Трава нічого не ховає
Шрифт:
Люсі могла розладнати весь мій план. Геніальний план — залишитися самому в домі і знайти на горищі те, що заховала прабабуся Лунде.
Не знаю, що думали Карл Юрген і Крістіан, а я гарячково шукав якоїсь пут5тцої відмовки. «Вибачте, я проспав, у мене зупинився будильник». Ні, це не годиться. Та недарма я був учителем. Є багато путящих відмовок.
— Я… я, мабуть, застудивсь. У мене болить горло… — промимрив я.
— Дай-но я гляну, — сказав Крістіан.
Я підійшов до нього, страшенно хвилюючись. Оскільки Карл Юрген і Крістіан не
Він на мить приклав руку мені до лоба, тоді взяв за зап'ясток і послухав пульс.
І справді допоміг.
— У тебе температура, — сказав він. — Тобі давно треба було лягти в ліжко.
— Шкода, — мовила Люсі.
Вікторія підняла з підлоги книжку. Вона тримала її в руці й поволі стукала нею об край столу. Мені не сподобався вираз її обличчя.
— З нами може піти інспектор Галл, — мовила вона. — Тоді всім буде пара, коли Люсі так хоче. А крім того… — її очі сяяли з-під чорної гривки, як дві темно-зелені зірки. — Крім того, інспектор Галл наглядатиме, щоб ми не повбивали одне одного…
Я відчув зловтіху. Хоч раз Карл Юрген опиниться в тому становищі, в якому я перебуваю вже понад два місяці. Якусь мить я міркував, як він витримає цей удар.
Він витримав його. А як же інакше!
— Дякую дуже, — сказав він. — Я радо піду з вами. Я не бачив нової вистави в Національному театрі. Та й давно вже не танцював.
— Це я повинен дякувати, — сказав полковник Лунде. — Ми будемо готові рівно о чверть на восьму.
Полковник сказав своє слово, а це означало, що він говорив від цілої родини.
— Ви забули послухати повідомлення про погоду, тату, — сказала Вікторія.
— Повідомлення про погоду? Правда… Ну, та байдуже.
— Завтра ви теж не зможете послухати його.
— Нічого, — відповів полковник Лунде. — Ще раз дякую, докторе Бакке. Я… я дуже радий, що ви одужали.
Я лежав у ліжку й курив сигарету.
З-за кошлатих ялин підіймався місяць. Ранній березневий місяць.
Усі вже міцно спали. Сержант Ев'єн сидів у вестибюлі.
Я розчавив у попільничці недокурок і вимкнув світло.
Я лежав і думав, що це, може, моя остання ніч у домі полковника Лунде — остання ніч, коли мені ще не відомо нічого певного про того, хто вчинив два замахи на життя.
Для більшої переконливості я обмотав шию грубим вовняним шарфом. І, так само для більшої переконливості, через певні проміжки часу пив гаряче молоко з медом, яким мене пригощала панна Лунде. Гіршого питва я не знав. Воно нагадувало мені далеке дитинство, коли мати лікувала мене від застуди. Здебільшого я тоді так само прикидався, як сьогодні, і щоразу мене караіи гарячим молоком із медом.
Але я мусив грати свою роль.
Коли вони виходили, я спустився у вестибюль.
Люсі, звичайно, перестаралася. Спідниця на ній була надто коротка, вона вся блищала від різних оздоб, а штучні вії на підфарбованих у синій колір повіках скидалися на дві стяжки волохатої шкури.
Вікторія змінила свій щоденний бахматий светр і негарну плісовану спідничку на сукню, і не на будь-яку. На святкову темно-синю сукню з білим комірцем. І, щиро казати, була в ній просто чарівна.
Панна Лунде знов надягла на себе щось невизначене, сіро-брунатне, але на грудях у неї блищала золота брошка. На одній руці вона несла рудого лиса — справжнього рудого лиса, з хвостом, лапами, мордочкою і скляними очима.
Полковник Лунде був у синьому костюмі. Я відразу побачив, що костюм старий, такий старий, що знову став модним. Костюм із жилетом і вузькими штаньми. Мабуть, він був незрівнянний тоді, коли носили підкладені плечі і штани з манжетами. Правду казати, полковник справив на мене найбільше враження. Він був дійсно елегантний — власне, я досі не помічав, який він вродливий, яке гарне його виразне, смагляве обличчя і буйний, сивуватий чуб.
Крістіан приїхав рівно о чверть на восьму.
— Ти чому не в ліжку? — запитав він.
— Зараз ляжу, — відповів я. — Мені навіть гірше, ніж учора…
Та тієї миті Крістіан спрямував усі свої чари на трьох дам Лунде.
— Панно Лунде, ви просто чарівні…
Я не слухав, що він казав далі. Я добре знав свого брата.
— Ну, бажаю приємної розваги, — сказав я. — Я піду ляжу.
— Одужуйте, — мовила панна Лунде. — Тепле молоко в кухні.
— Шкода, що я не потанцюю з тобою, — сказала Вікторія.
— Мені також шкода, — відповів я.
За цілий вечір я вперше сказав правду.
Я почекав, поки Крістіанова машина поїхала. Тоді стягнув із себе проклятий шарф.
— Сержанте Віку!.. — гукнув я.
— Слухаю, — озвався він.
Я обернувся і аж тепер побачив його.
— Сержанте Віку, не пускайте сюди нікого, поки о другій ночі не повернуться всі Лунде. Вас тоді вже тут не буде, але передайте цей наказ сержантові Ев'єну. Часом би хтось із родини повернувся швидше, відразу скажіть мені. Я буду на горищі. Негайно попередьте мене.
Сержант Вік незворушно вислухав мене.
— Гаразд, — відповів він.
Я піднявся до своєї кімнати, відчинив шафу і взяв звідти лапу, позичену в Управлінні державного будівництва і громадських споруд. Потім витяг мішок із сигнальними ліхтарями з вітрильника.
Серце в мене гупало.
Я виліз на горище і ввімкнув світло. Тоді спустив завіси. Хтозна, що б подумали сусіди, якби раптом побачили на горищі в полковника Лунде світло, схоже на спалах фотолампи.
Потім я засвітив сигнальні лампи.
Задля певності я почав з того, що десятки років робили інші. Колись я бачив фільм, у якому смарагди були нашиті на сукню з блискітками. Як же в біса він звався? Ага, згадав — «Газове світло».