Трава нічого не ховає
Шрифт:
Вони лежали в скриньці — п'ять штук.
Я взяв у руки одну і справді, в буквальному значенні цього слова, не повірив своїм очам. Оглянув її докладніше. Тоді взяв ще три й також оглянув. Нарешті взяв останню. І подумав, що зараз зомлію. Якби я не сидів уже долі, то напевне впав би.
Прабабуся Лунде… прабабуся Лунде…
Вона казала правду — ще й яку правду.
У цьому будинку ніхто не буде бідувати.
Всі мешканці цього будинку… Але чи всі? Думки в мене плуталися в голові. Всі чи не всі, а вони
Я обережно склав усе назад до скриньки.
Сидячи долі в блакитно-білому світлі ліхтарів, я обвів поглядом схоже на поле бою горище. Потім пошукав у кишені штанів сигарет і знайшов пачку. А де мій піджак? На щастя, сірники були також у кишені штанів. Я закурив сигарету.
Треба було поміркувати, що робити далі.
І враз мені спало на думку, що я зробив страшну помилку, отак перевернувши догори дном горище.
Я знайшов те, що сховала прабабуся Лунде. Але краще-було б, щоб його знайшов хтось інший, і тоді… тоді той… як же його в біса звати? Я почав згадувати. Атож, його звати Карл Юрген Галл, кримінальна поліція міста Осло, телефон 42-06-15. Тоді Карл Юрген зміг би по знахідці визначити вбивцю.
Я збагнув, що мені треба зробити. І ця думка вкинула мене в розпач.
Мені треба було прибрати після себе. А потім покинути принаду.
Принаду. Це найважливіше. А тоді залишиться одне: сподіватися, що перший, хто поткнеться на горище, буде вбивця. І пасьянс зійдеться.
Я глянув на годинник.
Було пів на другу.
Я зовсім перестав хвилюватись. Але мені десь мріє в пам'яті, начебто я молився. Молився, щоб Крістіанові пощастило затримати в себе гостей хоча б до третьої години.
Я взяв скриньку й обережно поставив її біля самих сходів. Не можна було ризикувати. Ще, боронь боже, згубиться в цьому страхітливому розгардіяші.
«Галерний раб», — крутилось у мене в голові.
Скільки разів я розповідав своїм учням на уроках історії про галерних рабів, не задумуючись над цими словами. Тепер я усвідомив їхній зміст.
За той час, що в мене залишився, неможливо було повернути горищу його колишній вигляд.
Але я почав прибирати. Я не думав ні про що. «Галерний раб… галерний раб…» — це єдине, що снувалося у мене в голові.
На щастя, я відразу вкидав у скрині той мотлох, що витягав із них. Тепер я тільки поопускав на них віка. Потім поставив на місце стільці з трьома ніжками й підняв вішалку. Ґудзики, корсетні пластинки, карти, форми на тістечка я позгрібав у шухляди й коробки — позгрібав гамузом, та принаймні мені пощастило позачиняти скрині й позасовувати шухляди.
З книжками було легше, я звик мати з ним справу. Я брав їх на оберемок по десять-дванадцять зразу і складав на місце.
З газетами, тижневиками й річниками журналу «Самтіден» довелося поморочитись довше. Хай йому біс, тому Гутенбергові! Я насилу порозплутував мотузки і сяк-так позв'язував журнали в паки.
Мої долоні нагадували два шматки січеного м'яса, облиплого павутиною, сажею і порохом.
Я вимкнув свої ліхтарі, щоб побачити, який вигляд має горище.
Виявилося, що кращий, ніж я сподівався.
Горище полковника Лунде здавалось такою самою проклятою оселею примар, як було досі. Принаймні майже такою. А надто для того, хто дивитиметься на нього при світлі двох тьмяних лампочок під скляними абажурами.
Залишилося ще зробити останній шаховий хід.
Я знову ввімкнув свої ліхтарі, оглянув усе довкола і спинив свій погляд на тій скрині, що стояла на виваженій дошці, під якою я знайшов залізну скриньку. Я посунув скриню так, щоб вона стояла трохи боком. Так поставив її, щоб вона відразу впала в око тому, хто добре знає, як усе стоїть на цьому проклятому горищі.
Треба було ще покинути принаду.
Я відчинив залізну скриньку, чотири речі обережно витяг із неї, а одну залишив. Тоді так само обережно поставив скриньку за велику скриню, що була висунена і стояла тепер ледь боком.
Я прикинув, у якій частині горища тепер перебуваю. Тобто чия кімната була під великою скринею. Мені пощастило — наскільки я зміг визначити, під скринею була моя кімната.
Під тим місцем, де стояла скриня, а за нею, біля виваженої дошки, — маленька залізна скринька з принадою.
Не треба, щоб убивця заволодів усіма п'ятьма. Це було б несправедливо. З усіх поглядів несправедливо. Що там Вікторія казала про законне право на спадок? Я вже докладно не пам'ятав.
Я зробив усе, що міг. Тепер лишилося тільки надіятись, що перший на горище закрадеться той, хто розбив викруткою лоб панні Лунде і вистрілив у спину моєму братові Крістіану з револьвера полковника Лунде.
Чотири я відніс до своєї кімнати й поклав у брунатну шкільну течку. Потім забрав ліхтарі й лапу і сховав у себе в кімнаті до шафи.
Була вже майже третя година.
Я швиденько побіг до ванної і вперше за весь час став під справді гарячий душ. Я, мабуть, використав усю гарячу воду. Мене наче хто помолотив. Я надяг піжаму, халат і сів на стілець. Навіть якщо мені доведеться сидіти до світанку, я не встану. Я знав, що вони скоро повернуться. Мені не можна було заснути. Бо саме сьогодні важливо було знати, хто піде на горище. Сьогодні я нарешті вийду в коридор і побачу, хто спускається з горища.
Я не зважувався закурити.
Вони відчують у коридорі запах диму, коли будуть заходити до своїх спалень. Ні, хай думають, що я в ліжку з хворим горлом і давно сплю.
Я сидів на стільці й дослухався до кожного звуку.
Я чув, як вони приїхали. Чув віддалені голоси, але слів не міг розрізнити. Мабуть, дякують за вечір. Ось вони зайшли у вестибюль. Кроки ледь долинали до мене. Ось від'їхала машина.
Вони почали підійматися сходами — тепер я вже добре чув їх. Видно, Крістіан щедро пригостив їх усілякими наїдками. Але, мабуть, не поскупився й на вино.