Трава нічого не ховає
Шрифт:
Моя мати викликала в мене одну підозру. Панна Лунде навела мене на одну ідею. Я глянув на годинник. Було вже далеко за північ. Я хотів поговорити з Крістіаном, і негайно.
Я раптом збагнув, що мені треба зробити один дослід. Адже я тепер знав, що підозрює Крістіан.
Але я знав також, що для досліду мені потрібна ясна, свіжа голова. Голова в мене була ясна, та я враз відчув, що смертельно втомився. Адже я не спав цілу минулу ніч. Доведеться почекати до ранку.
Я опустив завісу на зачиненому вікні. Тоді підійшов де дверей і
Потім ліг.
Підозра й ідея не давали мені спокою. Я повинен був якось пов'язати їх докупи.
Нарешті я все-таки заснув.
Крістіан на обході в лікарні.
Я почекав дві години й подзвонив знову.
Крістіан читає лекцію студентам.
Я почекав ще дві години.
Крістіан приймає пацієнтів. Я ще почекав.
Крістіан поїхав на виклики.
Я думав, що збожеволію. Не міг же я цілий день дзвонити до Улеволської лікарні й кликати до телефону завідувача терапевтичним відділенням. Я вже дзвонив безліч разів і не знав, хто з членів родини Лунде чув, що я дзвоню.
Та байдуже. Однаково я не відступлюся.
Коли я подзвонив знову, вже після обіду, мені сказали, що Крістіан працює у своєму кабінеті.
Я просто влетів до нього в кабінет.
— Ти забув пов'язати краватку, — сказав Крістіаи. Я помацав комір — справді забув.
— Отже, я сьогодні цілий день ходжу без краватки, — сказав я.
— Господи, що з тобою, Мартіне? Ти наче з шибениці урвався.
— Ти можеш дати мені чашку чаю? — запитав я.
— Чаю?..
— Чаю… І дуже солодкого.
Крістіан більше нічого не запитав. Тільки на хвилину вийшов з кабінету.
— За п'ять хвилин буде чай, — сказав він. — Сестра здивувалася, бо я звичайно п'ю каву.
— Не ти ж будеш його пити, а я. Я сів.
— Де в тебе шафа з ліками?
Крістіан знову глянув на мене. Не знаю, чи він не подумав, що я збожеволів.
— Тут немає ніякої шафи. Вона стоїть у кімнаті чергової сестри. І ключ від шафи в неї.
— Я хочу глянути на шафу. Зараз-таки.
Мабуть, вираз обличчя в мене був незвичайний, бо Крістіан відразу підвівся. Я пішов за ним до кімнати чергової сестри. Сестра сиділа біля столика і щось записувала в журнал.
— Де шафа?
— Ось вона.
То була звичайна біла шафа, може, з метр заввишки, замкнена на ключ.
— Відімкни її.
Я вперше командував своїм братом. Я не знав, який у мене був вигляд. І не знав, що собі думав Крістіан.
— Будь ласка, відімкніть шафу, сестро.
Вона підвелася, витягла з кишені в'язку ключів, відімкнула замок і відчинила дверці.
На поличках рівними рядами стояли пляшки й флакони. Я тільки перебіг по них поглядом. Усередині шафи була ще одна невеличка шафка, теж замкнена.
— Відімкніть і цю.
Сестра відімкнула замок і відчинила дверці. Я перебіг очима по наліпках на пляшечках, тюбиках і коробочках.
— Оцей, — мовив я, показуючи на один тюбик. — Візьми його, Крістіане.
Наші очі зустрілися. І я зрозумів, що вгадав хід його думок.
Він витяг тюбик.
— Можна замикати, сестро, — мовив я. — А тюбик я заберу тільки на п'ять хвилин.
Сестра замкнула обоє дверцят.
Коли ми повернулися до кабінету, на невеличкій таці вже стояла чашка чаю. а поряд із нею цукерниця.
Я всипав у чашку чотири чи п'ять ложечок цукру й добре змішав його.
— Дай мені тюбик, Крістіане. Він простяг мені його.
— Яка доза була б небезпечна?
— Небезпечна?.. Власне, особливої небезпеки немає. 3, умаю, що п'яти таблеток вистачить.
Крістіан знав, що я запідозрив, а я знав, що те саме він запідозрив давно.
Я відкрутив тюбик, узяв п'ять таблеток, укинув їх у чай добре помішав.
Крістіан не зводив із мене очей. Він був наче загіпнотизований.
Поки він отямився, я взяв чашку і двома великими ковтками випив чай. Але, п'ючи, встиг добре розкуштувати його.
— Мартіне!..
Я витяг пачку сигарет, узяв одну й закурив. Рука моя не тремтіла. Потім я простяг пачку Крістіанові. Він узяв сигарету. Я глянув на його руку. Вона ледь тремтіла.
— Що… що ти хотів дослідити, Мартіне?
— Хотів з'ясувати, чи таблетки дають якийсь присмак.
— Ага. Як я сам не додумався до цього… Ну й що, дають вони якийсь присмак?
— Ніякісінького, — відповів я. — Я відчував лише смак чаю.
На хвилю запала тиша. Чути було тільки настирливе цокання годинника.
— Що тебе навело на таку думку, Мартіне?
— Ти питав, чи ні в кого не вихопилося якого-небудь випадкового слова, що на перший погляд наче не мало значення. Наша мати говорила про те, що справді начебто не мало ніякого значення. Вона розповідала про батька і сказала, як спокійно й покірно він ковтав свої таблетки… Часом вона забувала, що він хворий…
— Я пам'ятаю, — мовив Крістіан. Він пильно дивився на мене.
— Тобі треба тепер бути обережним, Мартіне.
— Знаю. Треба пильнувати, щоб, наприклад, не вибити ліктем шибки або не врізатися, коли голитимусь. Скільки діють ці ліки?
— Через два дні вже можна не боятися.
На письмовому столі задзвонив телефон. Крістіан зняв трубку.
— Слухаю. Розумію. Мартін у мене. Гаразд.
Я спокійно курив сигарету. Крістіан поклав трубку.
— Це Карл Юрген. Йому щойно подзвонив сержант Ев'єн. Він сказав, що нам негайно треба їхати туди… Сказав, що там щось робиться. Карл Юрген зараз заїде по нас.
— Робиться?.. Може, зробилось?
— Він сказав робиться.
Біля входу в терапевтичне відділення стояла велика чорна машина. На щитку зверху великими літерами було написано: «Поліція». За щитком крутився й миготів синій ліхтар. Мотор був увімкнений.