Шрифт:
I
Небо ще було жовте, як латунь, не закурене димом. За дахами фабричних корпусів воно аж сяяло. От-от мало зійти сонце. Я глянув на годинник. Скоро восьма. За чверть години.
Я розчинив браму й наготував бензинову помпу. У цю годину завжди з’являлися перші машини, яким треба було заправитися. Раптом позад мене почулось якесь хрипке вищання; здавалося, ніби хтось під землею закручував іржаву гайку. Я став і прислухався. Потім пройшов через двір до майстерні й потихеньку прочинив двері. Там, у сутінку, спотикаючись, вешталась
Якусь мить я стояв і дивився на неї. Вона з грацією бегемота тупала поміж радіаторами автомашин і хрипким голосом наспівувала пісню про вірного гусара. На столі біля вікна стояло дві пляшки коньяку. В одній уже майже нічого не лишилося. А звечора вона була повна. Я забув сховати її під замок.
– Стривайте, пані Штос… – вимовив я.
Спів урвався. Мітла впала додолу. Щаслива усмішка згасла. Тепер марою став я.
– Господи Боже!.. – пробелькотіла Матильда та втупила в мене почервонілі очі. – Вас я так рано не сподівалася…
– Та певне. Ну і як, сподобалося?
– Сподобалося… Але мені дуже ніяково… – Вона витерла губи. – Я геть ошелешена…
– Які там ви ошелешені? Просто п’яні, як чіп.
Вона ледве трималася на ногах. Її вусата губа сіпалась, а повіки кліпали, як у старої сови. Та помалу вона оговталася-таки й рішуче ступнула крок до мене.
– Пане Локамп… Людина – це ж тільки людина, та й годі… Спершу я тільки понюхала, що там у пляшці… потім раз ковтнула, бо мене чогось завжди нудить… а тоді… тоді мене, мабуть, лихий попутав… Але нащо було підбивати бідолашну жінку на гріх, лишати тут пляшку…
Я не вперше вже заставав її такою. Матильда щоранку приходила на дві години прибирати в майстерні, і можна було лишити на столі скільки завгодно грошей – вона до них навіть не торкалася, – але на горілку кидалась, як кіт на сало.
Я підняв пляшку.
– Звичайно, коньяку для клієнтів ви не зачепили, а вицмулили той, що пан Кестер тримає для себе.
На брезклому Матильдиному обличчі майнула усмішка.
– Що правда, то правда, я таки на цьому розуміюся. Але ж ви не зрадите мене, пане Локамп? Беззахисну вдову?
Я похитав головою:
– Сьогодні не зраджу.
Вона обсмикнула підтикану спідницю.
– Ну, то я вшиюся звідси. Бо коли пан Кестер надійде, то таке буде, що хай Бог боронить!
Я підійшов до шафи й відімкнув її.
– Матильдо!..
Вона перехильцем заквапилась до мене. Я підняв коричневу чотиригранну пляшку.
Матильда заперечливо звела руки:
– Це вже не я! Їй-бо, не я! Цієї я не чіпала!
– Я й не кажу, що ви її чіпали, – мовив я й налив повну чарку. – А ви знаєте, що це таке?
– Ще б пак! – Вона облизнула губи. – Ром! Вистояний ямайський ром!
– Справді він. Ну, то випийте чарку.
– Я? – Матильда відсахнулася. – Пане Локамп, це вже буде забагато! Мене й так совість мучить. Стара Штосиха потай випиває ваш коньяк, а ви ще й частуєте її ромом. Та ви – свята людина, їй-бо, свята! Здохну, а не вип’ю!
– Та невже? – сказав я і вдав, ніби хочу забрати чарку.
– Ну, та вже нехай… – Вона схопила чарку. – Як дають, то бери, хоч і не знаєш, чому його дають… За ваше здоров’я! А може, сьогодні ваш день народження?
– Авжеж, Матильдо. Вгадали.
– Та що ви кажете! – Вона схопила мою руку й труснула її. – Хай вам Бог дає щастя, пане Локамп! І більше грошенят! – Вона витерла губи. – Я така зворушена… За це треба було б ще одну вихилити. Я ж вас люблю, як рідного сина…
– Гаразд.
Я налив їй ще чарку. Вона одним духом випила її і, вихваляючи мене, пішла з майстерні.
Сховавши пляшку, я сів до столу. Блякле сонячне проміння падало крізь вікно мені на руки. Дивне почуття викликає такий день народження, навіть якщо ти не надаєш цьому значення. Тридцять років… А був час, коли мені здавалося, що ніяк не доживу до двадцяти, так хотілося стати дорослим. А потім…
Я дістав із шухляди аркуш поштового паперу й почав підраховувати. Дитинство, школа… усе це відійшло далеко в минуле, наче його й не було. Справжнє життя почалось лише 1916 року. Саме тоді я став новобранцем. Худорлявий, довгов’язий вісімнадцятирічний юнак, я по команді вусатого унтер-офіцера вчився на полі за казармою лягати і вставати. Одного вечора, ще на початку моєї служби, мене в казармі відвідала мати. Але їй довелося чекати на мене понад годину. Я запакував свій ранець не за статутом і за те мусив у вільний час чистити вбиральні. Мати хотіла допомогти мені, та їй не дозволили. Вона плакала, а я так стомився, що заснув ще до кінця побачення.
1917 рік. Фландрія. Ми з Мідендорфом купили в солдатській лавці пляшку червоного вина. Хотіли гульнути. Та не вийшло. На світанку англійці відкрили ураганний вогонь. Опівдні поранило Кестера, надвечір убито Майєра й Детерса. А ввечері, коли ми вже думали, що настав відпочинок, і відкоркували пляшку, почалася газова атака, і газ просочився в бліндаж. Ми, правда, вчасно наділи протигази, але у Мідендорфа він виявився несправним. Коли Мідендорф це помітив, було вже запізно. Поки з нього зірвали протигаз і знайшли новий, Мідендорф уже наковтався газу та блював кров’ю. Наступного ранку він помер. Обличчя його було зелене, аж чорне, а вся шия геть подряпана – він намагався роздерти її нігтями, щоб хапнути свіжого повітря.
1918 рік. Лазарет. За кілька днів до того прибув новий ешелон. Паперові бинти. Тяжкопоранені. Цілий день сновигали туди й сюди пласкі операційні коляски. Часом вони поверталися порожні. Біля мене лежав Йозеф Штоль. Ніг у нього вже не було, але він ще про це не знав. Він не бачив свого каліцтва, бо під ковдрою лежав дротяний каркас. Та він би й не повірив, що в нього немає ніг, бо вони боліли. Уночі в нашій палаті двоє померло. Один помирав довго й тяжко.
1919 рік. Знову вдома. Революція. Голод. На вулицях весь час стріляють кулемети. Солдати проти солдатів. Товариші проти товаришів.