, слухали його теревені.
— Чого ж нам тепер треба боятися? — запитав Карл Юрген.
— Тепер немає ніякої небезпеки. Тимчасово. Немає, Люсі поки ховається і поки я змагаюся зі смертю в Улеолській лікарні. Але потім…
— Що потім?
— Потім ми опинимося там, звідки почали. Коли Люсі знайдеться і я одужаю, над нами знов нависне небезпека. І вбивця втретє вже не дасть маху.
Я налив четверту чарку нерозведеного віскі.
— Але ж ти не можеш ховатися до судного дня, Крістіане.
— Не можу.
Я випив чарку і силою волі спрямував увесь алкоголь у сірі клітини мозку.
— Знаю, що треба зробити! — вигукнув я. — Знаю!.. І чого я раніше не подумав про це! Я сам знайду те, що прабабуся Лунде сховала на своєму проклятому горищі. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті. Я розтрощу те прокляте горище, розтрощу там усе в друзки… Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті, повідриваю все до останньої дощечки… я…
— Ти починаєш знов те саме, Мартіне, — мовив Крістіан. — Ти забагато випив.
— Знаю, — відповів я. — Я забагато випив. Але це принаймні навело мене на думку розтрощити там усе в…
— А як ти його розтрощиш? — запитав Карл Юрген. Мені спало на думку щось інше.
— А ти не міг би цього зробити, Карле Юргене. Взяти цілий загін своїх людей у сірих мундирах…
— Я підлягаю букві загону, — відповів Карл Юрген, — а він не надає поліції права перевернути чиєсь горище догори дном на підставі самих лише чуток, що чиясь прабабуся Щось заховала там.
— А я переверну, — сказав я. — Розтрощу там усе в Друзки. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті… я…
— Мартіне!