Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Петрик дещо засоромився.
– Ну, у мене тільки тітка балакає на анішинабе-моўін… А ще я рік вивчав мову в Університеті…
– Хоч щось же ти маєш пам’ятати?
– Якщо я добре розчув, вона пробурмотіла три слова: «міст», «старигань» і «тепло»…
– Та-а-ак… «Тепло» нам ні до чого,- замислилась я.- Звісна річ, що після лісу в лікарні вона нарешті зігрілася… А от «міст» і «старигань» можуть дещо означати… щось важливе! Які у вас тут є мости?
Петрик потер пальцями цілком червоний від морозу ніс. Пічка в машині шпарила на повну,
Петрик увімкнув ліхтарик у стелі салону й нахилився над картою.
– Один міст є на водоспаді Какабека…
– Так, пам’ятаю, дерев’яний… Може, вона мала на увазі його?
– Навряд чи. Той хлопець упав далеченько від мосту через Какабеку… Є кілька мостів через Кам’янисту річку: бачиш, отут, біля Великого озера; потім трошки далі,- Петрик вів нігтем по карті,- це старий залізничний, зараз потяги уже не ходять… Є місток через Росомаху - це рукав Кам’янистої ріки…
– Добрий день у вашій хаті!
– образилась я.- Та я щодня перетинаю цей місток, коли йду на автобус! Я ж тут мешкаю! Минулої весни, на Вербну неділю, я навіть посадила на березі Росомахи свячену вербу…
– Навіщо?
– вилупився Петрик.
– Довго пояснювати… Український звичай… Верба - це оберіг. Ну, як у вас тютюн - чи майже так…
– Ага. А от є ще один міст - через Смарагдовий потік. Це теж рукав Кам’янистої річки, він петляє через весь Оджибве-парк і впадає в Смарагдове озерце.
– Це де?
– На протилежному боці від аметистової копальні,- пояснив Петрик.- Гніздо Буревісника якраз поміж аметистовою копальнею і Смарагдовим озером. По цей бік гори, ближче до копальні - наша резервація.
– Ну, дівчина ледве чи могла від Смарагдового озера довго плутати лісом по коліно в снігу, потім здолати Гніздо Буревісника й зрештою опинитися аж біля копальні, де ми її знайшли…
– Хтозна,- знизав плечима Петрик,- всяке буває.
– Добре, а «старигань»?
Замість відповіді Петрик увімкнув першу швидкість і рушив із місця.
– Звідки мені відати,- кинув він, вирулюючи зі стоянки біля лікарні,- який старигань привидівся Ожавашко, поки вона лежала у безпам’ятстві?
– Ожавашко? То ти її знаєш?!
Петрик різко натиснув на газ, і машина рвонула по заметеній трасі, тільки сніг із-під коліс порснув.
– Звісна річ, я її знаю! Ми виросли в одному селищі!
– Чому ж ти раніше і словом не обмовився?! Петрик навіть не глянув у мій бік. Мені зробилося трохи ніяково, що я так на нього напосілася. Справді, коли ми читали газетну замітку, звідки Петрикові було знати, що саме Ожавашко супроводжувала загиблого Романа Данильця? А потім якось і мова не заходила про той жахливий випадок…
– Дивне ім’я - Ожавашко,- мовила я примирливо,-
– Ожавашко - зелена. Вона вродилася з зеленими очима. Очі згодом потемніли, та ім’я лишилося… Тебе додому?
– Мабуть,- зронила я.- До речі, пів на десяту, я щойно з’явилася на світ.
– Мої вітання.
Петрик повернув на Вікторію - найдовшу вулицю у Буремній Затоці. Вікторія-Схід відлягала од Вікторії-Захід на кілька кілометрів, і у вересні, коли я регулярно влаштовувала собі піші ознайомчі екскурсії містом, мені знадобилося дибати годину сорок хвилин, щоб із дому добитися до Інтернаціонального скверу, де всі народи, котрі проживають у Буремній Затоці, встановили пам’ятники своїм покинутим батьківщинам.
Був там і український тризуб, аякже.
Я обернула голову, вдивляючись у темряву. Ось він - за колючим дротом величезний тризуб, ледве-ледве освітлений тьмяним ліхтарем… З нутра піднялося бентежне відчуття, яке щораз викликав у мене цей поневолений тризуб.
Ми саме проминали одноповерховий шоколадний будиночок, коли Петрик трохи пригальмував.
– Отут,- кивнув він,- мешкав загиблий хлопець.
– Роман Данилець?
– Роман Да… я не можу вимовити його прізвища.
– Звідки ти знаєш? Ти був із ним знайомий? Спершу Ожавашко, тепер будинок Романа Данильця… Петрикова обізнаність лякала. Ні, стривай, я не можу думати на людину, з якою їду в одній машині! Але, згодьтеся, історія темна…
– Я розпитував про Ожавашко і цього хлопця. Знаєш, як нестерпно жити з відчуттям, що нас, корінних жителів, білі зайди підозрюють у всіх гріхах?!
– Ану, зупини машину.
Петрик знехотя скорився. Він завернув за ріг і притулив машину у вузькому завулку з поетичною назвою Вільшанка. Двигуна Петрик не вимикав, і пічка жаром пахтіла мені в обличчя.
– Зараз я тобі щось запропоную,- мовила я, дивлячись просто перед собою у чорне провалля нічного завулка,- але ти не поспішай оголошувати мене божевільною…
У відповідь Петрик шморгнув носом.
– Роман Данилець мешкав у цьому будинку не сам?
– спитала я.
– Сам,- відповів Петрик.- Цей будиночок розрахований на двох студентів, але, наскільки я зрозумів, тут місце не надто вигідне, тож другого пожильця поки що не знаходилося…
– Чудово. Бо в мене виникла одна геніальна ідея.
– Незаконне проникнення?
– здогадався професор Аніт і ще раз шморгнув носом.
– А звідки ще починати розслідування, як не з перевірки помешкання?
– знизала я плечима.- Ти хіба детективів не читав?
– А ти знаєш, що нам за це світить?
– Здогадуюся. У вас тут закони про приватну власність суворі.
Петрик вимкнув двигун і відчинив бардачок. Я підтягла до себе коліна, щоб не заважати. Серед купи запорошеного мотлоху професор Аніт знайшов ліхтарик і складаний ніж, тоді подумав іще, дістав засмальцьовані нитяні рукавички й запхнув усе добро собі в кишеню пальта. У мене рукавички були теплі, шкіряні.