Три таємниці Великого озера
Шрифт:
– Цьому лісу,- мовила я, підкручуючи пічку в
Петриковій машині,- мабуть, років двісті…
– Не більш як п’ятнадцять. Це вже другий засів на моїй пам’яті. Не бачиш хіба, що ліс однорідний, не мішаний?
Що називається, вік живи - вік учись, а дурнем помреш.
В Університеті, поки Петрик залагоджував власні справи на кафедрі, я попила чаю в кабінеті студентів-магістрів. Султана перевіряла пошту на єдиному тут комп’ютері, а Джеклін готувалася до семінару. Я не втрималась і розповіла колежанкам про вчорашню пригоду з Ожавашко. Джеклін слухала мене дуже уважно.
– А знаєш,- мовила вона по паузі,- я знала того хлопця, Романа Да…
– Данильця,- допомогла я.
–
Петрик зазирнув крізь скляні двері, я зробила останній ковток чаю, і Джеклін кивнула на горнятко:
– Лиши, я помию.
Я помахала колежанкам рукою і вискочила в коридор.
– У Романа Данильця була шафка в медичному корпусі,- одразу повідомила я.- Число 357.
Професор Аніт глянув на мене підозріливо, але не спитав, звідки така обізнаність.
– Це точно?
– Абсолютно.
Ми спустилися на підвальний поверх, довгим коридором перейшли з гуманітарного корпусу в медичний і опинилися саме там - перед рядом металевих боксів, які орендують собі ліниві студенти, щоб не тягатися щодня з підручниками. Шафка 357 нічим не вирізнялася поміж іншими.
Петрик поторгав ручку, але замок, звісна річ, був замкнений.
Тоді Петрик рішуче розвернувся, пройшов крізь двері в коридор і подався до центрального корпусу. Я ледве за ним встигала. У центральному корпусі, на першому поверсі, містилася охорона, і я з подивом зауважила, що Петрик прямує туди.
Юний білявий охоронець ліниво дивився у телевізор - камера була встановлена над центральним входом, і на екрані раз по раз ляскали двері, хто-небудь заходив і виходив.
– Доброго дня,- ввічливо привітався професор Аніт, який на вигляд анітрохи не відрізнявся від студента молодшого курсу.
Охоронець відірвався від телевізора й поглянув на нас. Я про всяк випадок заховалася за спиною свого супутника.
– Справа в тому,- пояснив Петрик,- що я загубив ключ од шафки.
– Який номер?
– 357.
Охоронець висунув шухляду, де складені були запасні ключі. Дістав потрібний, підписав якийсь папірець, поставив на ньому штампик і мовив:
– Двадцять доларів.
Петрик простягнув йому зелену двадцятку. Навзамін він отримав ключ, але не рушив одразу до шафок, а натомість знову спустився на підвальний поверх, знайшов там майстерню виготовлення ключів, пред’явив папірець і ключ - і за десять хвилин мав новесенький дублікат. Повернувши ключ охоронцю (двадцятка, я так розумію, лишилася як плата за дублікат), він попрямував у медичний корпус.
Я не могла повірити в те, що відбувається. Охоронець не тільки не вимагав у Петрика посвідчення особи - навіть не спитав, як його прізвище!
– У вас завжди так?
– не витримала я.- Ну, ключ від хати під килимком на порозі - то ще півбіди. Але ж так будь-хто може отримати ключ від чужої шафки! Хіба можна бути такими довірливими?
Професор Аніт тільки гмикнув у відповідь.
Коли ми вдруге опинились у підвалі медичного корпусу, я ще здалеку помітила, що в присмерковому коридорі хтось є. Петрик притримав мене; ми спостерігали, як людина дістала з боксу якісь підручники, а на місце сховала щойно зняті кросівки. Коли вона заклацнула дверцята, майнула грива рудого волосся - і я впізнала Джеклін. Боса, в самих шкарпетках, Джеклін попрямувала на семінар. Я вже не дивувалася вибрикам місцевих студентів.
Тільки-но Джеклін щезла за рогом, як Петрик у два скоки опинився перед шафкою номер 357 і відімкнув замок. Звідти війнуло затхлим запахом задавненого
Петрик перевірив кишені піджака. Не було нічого, крім круглої срібної монетки у двадцять п’ять центів із портретом королеви Єлизавети на аверсі й оленем на реверсі - у Буремній Затоці монетку називають «чверткою»; до ювілеїв випускають «чвертки» з різними малюнками на реверсі, тільки королева лишається незмінною, і я зібрала для колекції вже з дюжину різних «чверток».
Петрик розгорнув карту.
Червоне нерівне коло - відмітка фломастером - одразу впадало в око. У центр його потрапив шмат лісу та два написи: Смарагдовий потік і Смарагдове озеро.
– Так і є!
– вигукнула я.
Розвинувши поліетиленову торбинку, я обережно дістала книжку «Легенди койота», знайшла потрібну сторінку й простягнула Петрику. Легенда мала назву «ЯК З’ЯВИЛИСЯ СОНЦЕ І МІСЯЦЬ». Петрик заглибивсь у читання. Я ж уже знала зміст легенди чи не напам’ять.
«Обабіч гори, на вершечку якої Буревісник звив своє гніздо, люди збудували два селища. Койот мешкав у Темному селищі. Коли людям у Темному селищі треба було виходити на полювання або на риболовлю, вони відсували великий камінь, який затуляв прохід до аметистової копальні, й тоді все навкруги освітлювалося мерехтливим срібним сяєвом. Від людей койот не раз чував, що з того боку гори розташоване Світле селище, у якому набагато ясніше, ніж навіть всередині аметистової копальні, але койот не міг повірити, що таке буває. Одного разу він вирішив навідатись у Світле селище. Він видерся на гору аж до гнізда Буревісника, а потім спустився з того боку. Опинився він у людському поселенні майже такому самому, як і його власне. Тут було зовсім темно, і койот розчаровано впевнився, що люди надурили його і ніякого Світлого селища не існує.
І раптом він побачив, як із-під землі випірнув яскравий промінь - і все навкруги заясніло нечуваним світлом. Койоту стало неймовірно цікаво, і він попрямував на світло. Що ближче він підходив, то нестерпнішим ставало сяйво. Коли він наблизився до першого людського житла - вігвама, то побачив, що люди вийшли на полювання. Дочекавшись, заки люди повернуться з полювання, койот підгледів, як вождь затулив великою брилою вхід у печеру, з котрої сяяло світло, а кожній родині роздав по маленькому зеленкуватому камінцю, і вони забрали їх додому, щоб освітлювати свої вігвами. Койот підслухав, що люди називають печеру смарагдовою копальнею. Наступного ранку вождь знову відчинив смарагдову копальню - і люди пішли на риболовлю. Тоді койот, замружившись, прокрався в печеру і навпомацки схопив найбільший камінь, який трапився йому під лапу, й заховав його у мішок. Коли він тікав із печери, то хвостом зачепив брилу, котра затуляла отвір, каміння посипалося - й за мить і сліду не лишилося від входу в печеру.
Перелякавшись, койот стрімголов помчав додому,
у Темне селище. Захеканий, він підбіг до вігвама вождя і нічого не міг пояснити, тільки розв’язав мішок - і раптом яскравий камінь випурхнув на небо. Так над землею постало сонце. Коли надвечір сонце змучилось і закотилося на захід відпочивати, мудрий вождь відчинив аметистову копальню і викинув на небо найбільший камінь - і так постав місяць. І тепер сонце і місяць змінюють одне одного, освітлюючи землю. З тої пори люди не раз шукали вхід до смарагдової копальні, але досі не змогли його знайти».