Трава нічого не ховає
Шрифт:
— У тих старих будинках, що ви кажете, неймовірно цікаві горища…
Він сам не уявляв, наскільки його слова були правдиві.
— Тобто цікаво побудовані. Ось крокви… Архітектор почав накреслювати план горища так, щоб я зі свого боку бачив його у справжній перспективі, а він — перевернутим.
— А мостини йдуть отак. У той час їх клали широкі. Але дах біля крайніх мостин налягав так низько, що їх не можна було прибити. Тому ті мостини різали на клапті й заганяли їх туди, не прибиваючи.
Я затамував
Архітектор глянув на свій рисунок.
— Якби я захотів сховати щось на такому горищі, то саме отут, між двома кроквами… бачите? Між цими скісними балками, в порожнині під котроюсь із неприбитих дощок. У ці кутки горища напевне напхано різного мотлоху і скринь. Повідсовуйте їх. Але ті дошки, мабуть, за довгі роки осіли й міцно лягли на ощепину. Отож візьміть із собою лапу.
— Що взяти?
Він здивовано глянув на мене, тоді всміхнувся.
— Ну правда… звичайно… Ви не знаєте нашої термінології. Я піду й запитаю хлопців, чи в кого нема лапи, щоб позичити вам.
Завідувач відділу вийшов. Подався шукати для мене у хлопців лапу. Я почав міняти свою думку про офіційні установи. А може, це був приємний виняток? Архітектори, видно, не такі віддані всіляким параграфам і правилам.
Завідувач відділу повернувся.
— Ось вам лапа, — сказав він.
Виявилося, що то важкий залізний стрижень десь із півметра завдовжки, з одного боку загострений, а з другого роздвоєний і ледь загнутий.
— Нею можна і вбити когось, — сказав він. — Але ми, архітектори, мирні люди. Ми нею відриваємо лиштви й дошки. Будь ласка. Потім повернете її нам. А ось рисунок і число журналу на той випадок, якби ви щось забули.
Його очі ласкаво всміхалися за скельцями окулярів.
— Щиро вам дякую, — мовив я. — Може, і я міг би вам чимось стати в пригоді?.. Я був би дуже радий…
На мить він задумався. І раптом із нього наче почали спадати роки: переді мною сидів вісімнадцятирічний хлопець.
— Як ви думаєте, на тому горищі не може бути старого клаксона?
— Вибачте… чого?
— Такого ріжка, що колись чіпляли збоку до машини, поряд із водієм. Я реставрую давні автомобілі. Саме тепер лагоджу «максвела» випуску тисяча дев'ятсот дванадцятого року.
— Якщо тільки такий ріжок знайдеться там, він буде ваш, — запевнив я його.
Я попоїв у себе вдома разом з Люсі. Вона приготувала обід. І я ще раз переконався, яка вона вправна куховарка.
— Ти смачно готуєш, Люсі. Але не треба було… стільки морочитись задля мене.
Вона всміхнулася, але очі в неї були смутні.
— Я тільки це й можу зробити для тебе, Мартіне. В подяку.
— В подяку за що?
— Не треба про це говорити. Покласти тобі ще?
— Дякую, поклади.
Якусь хвилю ми їли мовчки. Я не знав, про що говорити з Люсі. Те, що я мав їй сказати, не дуже годилося для розмови за обідом. А про що ж іще я міг говорити з нею? Про музику? Я не зважувався торкатися цієї теми.
Каву ми пили біля каміна. Була вже майже сьома година. _ Тобі треба сьогодні вернутися додому, Люсі. Люсі, не впусти знов чашки!
їй якось пощастило поставити чашку, але вона брязнула об блюдце. ..
— У мене не вистачить відваги, Мартіне. _ Треба. Ми ж повинні рушити з місця.
— До чого рушити?
— Ти сама знаєш, до чого.
Люсі знов ковтнула кави. Рука в неї тремтіла.
— Я боюся.
Я сам боявся, але не міг їй цього сказати. Я сидів і дивився в камін — там так мирно горіли березові поліна, і скрізь навколо панував мир. Удаваний мир.
— Дивно, Люсі. Але з цього все й почалося. Коли ти сказала, що боїшся.
— А як мій чоловік?
— Він дуже стурбований, що тебе немає. Думаю, він зрадіє, як ти повернешся додому.
— Він тобі подобається?
— Так. Спершу не подобався, а тепер подобається. А тобі? Можеш не відповідати, як не хочеш.
— А як ти думаєш, чого я вийшла за нього заміж? Я вже склав свою думку про те, чого вона вийшла за нього заміж. Та висловити її було нелегко. Я промовчав.
— Нам треба йти, Люсі. Збирай свої речі. Вона всміхнулася.
— Нема чого збирати. У мене з собою лише зміна білизни, але вона висить у ванній і напевне ще не висохла. Я розраховувала, що користуватимусь твоїми піжамами. Та ще зубна щітка. Мені бракуватиме твоєї піжами, Мартіне. Бракуватиме всього цього… тут так спокійно… Я люблю спокій і тишу…
Посуд ми мили разом.
— Я на хвилину загляну на горище, Люсі. Може, тим часом ти знімеш постільну білизну?
Я піднявся на горище, де мав комірчину. Там я вибрав найменший мішок зі свого спорядження для човна й поклав У нього два сигнальні ліхтарі. Готуючи все це, я думав про Люсі, що збирала з мого ліжка білизну.
Я спустився вниз і зайшов до спальні.
Там усе вже було прибране. Знята білизна лежала рівно складена на стільці.
— Нехай там і лежить, — сказав я. — Від неї гарно пахне. Як називаються твої парфуми?
— «Je rev і ens», — сказала вона.
— «Je reviens». «Я повернуся».
Так, тепер я швидко повернуся до свого помешкання, повернуся й відчую запах «Je reviens». Що я вже знатиму на той час, як повернуся? Я не хотів про це думати тепер.
Люсі сиділа в машині поруч зі мною, і ми їхали в напрямку Голменколена. Я й далі не знав, про що говорити з нею.
— Уже… вже починається весна… — сказав я.
— Так. Як, по-твоєму, вони мене зустрінуть?
— Не знаю, Люсі, скоро побачимо. Вона глянула на годинник.