Трава нічого не ховає
Шрифт:
Вона подріботіла поперед мене. Дивно було бачити її без високих підборів. Вона відразу стала маленька. Маленька й трохи розпатлана, мов дитина. Вона безцеремонно сіла в моє персональне недоторканне крісло, навіть простягла руку по сірники й розпалила в каміні. Але я помітив, що дрова в ньому вона розіклала як слід.
Мені довелося сісти на канапу.
— Дай мені випити чогось міцного, Мартіне.
— Не дам. Посидь, я зараз зварю кави.
Я запалив газову машинку. Так буде найшвидше. Тоді налив у кавник води і зварив
— Пий, Люсі.
Вона почала мовчки пити, мов слухняна дитина. Я також випив свою чашку.
— Я ще не цілком отямилась, Мартіне… я спала… мені снився жах, снилося, що хтось прийшов забрати мене… а виявилося, що це ти. Ох, Мартіне, коли б ти знав, як я зраділа, побачивши тебе…
Люсі поставила чашку на стіл. Чашка забряжчала об блюдце, коли вона ставила її. І, неначе хто натиснув на важілець або відкрутив кран, з очей у Люсі знов полилися рясні сльози.
Я знав жіночий плач, мені було неважко визначити, що Люсі не прикидалася.
І знов мені довелося сягнути по хусточку. Я витяг її з кишені на грудях і дав Люсі?
— На тебе можна покластися, Мартіне?
— Можна.
— Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тут опинилася.
Я більше дивувався, як вона тут опинилася, а не чого.
— Як ти зайшла сюди, Люсі?
— Я давно полювала на твої ключі і якось удома побачила їх на твоєму нічному столику. Я зробила з них відбиток і поклала їх на місце. Це ж так просто.
Вона вже заспокоїлася.
— Ти щось їла, Люсі?
— Рибні фрикадельки. В тебе сила-силенна банок із рибними фрикадельками, Мартіне.
— Я їх люблю, — відповів я.
— Але більше нічого не їла. Боялася виходити. Можна ще трішки кави?
Я налив їй ще одну чашку.
— Ти питаєш, чи на мене можна покластися, Люсі. Я відповів, що можна. Але й сам мушу тебе одне запитати. Чого ти тут ховаєшся?
Вона глянула на мене поверх чашки. Рукави моєї піжами були для неї надто довгі. Без начорнених вій і нафарбованих губ, з розсипаними по плечах, непричесаними косами вона була краща, ніж будь-коли раніше.
— Я ховаюся, бо не хочу, щоб мене арештували за вбивство, — відповіла вона.
В її голосі не було ніякої гри, вона говорила цілком щиро, просто стверджувала факт.
— Чого б тебе мали арештувати за вбивство, Люсі? Вона всміхнулася.
— Я не така дурна, як тобі здається, Мартіне. Не така дурна, як усі думають. Я певна, що Карл Юрген знайшов на револьвері відбитки пальців. Цілком певна, що моїх. Я завжди розуміла, що все це спрямоване проти мене.
— Так, відбитки твоїх пальців, Люсі. В її погляді знов прозирнув страх.
— І на тому, чим ударили панну Лунде, напевне теж відбитки моїх пальців?..
— Я подзвоню Карлові Юргену й запитаю…
— Ні, Мартіне!.. Не треба… Ти мені приятель… не дай їм забрати мене…
Чашка випала в неї з руки. Я нахилився й підняв її. Кава розлилася по килимі.
— Я мушу подзвонити Карлові Юргену, поліція не може гаяти часу на пошуки. В неї є інші, такі самі важливі справи.
— А тобі конче казати, що я тут, Мартіне? — запитала вона тихим жалібним голосом.
— Не знаю.
Я підійшов до письмового столу й подзвонив Карлові Юргену додому.
— Це Мартін. Я знайшов Люсі Лунде.
— Де?
Я помовчав.
— А я обов'язково повинен казати тобі про це?
— Залежно від обставин. Хіба вона вважає, що їй загрожує небезпека?
— Авжеж, саме так вона вважає.
На другому кінці проводу на хвилю запала мовчанка.
— Згідно з Кримінальним кодексом людина, яка вважає, що їй загрожує небезпека, і ховається, не робить ніякого злочину, навіть якщо її шукає поліція. Тобто та людина не зобов'язана виявляти свого сховку й віддавати себе в руки поліції.
Оцей мені Карл Юрген! Такий педант, що аж гидко.
— А по-твоєму, їй загрожує якась небезпека?
— Певною мірою так. їй загрожує арешт за замах на життя.
— Я знаю. Відбитки пальців на револьвері…
— Мартіне, не давай знаку, якщо вона біля тебе. Я тобі щось скажу.
З непроникним обличчям я перевів погляд на картину, що висіла над каміном.
— Ну?
— Викрутку, якою хотіли вбити панну Лунде, повернули з лабораторії. На ній ті самі відбитки пальців. Пальців Люсі Лунде.
Я роздивлявся на картину Тюгесена. Тонкі барви — відтінки золотаво-сірих. Пейзаж з бляклими дерезами, рожевою стіною і дорогою, на якій осіла біла курява.
— Їй можна залишитися тут, Карле Юргене? — Думаю… думаю, що так. Ти сказав «тут». Отже, вона в твоєму помешканні?
От йолоп, знов пробалакався!
— Нехай залишається там, де вона є. Це навіть краще. Я боюся за неї. Надто очевидні докази проти неї. Настирливо очевидні. Нехай вона дасть тобі слово, що не буде нічого робити… Мені навіть краще, що вона буде там. Я пошлю свою людину наглядати за твоїм будинком.
— Дякую, Карле Юргене.
— На добраніч.
Я на хвилину зупинився перед похмурим домом полковника Лунде.
Вже було темно, і він бовванів наче велетенська скриня на потворному підмурку, з баштою, зробленою тільки на те, щоб із неї можна було милуватися краєвидом.
Кошлаті ялини, які легенько погойдував вітер, здавалися живими примарами, охляле гілля, мов зарослі лапи, простягалося до будинку, наче хотіло задушити його. В садку лежав мокрий почорнілий сніг.
Далеко внизу вздовж фіорда мерехтіло освітлене місто. Але будинок полковника Лунде огортала темрява. Бо тільки Люсі забувала вимикати після себе світло, а її тепер не було. Світилося лише у вітальні. Я насилу змусив себе зайти туди.