Три товариші
Шрифт:
Тепер машини мчали поряд довгим рівним шосе. Через кількасот метрів назустріч нам загуркотіла вантажна машина. «Б’юїк» мусив сховатися за нас, щоб розминутися. Тільки-но він знову зрівнявся з «Карлом», як спереду з’явилась похоронна машина, тріпочучи стрічками на вінках, і йому знову довелося відстати. Та ось нарешті попереду не було нікого.
З незнайомця тим часом пиху як рукою зняло; сердито зціпивши зуби, він подався всім тілом уперед, – запалившись лихоманкою перегонів. Тепер для нього справою честі було не піддатися щеняті, що бігло поруч нього.
А ми вдавали зовсім
Через кілька хвилин Кестер нам підморгнув. «Карл» непомітно знизив темп, а «б’юїк» повільно вийшов уперед. Його широкі блискучі крила пропливли повз нас. Глушник гучно чхнув нам в обличчя синім чадом. Поступово «б’юїк» вихопив уперед метрів на двадцять, і тоді, як ми й сподівалися, перед нами у вікні з’явилося обличчя його власника, осяяне переможною посмішкою. Він гадав, що виграв змагання.
Але йому було цього замало. Він хотів ще й узяти реванш і махнув нам рукою, щоб ми наздоганяли його. Махнув зневажливо, звисока, як переможець.
– Отто! – не витримав Ленц.
Та це було зайвим. «Карл» тієї ж миті рвонувся вперед. Засвистів компресор. І рука, що махала нам з віконця, раптом зникла, бо «Карл» прийняв виклик і почав наздоганяти «б’юїка». Він наздоганяв його нестримно, порівнявся з ним, і тоді ми зробили вигляд, ніби аж тепер помітили чужу машину. Ми невинно й запитливо дивилися на чоловіка за кермом, ніби хотіли дізнатися, чого це він махав нам рукою, але той напружено дивився в другий бік, а «Карл» летів тепер на повному газу, аж бризковики тріпотіли, – брудний, але непереможний нечупара!
– Добре ти провчив його, Отто, – сказав Ленц Кестерові. – Йому тепер і вечеря не полізе в пельку.
Саме задля таких перегонів ми й не міняли кузов «Карла». Тільки-но він з’являвся на дорозі, як зараз же хтось пробував його перегнати. На інших водіїв машин він діяв так, як ворона з підбитим крилом на зграю голодних котів. Він підбурював до змагання найрозважливіші сімейні машини, і навіть найповажніших бороданів невблаганно захоплювала сверблячка гонитви, коли вони бачили стареньку тарадайку, що торохтіла перед ними на дорозі. Бо хто б здогадався, що під тією кумедною шкаралупою б’ється могутнє серце перегонового мотора!
Ленц запевняв, що «Карл» виховує людей. Він, мовляв, учить їх шанувати все творче, що завжди ховається під непоказною оболонкою. Так твердив Ленц, який про себе самого казав, що він – останній із романтиків.
Ми спинилися перед маленьким заїздом і вилізли з машини. Вечір був гарний, тихий. Скиби зораного поля здавалися фіалковими, а їхні краї мерехтіли золотом і бронзою. На зеленкуватому небі, наче великі фламінго, пливли хмаринки, обережно прикриваючи тоненький серп молодого місяця. У кущі ліщини причаївся сутінок, що заповідав близьку ніч. Кущ був ще зворушливо голий, але вже сповнений надії, від якої аж розпукувалися його бруньки. Із заїзду линули запахи смаженої печінки та цибулі. Наші серця радісно закалатали.
Ленц кинувся в будинок на той запах. Коли він повернувся, обличчя його сяяло.
– Аби ви побачили ту смажену картоплю! Мерщій, бо найсмачніше з’їдять!
Тієї миті почулося гудіння і над’їхала ще одна машина. Ми прикипіли до місця: той самий «б’юїк». Рвучко загальмувавши, він став поруч із «Карлом».
– Маємо! – сказав Ленц.
У таких випадках уже не раз доходило до бійки.
Водій високий, опасистий, у широкому брунатному реглані з верблюжої вовни, вийшов із машини. Він скоса зиркнув на «Карла», скинув товсті жовті рукавички й підійшов до нас.
– Якої марки ваша машина? – скривившись, як середа на п’ятницю, спитав він Кестера, що стояв найближче до нього.
Якусь мить ми мовчки дивилися на незнайомого. Він, безперечно, вирішив, що ми автомеханіки, які переодяглися в чисті костюми й виїхали погуляти на чужій машині.
– Ви щось сказали? – наче недочувши, спитав нарешті Отто, щоб навчити його ввічливості.
Чоловік почервонів.
– Я питаю про цю машину, – буркнув він тим самим тоном.
Ленц випростався. Його довжелезний ніс сіпнувся. Він надавав величезної ваги ввічливості тих людей, з якими спілкувався. Та перш ніж він устиг щось сказати, чиясь невидима рука раптом відчинила другі дверцята «б’юїка», з машини з’явився вузенький черевичок, за ним – вузеньке коліно, потім вилізла дівчина й повільно рушила до нас.
Ми вражено перезирнулися. Досі ми не помічали, що в машині був іще хтось. Ленца миттю наче хто підмінив. Його вкрите ластовинням обличчя засяяло усмішкою. І раптом ми всі усміхнулися невідомо чому.
Товстун спантеличено дивився на нас. Він утратив упевненість і, мабуть, не знав, що робити далі.
– Біндінг, – сказав він нарешті, трохи вклонившись, ніби хапався за своє прізвище, як за рятівний круг.
Дівчина підійшла до нас. Ми стали ще привітніші.
– Покажи-но машину, Отто, – сказав Ленц, кинувши швидкий погляд на Кестера.
– А чого ж, можна, – відказав Отто й теж весело глянув на Ленца.
– Я й справді залюбки поглянув би на неї, – відповів уже привітніше Біндінг. – Достобіса швидка машина. Перегнала мене завиграшки.
Біндінг і Кестер пішли до машини, і Кестер підняв капот «Карла».
Дівчина з ними не пішла. Струнка, мовчазна, вона стояла коло мене й Ленца. Сутеніло. Я сподівався, що Готфрід використає ситуацію і вибухне, як бомба. Бо він на такі справи був мастак. Але він наче язика проковтнув. Узагалі Готфрід коло дівчат туркотів, як голуб, а тепер стояв, мов пень.
– Пробачте, будь ласка, – промовив я нарешті. – Ми не бачили, що ви були в машині. А то б не виробляли такого.
Дівчина глянула на мене.
– Чому? – спокійно сказала вона несподівано низьким голосом. – Нічого поганого в тому не було.
– Поганого, може, й не було, але ми повелися не зовсім чесно. Наша машина може долати за годину до двохсот кілометрів.
Вона трохи подалася вперед і сховала руки в кишені пальта.
– До двохсот кілометрів?
– Точніше: сто вісімдесят дев’ять і дві десяті, це зафіксовано офіційно, – гордо заявив Ленц.